З другого боку Харитон Гаврилович розпорядився розташувати ліру – свідчення того, що тут живуть культурні люди, не байдужі до мистецтва. І справді, певний час господиня, Христина Прокопівна, тримала в будинку салон. Сюди заходила переважно місцева богема – провінційні поети, художники, музиканти, театральні актори. Зазирнув колись на вогник навіть Коцюбинський, схвально відгукнувся.
А ще його високородіє розпорядився знайти місця для оберегів – від хвороб найперше, та й загалом від усякого лиха.
Не допомогло.
У жовтні одна тисяча дев’ятсот сьомого року суддя Білозуб виніс вирок трьом негідникам. Вони вперто йменували себе революціонерами, борцями з царською тиранією, і на лаві підсудних кожен свій виступ перетворювали на мітинг, подібний до вуличного. Допитати жодного з підсудних під час процесу ставало справою неможливою. Його високородіє трійця що далі, то більше дратувала. Харитон Гаврилович ще міг би зрозуміти таку поведінку, аби справді бачив на лаві ідейних осіб. Він вважав себе лібералом, особливо – на хвилі недавніх революційних подій, вихор яких не оминув Чернігівську губернію. Навіть тішився з царського маніфесту, який акурат два роки тому дав чи не найбільшу в імперії амністію учасникам бунтів та протестних акцій.
Ці троє вийшли на волю саме в той час.
Жоден із них не був партійним. Жоден не належав до політичної партії чи групи. Але трійця грабувала заможні будинки, мануфактури, ювелірні крамниці, банки. Не лише в Чернігові, навпаки – тут їм за збігом обставин нарешті не пощастило втекти від поліції. Проте мали цілий оберемок подвигів, серед яких – чотири вбивства.
Грабували іменем революції.
Діяли в інтересах різних партій, котрі іменували себе революційними. Награбоване віддавали в скарбниці есерів, більшовиків, анархістів, лишаючи собі третину здобичі – такі умови й домовленості.
Вбивали теж в ім’я революції.
Тут домовленостей не мали. Діяли на власний розсуд, усі чотири жертви були на совісті ватажка. Мав він шість різних паспортів на шість різних прізвищ. Та батьки нарекли його Еммануїлом Гольдбергом. Про його жорстокість знали давно як поліція з жандармерією, так і друзі з партнерами. Діяла ця гоп-компанія ще до революції, забезпечуючи бойові групи грішми й коштовностями, обміняними потім на зброю та бомби. За що й потрапили в арештний дім у Білгороді. Тамтешній суд мусив судити – завадила амністія та втручання відомих і впливових газетярів, симпатиків революції. Гольдберга з товаришами режим не повинен був судити за політичні переконання. А вони охоче іменували себе політичними борцями.
Не заспокоїлися, горбатих могила виправить.
Смертну кару через повішання суддя Білозуб ухвалив для нього після певних вагань. Навіть радився з Христиною Прокопівною, жінкою тонкою й чутливою. Питав, чи має право отак відразу прирікати людину на смерть. Довічна каторга, на думку Харитона Гавриловича, давала б Гольдбергу шанс усвідомити глибину провини, розкаятися – і писати прохання про помилування. Але тонка, чутлива до мистецтва натура Христини Прокопівни цього разу не дала чоловікові виявити гуманізм. Адже Гольдберг – убивця, уже раз сидів за ґратами, шанс на виправлення мав. Хай опинився на волі через збіг щасливих для нього обставин – государеву милість, проте далі грабував і вбивав. Жодна благородна мета цього не виправдовує.
Його високородіє домовився сам із собою про розумний компроміс. Еммануїл Гольдберг дістав смертний вирок, зате з його товаришами обійшлися так м’яко й ліберально, як дозволяв закон. Не всіх утаємничених суддя Білозуб удовольнив. Лунали претензії на його адресу, зокрема й з газетних сторінок. Та дружина все оцінила, сказала після процесу – пишається чоловіком. Ось найважливіші слова, які хотів почути Харитон Гаврилович.
Гольдберга етапували до Києва й повісили за місяць на Лисій горі.
Один його товариш поїхав етапом до Сибіру, більше про нього ніхто ніколи нічого не чув.
