Тетяна скочила на ноги. Її дихання збивалося, язик став сухим, наче пожовкле листя, у голові паморочилося від думок.
— Оксано, якщо ти зараз не заберешся геть, я за себе не відповідаю! — скрикнула вона.
— Добре, добре, — улесливо мовила Оксана і, посміхаючись, зацокала підборами по вологому асфальті.
Таня і Лідія Степанівна довго дивилися одна одній у вічі. Одна зі страхом і образою, друга — із почуттям вини. А вітер далі продовжував гнати хмари й водночас обдмухувати біль двох жінок.
Розділ 29
Вероніка обережно заглянула в невеличку спальню. Колись це була кімната батьків. Перелаштовуючи дім під себе, Вероніка саме тут залишила деякі пам’ятні речі: мамину швейну машинку, кілька полиць із потертою класичною літературою, батькове улюблене крісло-гойдалку та свого старого плюшевого ведмедя. Найчастіше Вероніка використовувала кімнату лише для того, щоб посидіти на батьковому кріслі та поринути у спогади, але коли до неї переїхала Таня, жінка без вагань віддала їй саме цю спальню.
Тепер Вероніка спостерігала за подругою, що лежала обличчям до стіни. Звісно, вона була вже в курсі всіх подій: і про слова Кучерової, і про сварку, і про те, що Таня вигнала Лідію Степанівну геть. Вероніка не знала, як їй реагувати на всі ці події, але відчувала, що Тетяна зараз шкодує про свої дії.
— Ти не спиш? — урешті наважилася озватися Вероніка.
— Ні.
— Тоді в мене є пропозиція, — жінка дзенькнула порожнім бокалом об пляшку «Мерло».
— Дякую, щось не хочеться, — навіть не поворушилася Тетяна.
— Ну ж бо! Чи вчителі не п’ють навіть на свята?
Таня неохоче повернулася.
— Узагалі-то ти теж вчителька, — буркнула вона.
— Пробач, — усміхнулася Вероніка, коли Таня почала сповзати з постелі, — я постійно про це забуваю.
Уже за десять хвилин вони вмостилися за столом у вітальні й попивали червоне вино. Вітер за вікном дедалі нестримніше лютував у пошуках снігу.
Вероніка усміхнулася, коли Таня, ковтнувши вина, скривилася і потяглася по цукерку.
— Пробач, — ніяково мовила Тетяна, прослідкувавши погляд подруги, — мені більше подобається щось солоденьке.
— Ага, дитяче шампанське, наприклад, — зіронізувала жінка.
Таня теж усміхнулася.
— Так, ми з тобою дуже різні, — мовила вона, — дивно, що ми здружилися.
— Треба ж було комусь захищати тебе від…
— Пашки Заворотнюка! — промовили подруги в один голос і засміялися, згадавши однокласника.
— Уявляєш, я його недавно зустріла, — засвітилися Танині очі, — і знаєш, що він сказав?
Вероніка кивнула, очікуючи продовження розповіді.
— Виявляється, мій портфель у дев’ятому класі він підпалив, бо я йому подобалася.
— Та невже?! А іншого способу продемонструвати почуття він не вигадав? Ти ж тоді сама ледь не згоріла.
Таня засміялась і розвела руками.
— Каже, що так боявся моєї мами, що із залицянь міг дозволити собі тільки таке.
Вероніка хмикнула й відпила вина. Таня теж відсьорбнула з келиха й занурилася в глибокі роздуми.
— Що робитимеш? — наважилася запитати Вероніка. — Я про Лідію Степанівну, — додала вона, коли побачила нерозуміння в очах подруги. — Ти ж любиш її. Може, не варто в такий час втрачати друзів. Тим паче через те, що було триста років тому.
— Я заплуталася, — Таня обійняла келих долонями й підібгала ноги. — Як їй узагалі довіряти після всього зла, що вона бажала моїй матері? А може, і мені.
— Ти не твоя мати!
Їхню розмову перебило настирливе шкрябання у двері.
— Тихо, — прошепотіла Вероніка, — може, якщо прикинемося мертвими, він повернеться спати.
— Сумніваюся, — пирснула Таня, коли під дверима просунулася лапка. Потім з’явився собачий ніс, що так і застряг між дверима та підлогою. Цуценя жалібно заскавчало.
Вероніка поспіхом поставила келих і побігла визволяти песика з пастки, що йому влаштували підступні двері.
