Змія вже була грубшою за голову, що її породила. Однак тепер вона втратила свою початкову форму й більше скидалася на обриси дерева.*
__________
<sup>* «Змія» і «дерево». Кров, яка витікає з Кранторової голови, утворює прегарний подвійний ейдетичний образ чудовиська, що стереже золоті яблука, і дерева, на якому вони ростуть… Мене досі турбує те, що мій батько, імовірно, привласнив собі Філотекстів вірш… Монтал наказує мені: «Перекладай!»</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Я розповім тобі… таємницю, — промовив Крантор. — Ніхто… цього не знає… Тільки декілька… з нашого братства… Кіон… це лише… вода, мед і… — він замовк і облизав язиком губи. — …і краплина вина з прянощами.
Усмішка його стала ширшою. На лівій щоці трохи кривавила рана від цвяха.
— Як тобі таке, Геракле?.. Кіон… це ніщо…
Геракл сперся на ближню стіну. Він нічого не сказав, лише далі дослухався до Кранторового уривчастого шепоту.
— Усі гадають… що це наркотик… випивають його і міняються… шаленіють… божеволіють… роблять те… чого ми чекаємо від них… немовби справді… одурманені… Усі, крім тебе… Чому?
«Бо я вірю лише в те, що бачу», — подумав Геракл. Але, не маючи сили говорити, знову не відповів нічого.
— Добий мене, — попрохав Крантор.
— Ні.
— Тоді хоч Цербера… Будь ласка… Я не хочу, щоб він страждав…
— Ні, — повторив Геракл.
Він поволікся до протилежної стіни, під якою лежав Діагор. Обличчя його було все побите, рана на чолі мала геть кепський вигляд, але філософ був живий. Очі його були розплющені, а погляд — свідомий.
— Ходімо, — сказав Геракл.
Діагор, схоже, не впізнав його, але дозволив себе вивести. Коли вони наспотички вийшли в ранню ніч, сповнений болю вереск Кранторового пса нарешті стих, похований у печері.
Круглий золотий місяць висів у чорному небі, коли їх знайшов загін вартових. Незадовго до цього Діагор, який ішов, спираючись на Геракла, заговорив:
— Мене змусили випити той трунок… Відтоді я майже нічого не пам’ятаю, але, здається, зі мною сталося те, що вони й передбачали. Це було… Як би то описати?.. Я більше не панував над собою, Геракле… У мене всередині немовби ворушилося якесь чудовисько, велетенський і лютий змій… — він важко дихав, а очі йому почервоніли на згадку про власне безумство. — Я став кричати й сміятися… Лаяв богів… Здається, я навіть ображав учителя Платона!..
— Що ж ти сказав?
Помовчавши, Діагор через силу відповів:
— «Облиш мене у спокої, сатире», — він обернувся до Геракла з виразом глибокого смутку на обличчі. — Чому я назвав його «сатиром»?.. Який жах!..
Розгадник утішив його, сказавши, що це все через наркотичне зілля. Діагор кивнув на знак згоди й додав:
— А потім я став битися головою об стіну, доки не знепритомнів.
Геракл думав про те, що сказав йому Крантор про кіон. Може, він збрехав? Такої імовірності не можна було відкидати. Але в такому разі чому це начебто зілля ніяк не подіяло на Геракла? З іншого боку, якщо кіон справді — лише мед, вода і трохи вина, то чому він викликає такі разючі напади божевілля? Чому Евмарх під його впливом понівечив себе власноруч? Чому кіон подіяв на Діагора? А крім того, ще одне запитання мучило Геракла: чи має філософ знати про те, що розповів Крантор?
Розгадник вирішив мовчати.
Загін вартових натрапив на них на Священному шляху. Геракл помітив смолоскипи і здійняв голос, щоб повідомити, хто вони. Начальник варти знав про ситуацію завдяки папірусу, який Геракл передав був архонтові, і став розпитувати про сховок сектантів, адже єдине відоме місце, пов’язане з ними, — будинок удови Етіди — його мешканці покинули з підозрілим поспіхом. Щоб заощадити слова — тої миті, коли втома висіла на його тілі, наче обладунок гопліта, вони здавалися йому золотими, — Геракл попросив, щоб кілька воїнів відвели Діагора у Місто до лікаря, а решту з їхнім ватажком запропонував відвести до печери. Діагор спершу кволо заперечував, але зрештою погодився, адже був приголомшений і знесилений. Зі світлом смолоскипів розгадник швидко знайшов зворотну дорогу.