Третій, Яків Боярський, утік із пересильної тюрми, вбивши конвоїра. Повернувся до Чернігова за рік, у листопаді. Навмисне підгадав час, аби справити тризну по Гольдбергові, якого називав своїм учителем та кумиром.
І порубав сокирою всю родину Білозубів просто в будинку.
Провалив голову собаці – той загавкав серед ночі. Увірвався в дім, озброєного револьвером господаря зарубав на порозі. Господиню поклав на порозі спальні. Обох дітей – у їхніх ліжечках.
Жертви кричали. Сусіди не лишилися байдужими, гукнули поліцію. Вбивця не тікав. Дочекався, поки по нього приїдуть. Забарикадувався в будинку. Вистріляв з револьвера вбитого ним судді всі кулі, крім однієї – останню пустив собі в голову.
Невдало, промахнувся. Лікарі врятували Боярського для суду. Чесно визнали: злочинець має проблеми з психікою, довго радилися, чи вважати його осудним. Репортери, котрі злетілися до Чернігова звідусіль, озброїлися цим медичним висновком. Адвокати будували на ньому фундамент захисту – працювали безкоштовно, процес додавав їм популярності й реклами.
А найретельніші писаки розвідали: Боярський справді стрельнув у себе останньою кулею. Але передостанню чи якусь із них, не так важливо, пустив у велике дзеркало, що стояло в залі. Там, де збиралися мистецькі салони, і те люстро багато хто з відомих у місті людей пригадував.
Так пішов перший поголос: Яків Боярський побачив у дзеркалі власне потворне відображення. Адже божевільний, з розуму його звели демони. Злякався того, що на нього дивилося. Не стримався – пальнув у потвору.
Ось так народжуються страшні легенди проклятих будинків.
2
Усе детально описали старі газети.
Копій Тетяна Помічна зберігала чимало. Збирала по крихті, навіть їздила до Санкт-Петербурга, діставши дозвіл для роботи в тамтешніх архівах. Пощастило, відрядження припало на останній мирний вересень. Після Майдану та з початком війни контакти з Росією довелося перервати. Помічна так і сказала: «Довелося», з неприхованим жалем. Вона шкодувала передусім через втрачені можливості надалі детальніше досліджувати історію рідного краю. Зокрема – виявляти й поширювати історію об’єктів, котрі держава не захищає як цінне історичне й культурне надбання.
– Але мене б заклювали наші активісти за такі відрядження, – пояснила Тетяна.
– Я їх розумію. Засудила б вас, а не їх, якби все це мене якимось боком торкалося. – Лора надто втомилася за день, аби кривити душею й добирати слова. – Тільки ж тут ваша туга за втраченими дослідницькими можливостями ні до чого.
Помічна прийшла до неї по допомогу.
Зізналася: раділа першій публікації, яка раптом зробила поширену нею раніше легенду такою, що діє реально. Не вважала те, що сталося з Яровим, збігом обставин. Якщо вже так, то фатальним для нього самого збігом. Історію про проклятий будинок та розбите дзеркало Тетяна поширила не тепер, поверталася час від часу до неї не перший рік.
– Усі знали, – твердила затято. – Не всі, кому треба, не всі, хто зацікавлений у руйнації культурної спадщини – просто всі. Чого було лізти туди? Могли б увімкнути задню, не чіпати, не будити сплячого собаку.
– Не смикати тигра за вуса…
– Так-так! – Помічна заводилася, очі палали не зовсім здоровим блиском. – Я вам щиро кажу: ці люди знехтували тим, у що не готові повірити через власну обмеженість! Чомусь до Ярового і його хазяїв…
– Колишніх. Партнерів.
– Так-так, у мертвих не буває хазяїв! – легко виправилася Тетяна, пропустивши партнерів повз вуха. – До них, Ларисо, ніхто не ризикував знищити той будинок!
– Прокляття, з ваших слів, діє лише тоді, коли необачний лиходій переступає поріг будинку, – нагадала Кочубей.
– Яровий заходив туди! Я гарантую!
– Згодна, – кивнула Лора. – Об’єкт треба оглянути. Але ж його партнери, – вона наголосила на цьому слові, – так само заходили всередину. Чи маєте сумнів?
– Та ні.
– Я, між іншим, учора теж согрішила. Оглянула там усе.
