¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Хлопчик-раб затримався, щоб застромити смолоскип у металевий тримач, але цього разу, підстрибнувши, він спромігся зробити це раніше, ніж Геракл встиг йому допомогти.
— Щось ти забарився з візитом, — обтріпуючи руки від пилу, сказав хлопчина, — але поки ти мені платиш, я не проти чекати тебе аж до ефебового віку.
— Якщо й далі будеш такою пронозою, ти досягнеш його раніше, ніж заповіла природа, — відказав Геракл. — Як твоя господиня?
— Трохи краще, ніж тоді, коли ти бачив її востаннє. Але все одно не цілком добре, — хлопчик зупинився посеред темного коридору і з таємничим виглядом наблизився до розгадника. — Мій друг Іфімах, старий раб, каже, що вона кричить уві сні, — пошепки повідав він.
— Сьогодні мені теж наснився сон, від якого важко не закричати, — зізнався Геракл. — Дивно: зі мною таке трапляється рідко.
— Це ознака старості.
— То ти ще й сни тлумачиш?
— Ні. Так стверджує Іфімах.
Вони прийшли до вже знайомої Гераклові трапезної. Однак тепер кімната була світла й прибрана; у стінних нішах, за ложами й амфорами, а також у коридорах, що вели далі, горіли світильники, заливаючи приміщення гарним золотавим сяйвом.
— Ти братимеш участь у Ленеях? — запитав хлопчик.
— Яким то побитом? Я ж не поет.
— А я думав, поет. Хто ж ти тоді?
— Розгадник таємниць.
— А що ти робиш?
Геракл на якусь хвилю замислився.
— По правді сказати, приблизно те саме, що й Іфімах. Розмірковую про все загадкове.
Очі хлопчикові заблищали. Та враз він, схоже, пригадав, що раб, бо стишив голос і повідомив:
— Моя господиня невдовзі тебе прийме.
— Дякую тобі.
Коли хлопчик пішов, Геракл, усміхаючись, усвідомив, що досі не знає, як його звати. Чекаючи, він узявся вивчати повітряний танок крихітних порошинок, що кружляли довкола світильників і в їхньому сяйві здавалися ошурками золота. Розгадник намагався виявити якесь правило чи закономірність у цьому вируванні легесеньких дрібок. Незабаром, однак, він змушений був відвести погляд, адже знав, що його цікавість, його жадоба розгадувати чимраз складніші образи наражає на небезпеку загубитися в бездонній глибині речей.
Коли Етіда зайшла до трапезної, раптовий протяг здійняв поли її плаща і вони залопотіли, наче крила. Її лице, хоча досі бліде і з темними ободами попід очима, мало охайніший вигляд, із погляду зникла похмурість, він став ясним і легким. Рабині, що супроводжували її, схилилися перед Гераклом.
— Шана тобі, Геракле Понторе. Прикро, що моя гостинна оселя така незатишна: горе не сприяє щедрому частуванню.
— Я вдячний за твою гостинність, Етідо. Мені цілком її досить.
Жінка вказала на одне з лож.
— Принаймні можу запропонувати тобі нерозведеного вина.
— Для вина надто рання година.
Етіда махнула рукою, і рабині мовчки вийшли. Чоловік і жінка лягли на ложа, що стояли одне навпроти одного. Розправляючи складки пеплоса на ногах, Етіда усміхнулася й промовила:
— А ти не змінився, Геракле Понторе. Не хочеш потьмарити найнезначнішої думки краплиною вина в непідхожий для цього час. Навіть заради того, щоб ушанувати узливанням богів.
— Ти теж не змінилася, Етідо: і далі намагаєшся спокусити мене соком виноградної лози, щоб моя душа втратила зв’язок із тілом і полинула вільно ширяти попід хмарами. На жаль, тіло моє стало заважке.
— Натомість розум твій легкий і дедалі легшає, чи не так? Зізнаюся тобі: зі мною діється те саме. Лише розум дає мені змогу втекти від цих стін. Ти дозволяєш літати своєму розумові, Геракле? Я свій не здатна тримати в зачині; він розпростує крила, і я кажу йому: «Неси мене, куди хочеш». Але він завжди несе мене в те саме місце — у минуле. Тобі, звісна річ, важко зрозуміти таку схильність, бо ти чоловік. Але ми, жіноцтво, живемо минулим…
— Усі Афіни живуть минулим, — відповів Геракл.
