Тож Зоя, невістка, була для Віри Домонтович раптовою й щасливою знахідкою. Син з’явився на світ, коли вона мала на те останній шанс – більше не буде, казали. Тепер, стверджувала: Бог послав Антончикові пару – і теж у момент, коли мама вже не надіялася й готувалася махнути на це рукою. Весілля широко не гуляли, проте розділити радість Віра Леонідівна запросила, читай – затягнула всіх. Фролових із Мірошниками – першими в списку. Незабаром від ближнього кола пішли чутки, що свекруха з невісткою гризуться й собачаться, але не здивували нікого з тих, хто знав тітчину вдачу.
Ось і причина набитися на сорокаріччя, визнав тоді Роман, занурюючись нарешті в сон.
Антончик не проти родичатися ближче. Не так часто водить кудись старшу за себе на три роки, та за статусом – молоду дружину. Хоче покрасуватися, відчути себе ще більше своїм, ніж він є. Розумів ставлення до себе. Чи сам вирішив зблизитися з ріднею через Зою, чи матінка напоумила – несуттєво.
Тоді Мірошники погано знали Зою.
І, як виявилося, не зовсім добре знали й те, на що здатна тітка Віра.
На дні народження Антонова дружина вперше познайомилася з Сотниками.
На весілля Дена з Галиною не кликали. З якої радості, вони ж не близькі чи далекі родичі молодого, лише куми його троюрідного брата. Фролови бачили Зою на весіллі, потім – ще кілька разів на якихось обов’язкових, не дуже тривалих сімейних посиденьках на кшталт Нового року, Різдва та Великодня. Золоту середину Ніна знайшла: накрила стіл не пишний, але й не бідний. Цілком вистачало для скромних і водночас урочистих посиденьок.
Коли й через що спалахнула сварка між Вірою і Зоєю, не зрозумів ніхто. Вже потім, коли все скінчилося й розгублені змовники почали шукати винних, виявилося – на тітку, як і на Антонову дружину, з якогось моменту перестали звертати увагу. Вони взагалі для якоїсь нужди усамітнилися на кухні, подалися туди цілком мирно, біди ніщо не віщувало.
На звук розбитої тарілки підскочили всі. Розтягувати свекруху з невісткою взялися Ніна з Євою Фроловою. Спершу розгублений, потому відразу розгніваний Роман гримнув на Антона:
– Чого сидиш! Угомони свою жінку!
– А чого відразу – жінку! – огризнувся той. – Може, то все мама?!
– То маму вгомони! Вони у мене в хаті! – Мірошник тупнув ногою.
– У тебе в хаті – ти й розбирайся! – викрутився Антон, ще й гордовито випнув груди.
– Я спершу з тобою розберуся! – пригрозив Роман.
– Ось так прикмети й працюють, – вліз зі свого місця Ден, кивнув Галині. – Бач, зай, а ти не віриш. Моя сороківка аж у грудні. Маєш наочний приклад.
– Не будемо святкувати, – легко погодилася Галя. – І влазити в чуже зараз теж не хочемо. Їдьмо додому, викликай.
Чотири роки тому Сотники ще мали машину й непоганий бізнес. Проте в гості приїхали на таксі, обоє збиралися випити. Фролова привезла Єва: вона, так збіглося, вживала антибіотики. Домонтович була за кермом, проте дозволила собі келих вина, практикувала так не вперше. Зою привіз чоловік, пити Антонові заборонялося, принаймні на очах у матері.
Але втримати жінку від керма він не міг.
Молодий Домонтович узагалі грав у їхній парі другу скрипку. Знайшов у Зої те саме, що було у Вірі. Мама, впевнена в тому, що пильний догляд за дитиною лишиться, з дорогою душею передала синочка з рук до рук.
Поки Роман гарикався з гостями в залі, кухонна сварка добігла свого піку й припинилася. Заявивши, що ноги її більше тут не буде і не дай Боже вона ще колись побачить «це стерво», Віра Домонтович залишила компанію, грюкнувши дверима на знак прощання. Нікого й нічим не здивувала. Сотники майже не бачили її сольних виступів, проте наслухалися чимало. Ніна Мірошник уміла «відтворювати» тітку Віру, за столом під чарку видовище було справді комічним.
Наживо було не до сміху.
– Все, дорогі гості, шоу скінчилося. – Роман миролюбно ляснув долонями. – Наша Леонідівна за тим сюди й приїздила. Привітала мене, зробила подарунок собі.
