Він звів брови й поглянув на Геракла, вочевидь сподіваючись, що ця новина якимось чином вразить його, але розгадник дивився на нього незворушно.
— Так, сам Евріпід!.. Він пізнав нашу релігію і прийняв її. Великий драматург випив кіон і дозволив своїм братам і сестрам у вірі роздерти себе… Як тобі відомо, легенда стверджує, що його розірвали собаки… але це символічний спосіб описати лікайонські жертвоприносини… І Геракліт, філософ з Ефеса, який вважав, що насилля і чвари для людей не лише потрібні, а й бажані. Про нього так само кажуть, буцімто його загризла собача зграя: він теж належав до нашої спільноти!
— Менехм згадував про них обох, — кивнув Геракл.
— Справді, то були великі наші брати, — і, немовби йому зненацька спало на думку щось, що побічно стосувалося їхньої розмови, Крантор додав: — Випадок Евріпіда — особливо цікавий… Усе життя він тримався осторонь природних людських інстинктів — як у мистецтві, так і у світогляді, — про що свідчать його тогочасні раціоналістичні й прісні твори. Але на старості, під час добровільного вигнання до двору македонського царя Архелая, розчарований лицемірством своєї афінської батьківщини, він спізнався з Лікайоном… У ті часи наше братство ще не дісталося Аттики, але процвітало на півночі. При дворі Архелая Евріпід став свідком головних лікайонських обрядів і перемінився. Тоді він написав твір, не схожий на жоден попередній, трагедію, якою він хотів віддати належне первісному театральному мистецтву, пов’язаному з Діонісом. «Вакханки» — це звеличення шалу, несамовитого танцю й оргіастичної насолоди… Поети досі не можуть збагнути, як старий майстер зумів створити щось таке під кінець свого життя… І навіть не здогадуються, що це найбільш справжнє творіння митця!*
__________
<sup>* Монтал щойно зауважив:</sup>
<sup>— А може, «Вакханки» — це ейдетичний твір, як ти гадаєш? У ньому йдеться про кров, смерть, шаленство, божевілля… Можливо, Евріпід ейдетично описав лікайонський обряд…</sup>
<sup>— Не думаю, що майстер Евріпід настільки відбіг розуму! — відказав я.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Вас одурманює наркотик, — утомленим голосом промовив Геракл. — Ніхто при здоровому глузді не схоче, щоб його роздерли інші…
— То ти справді гадаєш, що річ лише в кіоні? — Крантор поглянув на золотисту рідину, що парувала й колихалася в казанку, з вінець якого звисали крихітні краплини. — Я думаю, це те, що сидить у нас всередині, і я кажу про кожного з нас. Так, кіон допомагає це відчути, але… — він легенько вдарив себе в груди. — Воно тут, Геракле. І в тобі теж. Його не витлумачити словами. Не осмислити розумом. Це щось абсурдне, якщо хочеш — ірраціональне, божевільне… але реальне. Це те таємне знання, яке ми повідаємо всім людям!
Він підступив до Геракла, і величезну темну пляму його обличчя розколола широка посмішка.
— У будь-якому разі, ти ж знаєш, я не люблю сперечатися… Невдовзі ми з’ясуємо, річ у кіоні чи не в кіоні… Еге ж?
Геракл натягнув мотузки, що звисали із золотих цвяхів. Він почувався кволим, тіло його задерев’яніло, але дії наркотику розгадник не відчував. Він звів очі на подібне до кам’яної брили Кранторове обличчя й мовив:
— Ти помиляєшся, Кранторе. Це не та таємниця, яку захоче дізнатися Людство. Я не вірю ні в пророцтва, ні в оракулів, але якби мені довелося щось провістити, я сказав би тобі, що Афіни стануть колискою нової людини… Людини, яка боротиметься не руками, а очима й розумом і перекладатиме тексти своїх пращурів, щоб учитися від них…
Крантор слухав його, зробивши великі очі, немовби збирався розреготатися.
— Насилля лишиться тільки в уяві, — провадив далі Геракл. — Чоловіки та жінки вмітимуть читати й писати і утворять спілки мудрих перекладачів, що опрацюють і витлумачать твори наших сучасників. А переклавши написане іншими, вони дізнаються, яким був світ, доки розум ще не панував у ньому… Ні ти, ні я цього не побачимо, Кранторе, але людина прямує до Розуму, а не до Інстинкту…*
__________
<sup>* — Гераклове передбачення збулося! Може, у цьому полягає ключ до розуміння твору!?</sup>
<sup>Монтал мовчки дивиться на мене.</sup>
<sup>— Перекладай далі, — каже він.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ні, — усміхаючись, відказав Крантор. — Це ти помиляєшся…
Його вкрай дивний погляд, здавалося, був спрямований не на Геракла, а на когось позаду — чи то всередині кам’яної стіни печери, чи то десь під його ногами, у невидимій глибині, хоча напевне Геракл сказати не міг через дедалі більшу темряву.
Насправді Крантор дивився на тебе.**
__________
<sup>** — Дивно, — зауважую я. — Знову цей перехід на другу особу…</sup>
<sup>— Далі! Перекладай далі! — нетерпляче перебиває мій полонитель, немовби ми спинилися на найважливішому місці у книжці.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Він сказав:
— Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, — здійнявши голос, він провадив далі: — Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей здіймає голови потворна гідра, ричить жахливий лев і бронзові гримлять копита людожерних кобилиць. Наша природа — це не*
__________
<sup>* — Що з тобою? — запитує Монтал.</sup>
<sup>— Ці Кранторові слова… — мене пройняв дрож.</sup>
<sup>— Що з ними не так?</sup>
<sup>— Пригадую… мій батько…</sup>
<sup>— Що? — допитується Монтал. — Що твій батько?</sup>
<sup>— Колись мій батько написав вірш…</sup>
<sup>Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати. </sup>
<sup>Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:</sup>
<i><sup>Здіймає голови потворна гідра,</sup></i>
<i><sup>Ричить жахливий лев і бронзові </sup></i>
<i><sup>Гримлять копита людожерних кобилиць</sup></i>
<sup>— Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.</sup>
<sup>Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:</sup>
<sup>— Я знаю далі.</sup>
<i><sup>Людські теорії або ж ідеї,</sup></i>
<i><sup>Немов чини Гераклові,</sup></i>
<i><sup>Одвічну боротьбу ведуть з потворами,</sup></i>
<i><sup>Противниками розуму шляхетного.</sup></i>
<i><sup>Немов перекладач в зачині у безумця </sup></i>
<i><sup>Безглуздий текст тлумачить,</sup></i>
<i><sup>Так часом і душа моя </sup></i>
<i><sup>Збагнути суть речей не здатна.</sup></i>
<i><sup>О сута Істино, Ідеє платонічна!</sup></i>
<i><sup>Прегарна і тендітна,</sup></i>
<i><sup>Як лілія в руках у дівчини,</sup></i>
<i><sup>Благаєш криком ти про допомогу,</sup></i>
<i><sup>Бо власне небуття тебе могилить!</sup></i>
<i><sup>Даремні твої подвиги, Геракле,</sup></i>
<i><sup>Бо ж, знаю, декому потвори милі,</sup></i>
<i><sup>На жертву віддадуть себе із насолодою,</sup></i>
<i><sup>З каліцтва віру утворивши!</sup></i>
<i><sup>Лунає серед крові ревище бика,</sup></i>
<i><sup>Пекельний пес валує і плює вогнем,</sup></i>
<i><sup>А змій сумлінно стереже </sup></i>
<i><sup>Золотобокі яблука в саду.</sup></i>