Неподалік печери, у лісистій місцевості в околицях Лікавіту, один із воїнів виявив кількох коней, прив’язаних до дерев, і великий віз, навантажений покривалами та припасами. Отже, сектанти мали бути десь недалеко. Ватажок наказав видобути мечі і з великою осторогою повів своїх людей до входу в печеру. Геракл розповів їм, що сталося й чого можна очікувати всередині, тож ніхто не здивувався, побачивши німе й нерухоме Кранторове тіло, що лежало посеред калюжі крові у тій самій позі, у якій його запам’ятав розгадник. Цербер, зморщений і сумирний, скімлив біля господаревих ніг.
Геракл не бажав перевіряти, живий ще Крантор чи ні, тож не став підходити до тіла разом із іншими. Пес погрозливо хрипко загарчав, але воїни тільки засміялися. Вони були навіть раді цій несподіваній зустрічі, адже те, що вони чули про секту, укупі з їхньою уявою добряче їх настрашило, а безглузда присутність цього недоладного створіння допомогла дещо відпружитися. Вони трохи позбиткувалися над собакою, удавано замахуючись на нього, доки ватажок сухо не наказав їм припинити. Тоді псові без зайвих слів відтяли голову; так само вчинили і з Крантором, із яким, до речі, трапилася кумедна історія, яку згодом жваво обговорювали у війську: поки інші бавилися з псом, один воїн підійшов до Крантора й приклав лезо меча до кремезної шиї; товариш запитав його:
— Живий іще?
Воїн, відтинаючи голову, сказав:
— Уже ні.
Ватажок повів решту своїх людей углиб печери. Геракл пішов разом із ними. Трохи далі коридор розширювався й переходив у простору залу. Розгадник мусив визнати, що, зважаючи на відносно вузький зовнішній вхід, це місце було ідеальне для того, щоб справляти заборонені обряди. І помітно було, що недавно його використовували: скрізь валялися розкидані глиняні маски та чорні плащі, а також зброя і чимала кількість смолоскипів. Дивна річ: там не було ні статуй богів, ні кам’яних надгробків, ні будь-яких інших релігійних символів. Але тоді це не привернуло їхньої уваги: погляди всіх були прикуті до очевиднішого й приголомшливішого видовища. Воїн, який ішов попереду, першим його помітив і криком повідомив ватажка. Усі стали.
Вони ніби опинилися в різниці, де розвішано туші, призначені для бенкету якогось ненаситного Креза. У світлі смолоскипів вони здавалися скупаними у щирому золоті. Щонайменше десяток тіл — чоловіки й жінки, голі й прив’язані догори ногами до гаків, вбитих у кам’яні стіни. Усі без винятку мали розпороті животи, з яких, неначе насмішкувато висолоплені язики або ж клубки мертвих змій, звисали нутрощі. Під кожним тілом лежала купа закривавленого одягу та гострий короткий меч.*
__________
<sup>* Ця моторошна знахідка відтворює завершальний ейдетичний образ — дерево, з якого звисають «скупані в золоті» яблука Гесперид.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Їм випустили тельбухи! — вигукнув молодий воїн, і похмуре відлуння вторувало йому з чимраз більшим жахом.
— Вони заподіяли це самі собі, — стриманим голосом сказав хтось позаду. — Розтини йдуть поперек, а не вздовж, отже вони розпороли собі животи, вже коли висіли…
Воїн, не певний, хто говорить, обернувся і побачив у мінливому світлі смолоскипа втомлену огрядну постать того чоловіка, що привів їх сюди (хто він такий? якийсь філософ?), а зараз, немовби й не надаючи ваги своєму висновку, прямував до понівечених трупів.
— Але як вони могли?.. — пробурмотів інший воїн.
— Божевільні! — упевнено відрубав ватажок.
Огрядний чоловік (філософ?) знову заговорив. І хоч голос його був кволий, усі добре почули, як він запитав:
— Чому?
Він стояв перед одним із тіл: жінкою в літах, але ще вродливою, із довгим чорним волоссям. Її нутрощі розкинулися по грудях, наче складки пеплоса, а лице було на одному рівні з лицем гладуна (він міг би поцілувати її в уста, якби таке збочення спало йому на думку). Помітно було, що чоловіка вразило побачене, тож ніхто не став його турбувати. Беручись за неприємну роботу знімати трупи з гаків, деякі воїни ще протягом якогось часу чули, як він, не відходячи від тіла жінки, бурмотів чимраз настійливіше: