Він підійшов до Геракла, тримаючи гілку між пальцями, немов учитель, який промовисто бавиться різкою перед учнями, щоб добутися від них поваги.
— Переді мною постала чималенька проблема, — мовив він далі. — Як одурити того, хто не випускає з уваги жодної дрібниці? Як увести в оману погляд такого розгадника таємниць, як ти, для якого складність речей не становить жодної загадки? Однак я прийшов до висновку, що твоя головна перевага водночас є твоєю найбільшою вадою… Ти піддаєш роздумам усе, друже мій, і мені спало на думку використати цю особливість твоєї вдачі, щоб відвернути твою увагу. Я сказав собі: «Якщо Гераклів розум розв’язує щонайскладніші задачі, то чому б не згодувати йому приманку зі складних задач?» Пробач за такий грубий вислів.
Крантор, схоже, був задоволений власними словами. Він повернувся до казанка і став знову помішувати його вміст, час від часу нахиляючись і клацаючи язиком до Цербера, особливо коли той більше, ніж зазвичай, докучав своєю скрипучою гавкотнею. Світло, що линуло з-за повороту, дедалі тьмянішало.
— Тож я просто поставив собі за мету домогтися, щоб ти ні на мить не переставав міркувати. Ошукати розум, постійно підкидуючи йому думки, неважко: ви щодня це робити на судах, на Народних зборах, в Академії… Правду кажучи, Геракле, я дістав неабияке задоволення…
— Авжеж, дістав задоволення, коли калічив Евнея та Анфіса.
Відляски гучного Кранторового реготу, здавалося, повисли на стінах печери й золотисто заблищали на виступах.
— Невже ти ще досі не збагнув? Я створював для тебе несправжні загадки! Ні Евнея, ні Анфіса ніхто не вбивав: вони просто погодилися принести себе в жертву передчасно. Урешті-решт, раніше чи пізніше їхня черга однаково б настала. Твоє розслідування лише пришвидшило їхню долю…
— Коли ви завербували тих бідолашних юнаків?
Крантор похитав головою, усміхаючись.
— Ми ніколи нікого не «вербуємо», Геракле! Люди потай чують розмови про нашу релігію і прагнуть пізнати її… У цьому конкретному випадку Етіда, Трамахова мати, дізналася про наше існування в Елевсіні невдовзі після того, як стратили її чоловіка… Вона відвідувала таємні зустрічі в печері та в лісах і брала участь у перших обрядах, що їх мої брати у вірі проводили в Аттиці. Згодом, коли її діти виросли, вона навернула їх до нашої віри. Утім, Етіда — жінка розумна й завжди такою була, і не хотіла, щоб Трамах міг дорікнути їй за те, що вона не дала йому змоги зробити власний вибір. Тож вона подбала про його освіту: порадила вступити до філософської школи Платона й навчитися всього, чого розум може навчити, щоб, досягнувши повноліття, він зміг обрати той чи той шлях… І Трамах вибрав нас. Ба більше: він переконав Анфіса та Евнея, своїх друзів з Академії, теж узяти участь у наших обрядах. Вони обоє походили із закостенілих афінських родин, і нам не потрібно було багато слів, щоб навернути їх… Крім того, Анфіс був знайомий із Менехмом, який, за щасливим збігом обставин, також належав до нашого братства. Менехмова «наука» дала їм значно більше, ніж Платонова: вони пізнали тілесну втіху, таїнство мистецтва, насолоду екстазу, божественний захват…
Крантор говорив, не дивлячись на Геракла, уп’явши погляд в якусь невизначену точку в чимраз густішій темряві. Аж раптом він обернувся до розгадника й додав, далі усміхаючись:
— Між ними не було ніяких ревнощів! Це була твоя вигадка, якою ми радо скористалися, щоб звернути твою увагу на Менехма. Скульптор, як і Анфіс та Евней, палко бажав принести себе в жертву, щоб ошукати тебе. Розробити план із ними трьома було неважко… Під час прекрасного обряду в Менехмовій майстерні Евней завдав собі ран ножем. Потім ми передягли його в жіночий пеплос, зумисне неправильно порізаний, щоб ти подумав саме те, що й подумав: ніби його хтось убив. Коли настала черга Анфіса, він зіграв свою роль. Я всіляко намагався, щоб ти й далі вважав, ніби вони були вбиті, розумієш? А найкращий спосіб для цього — улаштувати начебто самогубства. А потім ти вже й сам вигадав би злочин і знайшов би злочинця, — Крантор розвів руки і здійняв голос: — Осьде вразливе місце твого всемогутнього Розуму, Геракле Понторе: він дуже легко вигадує собі задачі, які потім сам, як йому здається, розв’язує!..
