– Палиця має два кінці, – кивнув Фролов.
– А без приказок та інших зразків образного мислення?
– Напружує і лякає те саме, що мало б заспокоїти.
– Поясни.
– Гаразд. – Віктор так само повернувся до Єви, тепер вони сиділи око до ока. – Моя сестра дуже часто діяла нераціонально, нехай і впевнено. Сказав би навіть: усупереч будь-якій логіці. Так, розкриття карт чотирирічної давнини – правда про те, що тоді сталося, – Вірі невигідне. Але ще більше її зізнання невигідні всім нам укупі. Всім вісьмом, навіть Графові, хлопчиськові, котрий тут узагалі ні до чого. Віра один раз сильно вдарить себе. І сім, ні, вісім ударів завдасть нам. Кожному – і всім разом. Ми злочинці, Єво. Наші дії підпадають під статтю кримінального кодексу. Кому треба, той знайде не одну. Спитаєш, до чого тут Вадик Граф? Відповім: проблеми матиме Зоя, а, отже – бумерангом ударить по ньому. І це не все.
Поки говорив, на обличчя дружини впала сіра тінь.
– Є ще щось, про що я не знаю? – поцікавилася глухо.
– Ви всі дуже погано знаєте Віру. Певен, вона вже приготувала чимало неприємних сюрпризів. Порівняно з ними, магія вуду – дитяча пісочниця. Повір, моя старша сестра здатна зіпсувати життя кожному з нас більше, ніж це зробить кримінальний кодекс. Як на мене, то краще б уже статтею кодексу все і обмежилося.
– Ти серйозно зараз? Ми ж ніколи досі про це не говорили?
– А ти хіба забула, що ми раніше, до всіх тих подій, не надто тісно родичалися? Я б охоче попередив усіх приречених…
– Приречених?
– Віра сьогодні винесла вирок кожному з нас. Я не жартую й не нагнітаю. Чи є вихід? Треба думати. Але ж, бач, ніхто ні з ким не хоче балакати. Кожен сам за себе проти Віри не встоїть. Хіба…
– Що – хіба? Є вихід?
– Хіба Віра помре. Раптово. Якою смертю – несуттєво, вона будь-яку заслужила.
Від почутого Єву Фролову пересмикнуло.
Ще ніколи не чула вона такого від свого чоловіка.
Роман зробив останній поштовх, голосно й полегшено видихнув, присів і завалився набік.
Ніна лежала долілиць на столі у вітальні, обхопивши руками краї, й не поспішала опускати задрану до потилиці спідницю. Сімнадцять років із одним чоловіком навчили її отримувати своє в будь-якій ситуації та позиції. Коли треба, розтягувала процес і смакувала. Але могла впоратися й швидко. Не завжди – проте вісім випадків із десяти завжди були на її користь. А втім, обоє розуміли: зараз той випадок, коли стрімке, грубе злягання та обопільне задоволення не розслабили й полегшення не принесли.
– Що тепер? – запитала вона, дивлячись перед собою й сильніше стиснувши краї стола.
– Я вб’ю, – без жодних барв та емоцій прогудів із підлоги Роман.
– Кого?
– Всіх.
Мірошник сів, потім – незграбно підвівся, підсмикнув штани. Трохи пововтузився з паском, легенько ляснув Ніну по голих тугих сідницях, сам опустив їй спідницю. Вона повільно сповзла зі стола, розвернулася, глянула на чоловіка, схиливши голову набік. Зараз у її очах Роман читав неприховану, щиру цікавість.
– І ти зможеш так зробити? Всіх? Одним ударом – чи по черзі? Як це буде? Стрілятимеш із засідки, з-за рогу? Чи когось задушиш? А може, одного за одним збиватиме машина? Як на мене, найкращий спосіб. Ніби водій ні до чого, треба лише направляти авто на кого треба…
– Може, стулиш писок?
– А може, ти не кидатимешся порожніми словами? Вб’є він… Я все про тебе знаю, Ромо. Ти не здатен нікого вбити. На жаль. А я б змогла.
Першим бажанням було схопити Ніну за плечі, сильно струснути, дати ляпаса. Але Мірошник знав, чим усе завершиться. Дружина засміється, підставить другу щоку. І коли він наважиться ляснути вдруге, вже значно слабше, просто мазнути долонею, то Ніна потягне його до найближчого ліжка, де дозволить, навіть змусить знову взяти себе.
Дружина справді чекала чогось такого.
Очі блиснули бажанням, заохочували.
Розуміючи це, Роман Мірошник мовчки повернувся, подибав до ванної, скинув із себе все, став під душ.
Вони давно, від самого початку їхнього життя разом, уклали негласний договір. За будь-яких обставин, радісних чи сумних, він чи вона вимагали сексу, і на сімнадцятому році для обох не існувало жодних табу. Попервах, коли ще тулилися в одній кімнаті з сином, фактор стримування все ж існував. Та ось уже десять років Мірошники жили у власному будинку в Тетерівці [4]. Місця вистачало на обох поверхах, а син місяць тому взагалі перебрався до Києва – вчитися. Втім, навіть коли хлопець жив із ними, могли не зважати. Просто не робили цього поруч із його кімнатою.
Цей звичай принесла в їхні стосунки й закріпила саме Ніна. Її не можна було назвати вродливою, проте на гидке каченя не скидалася теж. Роман не відразу звернув на неї увагу саме через зовнішність. Дівчина нічим не виділялася, око не чіплялося ні за що, і в пам’яті не затримувалася. Згодом Ніна згадувала численні ситуації, коли людина, познайомившись із нею, під час наступної зустрічі знайомилася знову, мовби вони бачилися вперше.
Романа вона взяла іншим.
Мірошника природа наділила виразною зовнішністю. Це був типаж «небезпечний красень», а панночки здебільшого люблять хуліганів із ознаками мачо. Ще зі школи оточений зграйками привабливих дівчат, Рома з цілком зрозумілих причин не звертав уваги на таких, як Ніна. Зрештою, коли Ніна Жила йшла університетським коридором, на неї мало хто озирався. Вона сама вирішила викувати своє майбутнє, а якщо вийде – то й щастя. Обрала Романа – і в дівчини вийшло.
Мовби компенсуючи вади зовнішності, природа наділила дівчину вмінням чекати й робити неквапні, правильні розрахунки. Лише Ніні стукнуло в голову дочекатися, коли одного разу в гуртожитку дві сексуальні другокурсниці при всіх пересваряться через третьокурсника Рому Мірошника. Треба було трошки, ну дуже трошки підкрутити ситуацію, дмухнути на вугілля, щоб краще горіло. Потім – опинитися поруч із Романом, котрий ніяк не наважувався піти з того дня народження, все одно вже зіпсутого сваркою. Нарешті, знайти красивий, ненав’язливий спосіб завести його у свою кімнату й зачинитися там, не зважаючи на тих двох, що мешкали з нею і цілком справедливо хотіли потрапити на свої законні ліжка.
Ніна в тій кімнаті не забороняла Романові нічого.
І наступного дня він прийшов до неї знову.
За пів року, на заздрість усім, вони одружилися.
Надалі Ніна дозволяла Романові вважати себе головним у їхній парі. Він справді ухвалював рішення всюди, де їх від нього вимагали обставини. Проте насправді Ніні вдалося підкорити чоловіка. Секс без обмежень, злягання за будь-якої нагоди й будь-де, був для Мірошника звичним способом зняти напругу чи стравити пару. А Ніна в такий спосіб вправно створила ілюзію повної покори, насправді маючи змогу керувати чоловіком, м’яко диктувати свою волю й тримати сімейне життя та добробут під власним контролем.
Чотири роки тому вона зазнала чи не першої за час їхнього спільного життя поразки.
А найгірше – не розуміла, щиро не розуміла, чому всі повинні платити за скоєне зі спільної доброї волі.
…Двері у ванну Роман лишив прочиненими, вони з Ніною давно не соромилися одне одного. Вона зайшла, сперлася спиною об одвірок. Якийсь час дивилася на сильні струмені, котрі розліталися від його плечей, а коли став боком, мовила:
– Трошки схуднути треба.
– Тобі добре. Годуй, не годуй – наче не в коня корм. – Роман вимкнув воду. – Кинь рушник.
Ніна зняла з вішака синій волохатий рушник, простягнула. Мірошник витер гладенько поголений череп, стер краплі з тулуба, обмотав стегна.
– У тебе повинні бути кращі ідеї, ніж когось убити, – сказав дружині.
– Я права. Ти вбивати передумав. – Ніна переможно підняла голову.
– Нехай це буде нашим планом «Б».
– Отже, маємо план «А»?
– Ти маєш. Я ж тебе знаю, на обличчі все написано.
– То прочитай.
– Нінко, не мороч мені яйця.
