- Iди ти пiд три чорти! - не витримавши, визвiрилася вона. - I на очi бiльше менi не потрапляй, бо i на тебе у мене зашморг знайдеться.
Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пiшов цегляною стежкою до Хрещатика, Люцiя не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на мiсцi, а потiм кинулася не додому, а до вiйськової комендатури.
Люцiя заглянула до кабiнету помiчника коменданта. Майор, побачивши її, пiдвiвся з-за столу, покинув офiцера, з яким розмовляв, i поспiшив назустрiч. Єпiфанцев був такий же молодий i стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорi, їх можна було б сплутати. Люцiї на мить навiть здалося, що Курт воскрес. Втiм, хiба сплутаєш мертве iз живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований i злий навiть, а Єпiфанцев, йдучи килимовою дорiжкою до Люцiї, привiтно посмiхався.
- Вiтаю, Людмило Йосипiвно, - промовив вiн, - подаючи руку. Були на площi? Ви дуже блiда.
- Так. I досi тiпає. Цi видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупацiї.
- Тут є певна рiзниця, - зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмiшки.
- Ах, - манiрно зойкнула Люцiя, - слабке жiноче серце усяка смерть вражає.
- Розумiю, розумiю, - погодився Єпiфанцев, чекаючи вiд жiнки пояснення її появи у комендатурi.
- Та головне не в цьому, Iгоре Петровичу, а в тому, що я побачила потiм, йдучи з площi. Одних повiсили, а iншi злочинцi вiльно гуляють по Києву... Я, як радянська людина, прийшла щоб повiдомити...
- Гуляють по Києву? - не второпав вiдразу майор. - Хто гуляє? Нiмцi?
- Та нi, полiцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапiвцями.
- Ви не помилилися?
- Нi, я його не раз бачила. Це якийсь нiбито грузинський князь. Вiн вiрно служив нiмцям. Я спiвала в кафе, ви знаєте, з голоду, i вiн часто приходив туди, хоч кафе було тiльки для нiмцiв, сидiв у полiцейськiй формi в товариствi одного iз тих, кого зараз повiсили.
- Прiзвище не знаєте?
- Чула. Адамадзе Антон... Я його вiдразу впiзнала, хоч вiн вiдпустив велику бороду.
Майор Єпiфанцев повернувся до столу, занотував на папiрцевi прiзвище полiцая.
- Адреси, звичайно, не знаєте?
Люцiя знизала плечима.
- Дякуємо вам, Людмило Йосипiвно, - проводжаючи жiнку до дверей, сказав Єпiфанцев. - Ми його знайдемо, i своє вiн одержить... У вас iще є якiсь справи?
- Нi, нi, Iгоре Петровичу. До побачення...
I, втiшена, трохи заспокоєна, Люцiя вийшла з кабiнету.
18
Капiтан Андрiйко мав рацiю, коли передбачав тяжку i марудну роботу в Аерофлотi. З кiлькома працiвниками, видiленими начальством на допомогу оперативно-слiдчiй групi, вiн приїхав до агентства i зайшов до кiмнати, де аерофлотiвцi склали книжечки корiнцiв авiаквиткiв. Пiд стiнами кiмнати, мало не до стелi акуратними купками зводилися цi книжечки. Андрiйко аж головою труснув, вiдганяючи це видовище, як мару.
Мила дiвчина в синiй iз золотом аерофлотiвськiй формi зрозумiла капiтана i спiвчутливо посмiхнулася.
- Ну, що ж, браття, - звернувся Андрiйко до своїх помiчникiв. - Берiмося до дiла... Будемо сподiватися на успiх.., У нашiй роботi найголовнiше - терпiння. I впертiсть... Особливої уваги прошу до корiнцiв вiд двадцятого до двадцять п'ятого, двадцять шостого грудня... Ще раз нагадую прiзвище: Славов...
У напруженому пошуку минуло два днi. За цi днi було перегорнуто, як i припускав капiтан, десятки тисяч корiнцiв. Прiзвища "Славов" на них досi не зустрiлося. Лише третього дня уранцi, коли переглядали квитки вже за двадцять третє грудня, почувся короткий, радiсний вигук:
- Є!
Усi пiдвели голови. Лейтенант Задорожний помахував книжкою корiнцiв.
- Ось вiн, цей Славов!
- Коли? - спитав Андрiйко, простягаючи руку за документом.
- Двадцять третього. На Сочi, - задоволено вiдповiв лейтенант, - вiддаючи книжечку капiтановi.
- Ну, слава богу, - полегшено зiтхнув той. Здавалося, не пропали їхнi пошуки i версiя пiдтверджувалася.
- Поцiкавтесь, о котрiй годинi вiдбувся цей рейс, - попросив Задорожного капiтан.
Андрiйко був задоволений успiхом лейтенанта, але йому не сподобався вираз обличчя свого молодшого колеги, коли той вигукнув: "Є!". Це був жорсткий, безжальний оскал переможця, який вполював здобич. Очi лейтенанта хворобливо блищали, на щоках випнулись жовна. I капiтановi на думку спав принцип Коваля. "У розшуку i слiдствi, - казав полковник, - насамперед збережiть людську моральнiсть i нiколи не забувайте, що ваш противник теж людина, а не дикий звiр... Не полюйте на нього, а встановлюйте iстину i вiдновлюйте справедливiсть". Капiтан давно уже помiчав, що у частини молодих працiвникiв карного розшуку помiтна безпiдставна жорстокiсть i у поглядах, i в дiях. Але, розумiючи, що це вiяння часу, тiльки з прикрiстю розводив руками.