— А Евмарх? Він теж випив кіон?
— Звісно. Той бідолашний раб-педагог несамовито прагнув звільнити свої давні пориви… Він власноруч пошматував себе. До речі, ти вже підозрював, що ми користуємось наркотичним зіллям… Як ти здогадався?
— Я відчув запах, що йшов від Анфіса та Евмарха, а потім від Понсіки… Кранторе, поясни мені одну річ: моя рабиня була одною з вас ще до того, як усе це почалося?
Попри півморок, що панував у печері, вираз Гераклового обличчя, либонь, було добре видно, бо Крантор зненацька звів брови й відказав, дивлячись йому просто у вічі:
— Тільки не кажи мені, що ти здивований!.. Заради Зевса й Афродіти, Геракле! Невже ти гадаєш, що нам довелося довго її переконувати?
У голосі його звучали нотки співчуття. Він підійшов до знеможеного в’язня й додав:
— Ох, друже мій, спробуй бодай раз побачити речі такими, якими вони є, а не такими, якими їх показує тобі твій розум!.. Та бідолашна дівчинка, покалічена в дитинстві й принижена твоїм наказом постійно носити маску… гадаєш, потрібно було умовляти її, щоб вона вивільнила свій гнів? Геракле, Геракле!.. Відколи ти оточуєш себе масками, щоб не бачити голої суті людських істот?..
Він замовк і стенув кремезними плечима.
— Насправді Понсіка дізналася про нас невдовзі після того, як ти її купив, — невдоволено насупивши чоло, він додав: — Шкода, що вона не вбила тебе, як я їй звелів. Тоді ми б уникли багатьох клопотів…
— Ідея з Ясінтрою, очевидно, теж твоя?
— Саме так. Мені це спало на думку, коли ми довідалися про вашу розмову з нею. Ясінтра не сповідує нашої віри, але ми стежили за нею і залякували погрозами, відколи дізналися, що Трамах, який прагнув навернути її, розповів їй деякі наші таємниці… Оселивши її в тебе, ми дістали подвійну користь: з одного боку це допомогло заплутати тебе й відвернути твою увагу, з іншого… Скажімо так: це виконало дидактичну роль — показати тобі на прикладі, що прагнення тілесної насолоди, до якої ти вважаєш себе цілком байдужим, набагато сильніше за бажання жити…
— Наука хоч куди, клянуся Афіною, — зіронізував Геракл. — Але скажи мені, Кранторе, бодай, щоб я трохи посміявся: невже увесь той час, коли тебе не було в Афінах, ти витратив на оце? Вигадування всіляких хитрощів, щоб захистити це зборисько божевільних?
— Багато років, як і розповідав тобі, я провів у мандрах, — спокійно відказав Крантор. — Але до Греції я повернувся значно раніше, ніж ти гадаєш. Я подорожував через Фракію та Македонію і там запізнався з братством… Його називають по-всякому, але найчастіше — Лікайон [68]. Я настільки здивувався, натрапивши у грецьких землях на такі дикі ідеї, що негайно став їхнім палким послідовником… Цербере… Цербере, досить уже гавкати… І запевняю тебе, Геракле, ми не зборисько божевільних. Ми нікому не чинимо кривди, якщо тільки наша безпека не опиняється під загрозою. Ми проводимо обряди і п’ємо кіон. Віддаємося цілковито тій одвічній силі, яку нині називають Діонісом. Але ця сила — не бог, і її не виразити ні образами, ні словами… Що воно таке?.. Ми й самі цього не знаємо!.. Знаємо лише, що вона криється у глибокому глибі людського єства і викликає лють і бажання, біль і насолоду. Ось цій силі ми поклоняємося, Геракле, і їй приносимо себе в жертву. Ти здивований?.. Але ж війни теж вимагають багатьох жертв, і нікого це не дивує. Різниця полягає в тому, що ми самі обираємо, коли, як і заради чого жертвуємо собою!
Крантор узявся несамовито мішати вариво в казанку, а тоді мовив далі:
— Наше братство походить із Фракії, хоча тепер поширене насамперед у Македонії… Ти знав, що Евріпід, видатний поет-драматург, на схилку літ належав до нього?
