— Ти погано його пам’ятаєш, Геракле. Я сказав: «Руки теж думають». Але згодом я поширив цей вислів на все тіло…
— То ти й кишками думаєш? — усміхнувся Діагор. Під впливом вина він став циніком, як то трапляється з тими, хто п’є рідко.
— А також сечовим міхуром, прутнем, легенями й нігтями на ногах, — перелічив Крантор, а по хвилі додав: — А ти, Діагоре, як я розумію, теж філософ?
— Я ментор у Академії. Ти чув про Академію?
— Звісно! Її ж бо заснував наш добрий приятель Арістокл!
— Ми вже віддавна звемо його на прізвисько — Платон, — Діагора приємно здивувало, що Кранторові відоме справжнє ім’я очільника Академії.
— Знаю. Перекажи йому, що на Сицилії його часто згадують.
— Ти відвідував Сицилію?
— Можна сказати, я прибув звідти. Подейкують, тиран Діонісій розсварився зі своїм шурином Діоном лише через учення твого приятеля…
Діагор зрадів, почувши таку звістку.
— Платон буде втішений дізнатися, що його подорож до Сицилії починає давати плоди. Але чому б тобі самому не сказати йому про це, Кранторе? Прошу тебе, навідайся до нас в Академію, коли забажаєш. Якщо хочеш, приходь на вечерю — тоді ти зможеш взяти участь у наших філософських діалогах…
Крантор із веселим виразом на обличчі роздивлявся чашу з вином так, наче вгледів у ній щось украй кумедне чи цікаве.
— Дякую тобі, Діагоре, — відказав він. — Я подумаю, але, правду кажучи, ваші теорії не надто мене ваблять.
І, наче невідь-як дотепно пожартувавши, він стиха розсміявся.
Трохи збентежившись, Діагор приязно запитав:
— А які теорії тебе ваблять?
— Життя.
— Життя?
Крантор кивнув, не відводячи очей від чаші.
— Життя — це не теорія, — зауважив Діагор. — Щоб жити, досить лише бути живим.
— Ні, жити треба навчитися.
Філософ, який ще хвилю тому збирався йти, відчув професійний інтерес до розмови. Він трохи нахилив голову допереду й кінчиками тонких пальців погладив свою охайну афінську борідку.
— Цікава річ — те, що ти кажеш, Кранторе. Поясни мені, будь ласка, адже, боюся, я цього не знаю: як, на твою думку, навчитися жити?
— Я не можу цього тобі пояснити.
— Але ж ти, схоже, навчився-таки?
Здоровань притакнув кивком голови.
— Як же можна навчитися чогось, що потім неможливо пояснити? — запитав Діагор.
Крантор несподівано продемонстрував разок білих зубиськ, що зачаїлися в лабіринті густого заросту.
— Афіняни… — пробуркотів він так тихо, що Діагор спершу навіть не розчув до пуття. Але чимраз голос його дужчав, немовби Крантор на шаленім скаку звіддаля наближався до свого бесідника. — Байдуже, як довго тебе не було в місті, ви завжди лишаєтеся тими самими… Афіняни… Ох, ця ваша пристрасть до гри слів, софізмів, текстів, діалогів! І цей ваш спосіб навчатися — приклеївшись дупою до лавки, слухати, читати, міркувати над значенням слів, вигадувати аргументи й контраргументи в нескінченнім діалозі! Афіняни… почасти — люди, що глибоко мислять і слухають музику… а почасти — і таких значно більше, але ними керує та перша група, — люди, які радіють і страждають, не вміючи ні читати, ні писати… — він рвучко підхопився з місця і підійшов до віконця, крізь яке долинав невиразний гамір ленейських веселощів. — Слухай, Діагоре… Це справжній афінський народ. Його історію ніколи не викарбують на поховальних стелах, вона не збережеться на папірусі, де ваші філософи лишають свої дивовижні твори… Цей народ навіть не говорить — він мукає, реве, наче оскаженілий бугай… — Крантор відступив від вікна. Діагор помітив у його рухах щось дике, майже звірине. — Ці люди їдять, п’ють, злягаються й розважаються, вірячи, що перебувають у божественному екстазі… Послухай їх!.. Вони там, надворі.
— Є різні типи людей, подібно як є різні ґатунки вина, Кранторе, — зауважив Діагор. — Той люд, про який ти мовиш, не вміє як слід користуватися своїм розумом. Ті ж, хто вміє, належать до вищої категорії і хоч-не-хоч повинні керувати…
Його урвав дикий викрик. Цербер підтримав гучне обурення свого хазяїна несамовитим гавкотом.
— Розум?.. А навіщо вам розум?.. Це розум підказав вам війну зі Спартою?.. Розум розпалив амбіцію створити власну імперію?.. Перікл, Алківіад, Клеон — це ті люди, що привели вас до згуби!.. Вони користувалися розумом?.. А тепер, після поразки, що вам лишається?.. Розумувати про минулу славу!
— Ти мовиш так, наче сам не афінянин! — запротестував Діагор.
— Покинь Афіни, і ти теж перестанеш ним бути! Афінянином можна бути лише всередині мурів цього безглуздого міста!.. Перше, що дізнаєшся, вийшовши звідси, — це те, що не існує єдиної істини: кожен має свою власну. А далі — розплющуєш очі… і бачиш лише чорноту хаосу.
Запала мовчанка. Припинився навіть Церберів лютий гавкіт. Діагор обернувся до Геракла, немовби той мав щось сказати, але той, здавалося, поринув у власні роздуми, із чого Діагор виснував, що розгадник вважає бесіду виключно «філософською» і лишає право на всі відповіді йому. Філософ прочистив горло і сказав:
— Я розумію, що ти маєш на увазі, Кранторе, але ти помиляєшся. Ця чорнота, про яку ти мовиш і в якій бачиш тільки хаос, — це лише твоє незнання. Ти гадаєш, що немає абсолютних, непохитних істин, але можу тебе запевнити: вони є, хоч їх і важко осягнути. Ти кажеш, що кожен має власну істину. Я ж відповім тобі, що кожен має власну думку. Ти зустрічався з багатьма дуже різними людьми, які розмовляли різними мовами й на все мали різні погляди. Через це ти дійшов помилкового висновку, що немає нічого, що мало би для всіх однакову цінність. Але річ у тому, Кранторе, що ти тримаєшся за слова, за визначення, за образи предметів та істот. Однак поза словами є ідеї…
— Перекладач, — урвав його Крантор.
— Що?
Величезне Кранторове обличчя, підсвітлене знизу каганцями, видавалося таємничою маскою.
— Це вірування, доволі поширене в деяких віддалених краях, — сказав він. — Згідно з ним, усе, що ми робимо й кажемо, — це слова, написані іншою мовою на велетенському папірусі. І є Хтось — той, хто цієї миті читає цей папірус і розгадує наші вчинки й думки, вишукуючи в тексті нашого життя приховані відгадки. Цього Когось називають Тлумачем або Перекладачем… Ті, хто вірить у Нього, вважають, що наше життя має певний кінцевий зміст. Він невідомий нам, але Перекладач здатен поступово виявляти його, читаючи нас. Урешті-решт текст закінчиться і ми помремо, знаючи не більше, ніж раніше. Однак Перекладач, прочитавши нас, насамкінець дізнається остаточний сенс нашого буття*.
__________
<sup>* Хоч скільки не шукав, я не зумів знайти у своїх книжках жодної згадки про цю начебто релігію. Це, поза сумнівом, вигадка автора.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Яка рація їм вірити в цього дурнуватого Перекладача, якщо наприкінці вони помруть, так само нічого не знаючи? — обізвався Геракл, що досі мовчав.
— Деякі гадають, що з Перекладачем можна розмовляти, — лукаво посміхнувся Крантор. — Вони стверджують, що Він чує нас, адже читає і перекладає всі наші слова, а отже до Нього можна звернутися.
— І що вони кажуть цьому… Перекладачеві, ті, хто вірить у нього? — запитав Діагор, якому ця релігія видавалася такою самою безглуздою, як і Гераклові.
— Залежить хто, — відказав Крантор. — Деякі його вихваляють або просять щось: наприклад, розповісти, що з ними станеться в наступних розділах… Інші кидають йому виклик, бо знають — чи то гадають, буцімто знають — що Перекладача насправді не існує…
— І як же вони кидають йому виклик? — запитав Діагор.
— Вони волають до нього, — відповів Крантор.
Зненацька він підвів погляд до темної стелі кімнати. Здавалося, він шукав очима когось.
Він шукав тебе.*
__________
<sup>* Перекладаю дослівно, хоча не зовсім розумію, до кого звертається автор і що хоче сказати, так несподівано перестрибуючи на другу особу.</sup>