На термiновiй нарадi оперативно-слiдчої групи, яка вiдбулася через годину у прокуратурi, Андрiйко доповiдав:
- Славов вилетiв на Сочi двадцять третього грудня першим рейсом. Рейс вiдбувся вночi, о четвертiй годинi... Якщо врахувати свiдчення Шумейкової, що її обiрвана розмова з Гальчинською сталася пiдвечiр двадцять другого, то подiї спiвпадають у часi... Має насторожити нас i такий факт: вигук Гальчинської, який почула по телефону Шумейкової: "О, як давно я тебе не бачила!" Можливо, це були останнi слова, вимовленi Гальчинською за життя... У нас є всi пiдстави зв'язати цей факт з убивством... Й справдi, Славов давно помiняв квартиру i виїхав до Севастополя. Природно, що Гальчинська давно його не бачила i її слова пiдтверджують нашу пiдозру.
- Упiймати цього Славова i добряче притиснути. Вiн i признається, - вкинув лейтенант Задорожний.
- У нас немає пiдстав, - заперечив Андрiйко. - I що це за норма: "притиснути?" Як ви це розумiєте?
- Як на мене, тут все ясно.
- Остап Володимирович має рацiю, - пiдтримав капiтана радник юстицiї. - У нас немає поки що прямих доказiв злочину Славова. Побiчних назбиралося, але потрiбнi прямi. До речi, - звернувся прямо до лейтенанта Спiвак, - цi побiчнi якраз i зiбрав особисто Остап Володимирович, виявив давнi зв'язки Гальчинської iз Славовим, факт обмiну квартири тощо... Але, як бачите, вiн поки що не наполягає на арештi... Нам iще слiд з'ясувати причину обмiну квартири Славовим на Севастополь, чому i коли прилiтав до Києва, чому вилетiв з Києва першим, нiчним, рейсом двадцять третього, чому на Сочi, а не до себе, в Севастополь, та iще багато що.
- Доведеться брати вiдрядження, - зауважив капiтан. - Вивчити його тамтешнi, сочинськi, зв'язки, знайомства, спосiб життя... А тодi вже вирiшувати.
- Так, - погодився радник юстицiї. - Сподiваюсь, мiсцева мiлiцiя, як годиться, допоможе вам.
...Сочi! Мiсто-мрiя, мiсто сонця i ласкавих хвиль, мiсто буяння духу, радостi. I мiсто великих грошей, трагедiй i кримiногенної обстановки. Навiть у сiчнi, в "мертвий" сезон, мiсто було повне сонця, приймало багато курортникiв, щоправда, вiдмiнних вiд лiтнiх мешканцiв фешенебельних готелiв - багатих гостей, господарських дiячiв, спекулянтiв, одягнених за останньою модою, професiйних повiй i просто випадкових заробiтчанок, якi, починаючи з весни, злiталися сюди, як метелики на вогонь. Пляжi були порожнi, хоч зрiдка на них з'являлися поодинокi вiдчайдухи спортсмени, якi стрибали у холоднi хвилi, люди товпилися здебiльшого на центральнiй вулицi, на Приморському бульварi.
Капiтан Андрiйко i лейтенант Задорожний у цивiльних куртках прогулювалися серед вiдпочиваючих, не спускаючи очей з високого чоловiка у синьому iмпортному плащi i крислатому капелюсi, що захищав вiд сонця.
Мiсцевий карний розшук на пiдставi окремого доручення, надiсланого телеграфом вiдразу пiсля наради у прокуратурi, до прильоту київських оперативникiв встановив нагляд за Славовим, який жив в одному з дорогих готелiв, поцiкавився, з ким вiн знайомий, чи не здавав якихось коштовностей у скупку. Тепер киянам належало довести справу до завершення.
Славов видiлявся серед зимових гостей мiста, здебiльшого людей лiтнiх, хворих, з нездоровою жовтизною облич, яких не могло пiдсмажити навiть чорноморське сонце у спецiальних солярiях. Це були пенсiонери, службовцi середнього достатку, робiтники i колгоспники, яким путiвки надавалися здебiльшого взимку i якi приїздили до Сочi найбiльше заради мацестинських ванн.
З того, як прогулювався Славов по Сочi, можна було зрозумiти, що певного плану вiдпочинку у нього немає, чоловiк просто тинявся по центру курортного мiста, знiчев'я розглядаючись навколо i iнодi зупиняючись бiля вiтрин крамниць.
Капiтан Андрiйко звернув увагу на те, що, затримавшись на мить бiля вiтрини ювелiрної крамницi, Славов раптом засунув руку у внутрiшню кишеню плаща чи пiджака, нiби перевiряючи, чи не порожня вона. Потiм, заспокоївшись, оглянувся на перехожих i рушив далi. Неподалiк крамницi вiн наблизився до модно одягненої, дуже нафарбованої дiвчини, яку тримав пiд руку явно не по лiтах, як для неї, поважний чоловiк, i щось мовив їм.
Чоловiк похитав головою, i вони пройшли повз Славова, не оглядаючись. Той трохи постояв на мiсцi, потiм повернувся назад, знову минув ювелiрну крамницю i знову зупинився, оглядаючи перехожих. Так вiн протягом пiвгодини прогулювався бiля цiєї крамницi, ще раз зупинив якогось курортника, а коли i той вiдмахнувся, сам рiшуче вiдчинив дверi ювелiрної.
