– Є таке в жіночій психології, – визнала Лора. – До чого ти зараз хочеш це притулити?
– Аналогія очевидна, Ларисо Василівно. Наша невеличка дружна компанія навідується в кафе під простенькою вивіскою «Кухня» надто часто за два неповні дні. Наші стосунки з цим закладом треба або розірвати негайно, або – оформити як постійні. Зробити тут повноцінну резиденцію, штаб-квартиру. Домовитися з власником про окремий кабінет…
– Тут нема, сам же бачиш.
– …або – хоча б окремий столик.
– Заходь будь-коли, займай вільний. Ажіотажу в закладі не помічено. – Не бажаючи далі переливати з пустого в порожнє, Кочубей підвела риску, закриваючи тему для себе: – Щодо штаб-квартири – приймається. Тут погана кава з автомата, меню без витребеньок та інтер’єр безликий. Але все ж тут краще, ніж у тій казенній квартирі. На мене там усе давить.
– Згода. – Гайдук потер руки. – Ну, де там наша фанатка.
Кирпата Настя з’явилася, ніби з повітря. Лора мала надію, що дівчина не чула їхньої розмови. Швидко переключила її увагу:
– То чим погодуєте сьогодні?
Просте питання вкотре змусило Настю пекти раків.
– Ось же меню.
Вона поклала перед кожним окрему папочку з назвою кафе. Лора звернула увагу: вони різнилися кольором. Гайдукові дісталася синя, Сокіл дивився на рожеву, сама ж вона тримала жовту. Мабуть, власник мав свої уявлення про креативний підхід.
– А риба – яка? – поцікавилася Лора, побачивши страву в переліку.
– Риба, – Настя засопіла. – Жарена. Філе.
– Якої риби філе? – Враз Лорі перекортіло чіплятися, навіть стало трохи соромно за власну прискіпливість. – Добре, хай буде смажена риба. Без гарніру. Салат зі свіжої капусти. Оливкова олія, може, у вас усе-таки є?
– Спитаю. – Щоки кирпатої вже не так пашіли. – Каву будете, запарену?
– Ще не знаю. Хоча… Краще чаю.
Настя повернулася до чоловіків. Сокіл ворушив губами й шкрябав пальцем перенісся. Гайдук узяв справу в свої руки, мовив діловито:
– Мені хтось віскі обіцяв. Несіть. Тільки без вибриків, пригощати не треба. Я заплачу, так вашому хазяїну і скажіть. А ще передайте: ми тепер у вас постійні клієнти. Увесь час, поки в місті.
– Ага. – Інших слів Настя не знайшла.
– Тепер так: відбивну з картоплею вже їв, і ще раз буду. Тільки не пюре цього разу, посмажте.
– Фрі? Такою соломкою?
– Просто смажена картопля, сонце. – Шефові очі усміхалися. – Колезі – те саме, бо піци він уже наївся, так собі розумію. Пляшку коли, правильно? – Соколовський кивнув. – Мені ще води мінеральної, без газу. І ще, Насте… – брови дівчини стрибнули вгору. – Можна якось домовитися, що завтра приїдемо на сніданок?
– Та приїжджайте.
– Ви не зрозуміли. Ми б замовили вам уже, чим би хотіли снідати. А ви б чекали нас на певну годину. Чи, скажімо, з дев’ятої до десятої.
– Ми з десятої працюємо.
– О, Господи…
– Чекайте! – В її голосі бринькнули жалібні нотки. – Я скажу хазяїнові. Домовимося, думаю. Для вас зробить.
– Вирішуйте питання. – Гайдук поважно кивнув, тут же, у своїй манері, забув про існування дівчини. – З цим вирішено. Все, як ти хочеш, Лоро.
– Як я хочу, вже ніколи не буде. Бо я, Даниле Семеновичу, хотіла б спокою. Якщо не до кінця життя, скільки я там ще проживу, то бодай до кінця цього року.
– Бажання збігаються. Та розбиваються об можливості, як хвилі прибою об прибережні скелі. Єдиний спосіб бодай трішки видихнути – швидше покласти цій історії край. Вона мені, чесно кажучи, вже отут, – шеф торкнувся ребром долоні горла. – Тож уперед. Ти написала, що знаєш, де наш винуватець.
Лора справді послала повідомлення – Гайдук раз по раз скидав її дзвінок.
– Є версія, не більше.
– Викладай.
Сокіл розвернувся на стільці, дивився зацікавлено.
– Навіть не думала, що Зоя Граф проговориться так просто, на рівному місці, – мовила Лора. – Я лише поділилася з нею припущеннями, які, напевне, має слідство. Тобто фактично на пальцях дала їй розклад, як би міркувала на місці пані Вербної.