– Обов’язкова програма, – додав Віктор Фролов.
– Коли вже це скінчиться, – зітхнула Єва Фролова. – Питання в порожнечу, але наріжне, самі ж бачите.
– Ми теж поїдемо. – Ден підвівся.
– Куди?! – ахнула Ніна. – Сядьте, куме! У нас іменинник. У мене – качка з яблуками. Для кого старалася?
– Сядь, сядь, – підхопив Роман. – Моя жінка, ти ж знаєш, не так часто вошкається біля плити. А тут – качка з яблуками.
Сотник не встиг сісти – не знати чого, на рівному місці вибухнула Зоя.
– Знаєте, миле товариство, краще поїдемо ми! А вам без нас стане значно краще, ніж із нами. Антоне!
– Та ну… – протягнув той.
– Хочеш – сиди! Я їду!
– Ти випила, – на диво спокійно нагадав чоловік.
– І що з того? Я приїхала на свято, мене пригостили – я частувалася. Це ж ти в нас абстинент!
На правах старшого Віктор Фролов мусив утрутитися.
– Стежила б ти за язиком. Мало наробили? Подію людям зіпсували. Краще зараз усі разом сядьмо за стіл і…
– Сідайте! – істерично, на хвилі щойно вгамованого скандалу, вереснула Зоя. – Сідайте, пийте, їжте свою качку! З днем народження, Романе! – Вона блазнювато поклонилася. – Тут же всі одне одного давно знають і поважають! А ми з Антоном – зайві! Тільки не кажіть зараз, що це не так! Збрешете ж, світські леви та левиці! Теж мені, закритий клуб родичів!
– Що ти верзеш? – Роман сіпнув Антона за лікоть. – Якого дідька твоя жінка завелася?
– Сам у неї запитай! – огризнувся той.
– Ти з ними? – Зоя сіпнула чоловіка з протилежного боку. – З ними? Чорт із тобою! Доженеш!
Палаючи праведним гнівом, вона, вільно чи мимоволі повторюючи стиль та манеру свекрухи, залишила компанію.
За кілька хвилин за вікном у дворі загарчав мотор.
– А вона справді вгашена, – нагадав Ден.
– Зупини її, Антончику. Біда буде, – мовив Роман.
– Ото я без вас не знаю! Ще раз із днем народження! Бувай, не кашляй!
На очах у всіх Антон Домонтович вибіг навздогін за дружиною.
Вікно виходило у двір. Шестеро людей бачило, як він намагався витягнути Зою з-за керма, зазнав поразки і покірно сів на пасажирське сидіння.
Машина виїхала з двору.
За десять хвилин задзвонив Романів телефон – це Антон вибачився вже трохи спокійніше, запевнив: кермо в дружини забрав. Сам тверезий, мов скло, доїдуть без пригод. Помовчавши трохи, додав обережно:
– Не злися. Хай її попустить, заїдемо миритися. Ми ж той… браття…
А ще за п’ятнадцять хвилин, коли гості випили, попустилися, ще раз налили й випили, іменинникові знову подзвонили.
Антон Домонтович збив на трасі людину.
Молоду дівчину.
На смерть.
2
– Зоя списує зіткнення на його збуджений стан.
Ось таку історію Графиня розказала Лорі Кочубей…
– Антон клявся, повторював спершу їй, потім – матері: дівчина сама кинулася під колеса.
…Лора переповіла почуте спершу Гайдукові телефоном…
– Так чи інакше, Віра зайнялася порятунком сина. І відразу вирішила взяти провину на себе. Сперечатися з нею ніхто не ризикнув.
…А відтак – Віталіні Вербній, щоб слідча повірила й погодилася їхати разом на зустріч із Сотником.
Щойно знайшовся його труп, Вербна, керуючись не знати чим, погодилася, щоб Лора увесь час була поруч із нею. Тієї ночі знову не довелося спати, адже слідча затялася опитати кожного з учасників описаних Зоєю подій. Роман Мірошник здивував – не заперечував, аби з ним неофіційно бесідувала приватна особа. Тож Кочубей дістала нагоду глянути на ту історію очима іменинника.
Передбачення справдилося.
Святкування сорокаріччя таки наблизило небажані події.
Перша смерть сталася того ж дня: під колесами випадково загинула незнайома, стороння дівчина. За кілька років так само, на дорозі, загинув Антон, винуватець мимовільної трагедії. І ось тепер лихо повернулося, немов прокинулося, наздогнавши одного за одним ще трьох учасників давньої змови.