За мить уже вільне цуценя увірвалося до вітальні, наче маленьке торнадо. Цілеспрямовано й неспинно воно прямувало до журнального столика, де жінки понаставляли страв для посиденьок. Ігноруючи голосний і незадоволений вигук Вероніки, Носик сперся лапами об край столу і стягнув звідти чималенький шмат ковбаси, одночасно перекидаючи глечик із яблучним соком. Таня вчасно підхопила пляшку з вином, яка після всіх діянь песика небезпечно захиталася.
— Це цуценя — скажене, — буркнула Вероніка, вимочуючи паперовими рушниками розлитий сік.
— Та годі тобі, — усміхнулася Таня, — я знаю, що ти обожнюєш цього малого.
Вероніка покинула прибирання і знову вмостилася в крісло. За мить Носик уже був на її руках.
— Воно наче з іншої планети. І так, до речі, несподівано з’явилося в моєму житті.
— Гм… — відпила вина Таня. Вероніка помітила, що з кожним ковтком подруга все менше кривиться. — Так само як і Андрій.
— Схоже, комусь на сьогодні вистачить «Мерло», — Вероніка відставила пляшку з вином на свій край столу.
— Він весь час біля тебе в’ється. По-моєму, ти єдина, хто не здогадується, що він у тебе закоханий.
Вероніка видихнула й налила собі ще вина.
— Тільки не кажи, що тебе лякає його минуле?
— Не минуле, а його ставлення до цього минулого. Я нарешті зрозуміла, чому він такий замкнутий. І взагалі здається, що думками він ще й досі десь там.
— Хтось убив його дружину, а всі стрілки перевели на нього — я б ще й не така замкнута була.
— Та-а-а-ак, одне я знаю точно. Алкоголь убиває в тобі всю стриманість і толерантність.
Таня відібрала з рук подруги пляшку й наповнила знову свій келих.
— То що ти відчуваєш до Андрія? — запитала вона.
«Схоже, алкоголь був поганою ідеєю», — подумала Вероніка.
— Тільки не кажи, що тобі подобається Кучеров! — продовжувала допит Таня.
— Почекай, ти й про Кучерова знаєш?
— Подруго, таке відчуття, що ти не тут виросла й ні сном ні духом, із якою швидкістю нашою вулицею поширюються плітки.
Вероніці не подобалося, в яке русло заходить їхня розмова, але вона добре знала, що якщо вже Таня випила більше келиха, то її не спинити.
— У нас із Тарасом нічого немає і бути не може, — укотре спробувала виправдатися Вероніка.
— Напевно, він так не вважає, бо я чула, що таки подав на розлучення.
— Що?! Кучерові розлучаються? — здивувалася Вероніка. Вона навіть відставила келих, задумавшись.
— Жінко, покинь це, — Таня кинула на подругу гострий погляд. — У них троє дітей.
— Фу-у-ух-х-х… — Вероніка зібрала все своє терпіння в одну фразу. — Таню, між нами нічого нема.
Тетяна теж зітхнула, а за хвилину тяжкої мовчанки мовила:
— Ти пробач, що я тебе допитувала, і взагалі, що лізу не у свої справи. Це було неввічливо.
— Та ні, насправді ти маєш рацію, — Вероніка кинула Носику ще шматок ковбаси. — Я знаю, що все це неправильно, і кожного разу, коли Тарас наближається, я хочу послати його геть, але не можу. І не розумію чому.
— А Андрій?
— Андрій? — Вероніка усміхнулася, згадавши останній казус. — Інколи здається, що я його знаю все життя, а інколи він такий чужий-чужий, що аж страшно…
— Ого… — потягнула Тетяна.
— Так, мені теж уже досить, напевне, — відставила пляшку Вероніка.
— Згодна, завтра треба бути у формі.
— А що в нас завтра?
Таня на хвилинку задумалася, добираючи правильні слова:
— Я завтра повертаюся додому.
— Чому? — спокійно запитала Вероніка.
— Мені з тобою добре, але вже час… переладнати будинок.
— Може, почекаєш, доки спіймають убивцю матері?
— Це може тривати місяці, роки, а може, і взагалі винний залишиться без покарання. Я ж не можу весь час бути твоєю квартиранткою.
— Ну що ж, якщо ти вирішила…
— Я ще дещо вирішила, — Таня закусила губу, — хочу запропонувати Софії пожити в себе.
— Що ти хочеш зробити? — не втрималася від вигуку Вероніка.
— Я розумію, що лізти в чужу родину неправильно, але ж ти бачила, як він до неї ставиться. Усі, чорт забирай, це бачать, але ніхто нічого не робить. Я не раз чула від матері, що Софії нема куди йти. То хоч запропоную їй якусь альтернативу.