– Вважай, для нас ти справді на її місці, – сказав Гайдук.
– Зоя теж так вирішила. Я пояснила, чому Вадим Граф для слідства – перший підозрюваний. У відповідь Зоя бовкнула: «Вадик, очевидно, додумався до того, до чого й ви». А він не міг до такого додуматися.
– Не роби з нього аж такого дурника.
– Боже збав! – Лора виставила перед собою розкриті долоні. – Маю на увазі ось що: Граф утік від нас ще вчора. До того, як Віру Домонтович убили. А в новинах про це не писали. По радіо не говорили. Соцмережі обійшли увагою банальне вбивство немолодої самотньої жінки. Питання на засипку: звідки Вадим знає про цю пригоду і про те, що він – під підозрою?
– Зустрічне питання, Лоро: звідки ти знаєш про те, що Вадимові усе це відомо?
– Зі слів його дружини, – пояснила Кочубей. – Читання між рядків, є така слідча практика. Дивіться, Графиня пояснює: її Граф заліг на дно, бо його підозрюють в убивстві. Отже, він щонайменше мав би знати про скоєне вбивство. Хто йому міг сказати? Тільки дружина! Інші зі списку з ним не спілкуються, він для них ніхто. А він із ними – й поготів. Це, своєю чергою, непрямо доводить: Зоя підтримує зв’язок із Вадимом. І це вона попередила наляканого чоловіка: сиди, де сидиш, вимкни телефон, загубися. Бо не Вадик додумався – вона сама.
Лора справді не помітила, коли з-за Гайдукової спини виринула Настя. Порцію віскі вона налила в круглу прозору склянку з товстого скла. Поставила перед шефом урочисто, ще й ступила крок назад, милуючись власною вправністю.
– А ще я з хазяїном побалакала. Кажіть, що і на яку годину готувать. Кафе «Кухня» працює на вимогу дорогих гостей, – повідомила, мов рапортувала.
– Прекрасно. – Гайдук салютнув дівчині склянкою. – Трошки пізніше, окей?
Кирпата знову залишила їх: саме зайшли ще двоє клієнтів, чоловіків, подалася до них. Данило погойдав склянку, понюхав напій, відпив, спершу скривився для порядку, потім – махнув рукою.
– Потягне. Третій сорт – не брак. – Він зробив ще один маленький ковток. – Я казав, Лоро, що тобі нема ціни?
– Сьогодні чую вперше. А взагалі – не новина. Тільки знову поясни, чим заслужила комплімент.
– Це – факт. Я констатую.
– Але ж не без причини.
– Ти щойно вирішила найбільшу проблему. Тепер справа за малим: узяти Зою Граф під білі руки, повезти в тихе місце, прив’язати до дерева й катувати. Хай каже, де ховає чоловіка.
На Лориному обличчі не здригнувся жоден м’яз.
– Ти серйозно зараз? Бо я вірю, і ти знаєш причину. Були прецеденти.
Сокіл кахикнув. Він теж дуже добре зрозумів її натяк.
– Згадаєш зараз випадки, коли я мучив жінок?
– Не жінок. Не ти. Проте в нашій… твоїй роботі траплялися моменти, про які мені краще не знати. І все-таки я знаю. Моє ставлення тобі теж відоме.
– Іноді без силових акцій бажаного результату не досягнути. – Гайдук учергове приклався до віскі, постукав нігтем по краю склянки. – Брешу, не такий уже й поганий продукт. Чіпляюся на рівному місці.
– Ми почали про силові акції…
– Або – акції залякування. – Шеф відсунув недопите. – Звісно, ніхто тут не збирається катувати Графиню. Простіше переконати її, щоб віддала чоловіка нам. Під твою особисту відповідальність, Лоро.
– Чому – під мою?
– Ти ж не дозволиш зробити з Графом нічого гіршого за допит, – це було не питання.
– Не дозволю. Які мої аргументи?
– Інакше Вадика прихопить поліція. Раніше за нас. У розшуку він, Лоро. Офіційно. Уже більше двох годин, за моїми підрахунками. Ми, до речі, порушуємо закон, приховуючи від слідства твою інформацію.
– Припущення. Версія.
– Але – дуже близька до істини. – Гайдук умостився зручніше. – Я пів дня вбив на те, щоб дозволили глянути на попередні результати. Передусім – висновки експертиз. Перш ніж ударити по голові, жертві вкотили еленіум, кінську дозу. Домонтовичка відключилася, її вбивали вже уві сні.