— Так сказав би й Мерагр, — на її вустах знову з’явилася легка усмішка. Геракл усміхнувся у відповідь, але враз відчув на собі її дивний погляд. — Що з нами сталося, Геракле? Що з нами сталося? — вона замовкла. Розгадник опустив очі. — З Мерагром, з тобою, з твоєю дружиною Агесіхорою, зі мною… Що з нами сталося? Ми підкорялися правилам, законам, що їх настановили люди, які нас не знали і яким до нас було байдуже. Законам, що їх дотримувалися наші батьки й батьки наших батьків. Законам, що їх мусять виконувати чоловіки, хоч і мають змогу обговорювати їх на Зборах. Жінкам натомість не вільно говорити про них навіть на Фесмофоріях [40], коли ми виходимо зі своїх домівок і збираємося на агорі: нам належить мовчати й слухняно коритися вашим рішенням, навіть помилковим. Тобі ж відомо, я — лише звичайнісінька жінка, що не вміє ні читати, ні писати й ніколи не бачила ні іншого неба, ні інших земель. Але мені подобається думати… І знаєш, що я думаю? Що Афіни стоять на законах, старезних, наче той камінь, із якого змуровані старовинні храми. Акрополь — холодний, наче кладовище. Колони Парфенону — це ґрати клітки, всередині якої птахи не можуть літати. Мир… так, ми маємо мир. Але якою ціною? Що ми зробили з нашими життями, Геракле?.. Раніше було краще. Принаймні всі гадали, що справи йдуть добре… Так гадали наші батьки.
— Але вони помилялися, — відказав Геракл. — Раніше не було краще, ніж тепер. Не було й гірше. Просто точилася війна.
Не ворухнувшись, Етіда швидко промовила, немовби відповідала на почуте запитання:
— Раніше ти кохав мене.
Гераклові здалося, наче він дивиться на себе збоку: ось він, з безпристрасним виразом на обличчі, рівно дихаючи, спокійно напівлежить на ложі. Водночас він відчував, що з тілом його щось діється: руки, наприклад, ураз похололи й спітніли. Етіда додала:
— А я тебе.
«Навіщо вона змінила тему? — міркував розгадник. — Невже не здатна підтримувати розважливої, виваженої розмови, як то чинять чоловіки? Навіщо тепер зненацька ці особисті речі?» Він ніяково засовався на ложі.
— Ох, пробач, Геракле, будь ласка. Вважай мої слова зітханням самотньої жінки… Та часом я запитую себе: скажи, ти не думав, що все могло бути інакше? Ні, ні, я не це хотіла сказати: я знаю, що ти ніколи так не думав. Але чи не було в тебе такого відчуття?
«І знову якесь безглузде запитання!» Він дійшов висновку, що відзвичаївся розмовляти з жінками. Навіть із його нинішнім замовником, Діагором, попри очевидну розбіжність характерів, можна було провадити сяку-таку логічну розмову. Але з жінками?.. Чого вона допоминається цим запитанням? Невже жінки пам’ятають все-все, що колись відчували? І навіть, якщо так: хіба це має значення? Відчуття й почуття — наче барвисті пташки: вони прилітають і відлітають, скороминущі, мов сон. І Гераклові це було добре відомо. Але як пояснити це їй, що вочевидь цього не знала?
— Етідо, — прочистивши горло, почав він, — замолоду наші відчуття були одні, тепер вони геть інакші. Хто може з певністю сказати, що сталося б у тому чи тому випадку? Я знаю, що одружився з Агесіхорою з волі батьків, але хоч вона й не подарувала мені дітей, я був щасливий із нею і тужив по ній, коли вона померла. Що ж до Мерагра, він обрав тебе…
— А я обрала його, коли ти обрав Агесіхору, бо він був той, кого воліли мої батьки, — перебила його Етіда. — Я теж була щаслива з ним і тужила по ньому, коли він помер. А тепер… ось ми, обоє помірно щасливі, не наважуємося говорити про все те, що втратили, про кожну змарновану нагоду, про кожен випадок, коли ми нехтували своїми схильностями й зневажали свої бажання… обґрунтовуючи це… вигадуючи підстави… — вона замовкла й кілька разів кліпнула, немовби прокинулася від сну. — Але, повторюю, даруй мені ці дурнички. З мого дому пішов останній чоловік, а… що ми, жінки, без чоловіків? Ти перший, хто відвідав нас після поминальної учти.
«Отже, вона говорила про все це через той біль, що його відчуває», — із розумінням подумав Геракл і поклав собі бути люб’язним.
— Як Елея?
