– Ви ж без лихих намірів? – парирувала Тетяна, сама собі відповіла: – Без. Ви не схожі на ту, яка хоче зробити щось погане.
– Дякую за довіру. Партнери Ярового?
– Данилюк і компанія? Негідники!
– Вони досі живі. Їх прокляття не наздогнало. Чому? Чи Яровий взяв на себе їхні гріхи?
– Ще не вечір! – Помічна вірила в те, що говорила, цим насторожувала, навіть лякала Лору.
– Нехай. Може, їхня черга справді настане незабаром. Що скажете про Єву Бортникову?
При згадці про неї Тетяна миттю принишкла. Опустила голову, підняла плечі, враз перетворившись на велику налякану мишу.
– Нічого. Мене саму новина прибила, – мовила тихо. – Я ж казала, ну, коли прийшла…
Вона справді сказала це відразу, щойно переступила поріг готельного номера. Ще просила про захист: адже Лариса Кочубей, напевне, юристка, до всього стороння в Чернігові людина, місцевих розкладів не знає, ні на кого не працює. Незалежна особа. Те, що треба в цій ситуації.
Тетяна Помічна мала привід вдатися до радикальних дій.
Зберегти старий будинок за будь-яку ціну.
Лора поки що схилялася до такого припущення. Адже додумалася сама, бо знала трохи більше за слідство й журналістів. Висновок експертизи однозначний: трупи не кримінальні. Проте підозрілі люди поруч із обома місцями пригоди в момент настання смерті змушували замислитися. Експертів можна обдурити, Лора мала подібні випадки у власній практиці й низку прикладів із життя старших колег.
Лишається зрозуміти, як саме це могло статися.
Помічна могла розробити хитрий план.
Втілити сама – навряд.
Але ж на записі жінка, схожа на Тетяну, була в компанії з чоловіком…
Спільник? Хто? Для чого? Який мотив? Чим керується?
Запитань чимало, тим більше – проти ночі.
Лора вирішила не форсувати події, не лякати Помічну ними, також не дізнаватися алібі на обидва вечори зараз. Вислухала сумну історію вбивства родини судді, яка поклала початок прокляттю. Скоромовкою – подальші випадки, після того, як спадкоємці Білозубів з труднощами, за півціни продали проклятий, помічений кров’ю дім. Відправила Тетяну спати до завтра в номер Сокола. А його – ночувати в машину, проти чого аскет не заперечував.
Розпорядилася замкнути гостю ззовні.
Ключ лишився в Богдана.
Сама ж Лора заснути не змогла. Пірнала час від часу в коротке забуття. Потім ніби хтось штовхав під бік: розплющувала очі й лежала на спині, видивляючись щось у темряві над собою. Думки плуталися, скручувалися клубком, у ряд не ставали, заважали одна одній. Під ранок нарешті вдалося вимкнутися, із провалля сну висмикнув стукіт у двері.
Впевнений.
Настирливий.
Наполегливий.
Лора сіла на ліжку, глянула на монітор телефона – чорт, дев’ята п’ятдесят, заспала. Тут же побачила сім пропущених дзвінків. Один – від Сокола, решта – Христенко. Наярювали вже добру годину, але ж вона вимкнула звук.
– Хто?
– Відчиняйте, поліція!
Голос Христенка.
Лора рукою поправила волосся. Як була, у футболці й піжамних штанях, боса, повернула ключ у замку. Позадкувала, впускаючи слідчого. Сокіл стовбичив за ним, теж зайшов, став поруч, винувато глянув.
– Я спала, – пояснила Лора.
– Доброго ранку, – буркнув Христенко. – Нагадати приказку про Магомета й гору?
– Не треба. Хто з нас гора, а хто – Магомет? Хто до кого не йде, Арсене?
– Ваш цербер мене до вас не пускав. Узагалі-то є відповідальність за перешкоджання діяльності…
– Я вивчала Кримінальний кодекс, – різко перервала його Лора. – Ви прийшли до мене як приватна особа? Коли так, мій колега має повне право вас не пускати. Як слідчий, провадите слідчі дії? Так, у цьому разі Богдан справді може нарватися. Але в такому разі поясніть, яким саме слідчим діям він перешкоджає.
– Скільки слухаю вас, Ларисо Василівно, стільки й думаю: вам не в слідстві треба було працювати, а в адвокатурі.
– Давайте закінчимо словесну розминку.
– Давайте, – Христенко ковзнув поглядом по Соколу. – Я б сюди до вас не приїхав. Катерина Павлівна навіть спеціально просила, аби без вас обійшлося цього разу. Вона не любить вас. Що не поділили?
Лора труснула головою.
– Криміналіст вирішує, з ким зустрічатися слідчому? І стоп, я гальмую… Ви сказали – цього разу?
– Третій труп, Ларисо Василівно. І ви щось знаєте.
Кочубей здригнулася.
Згадала про Таню Помічну в сусідньому номері.
Ключ від його дверей у Богдановій кишені.
– Хто?
– Антон Хитров. З компанії, яку ви вирахували й на яку звернули вчора мою увагу. Тому я до вас. Одягайтеся, поїдемо разом.
3
Тіло ще не забрали.
Пускати сторонніх на місце пригоди проти правил. Це навіть не обговорюється. Але Христенко пропустив Лору за жовту стрічку, жестом зупинивши Сокола, коли той посунув за нею. Катерина Сова непривітно глянула на незвану гостю крізь товсті скельця окулярів, проте мовчки проковтнула її появу.
– Дозволите? – Лора кивнула на тіло.
– Вам уже без мене дозволили. – Криміналістка відступила вбік. – Толку від того не бачу. Хіба ваша цікавість і чиїсь там домовленості, – тепер багатозначно, з неприхованим докором, зиркнула на слідчого.
– Арсен по дорозі розказав, що тіло виявили ви, – Кочубей була сама ввічливість й тактовність.
– Неправда.
– Тобто? – Лора повернулася до Христенка. – Я щось не так зрозуміла?
– Це пан слідчий все не так зрозумів, – огризнулася Сова. – Мені зранку кинули на телефон повідомлення. Прокляття діє, новий труп. Адреса. А вже я набрала пана Христенка.
– Повідомлення зберегли?
– Вчити мене не треба.
– Не вчу, – Лора зібрала нерви в кулак. – Раніше таке повідомлення отримав слідчий. Учора, про смерть Єви Бортникової.
– А зараз – я! – піднесла голос Катерина. – Випереджаю ваше наступне запитання: так, перше, що зробила – подзвонила на номер, з якого прилетіло. Той номер не є дійсним. Наче справді з того світу, прости Господи, – вона невміло, але щиро поклала хреста.
– Можете це пояснити?
У Лори вирвалося. Вона тут же прикусила язика, розуміючи – запитання випередило думку, зірвалося. Насправді відповідь очевидна, і Кочубей її почула:
– Ні. Я мушу це пояснювати? Я маю це пояснювати вам?
– Гаразд, – Лора видихнула. – А труп… Кримінальний? Хоч це можете сказати?
– Та Бога ради, – Сова поправила окуляри, зараз говорила вже спокійніше. – Попередньо – впав на шматок цеглини. Послизнувся, он там є характерний слід. У хаті – як у типовому помешканні пияка-холостяка. Розтину не робили, ясна річ. Та без нього зрозуміло: напився й для чогось вибіг надвір із сокирою.
Сокира справді валялася на землі поруч із витягнутою правицею.
– За кимсь ганявся?
– Слідів бійки не побачила. Розгардіяш, він же бардак – сам по собі, самодостатній. Єдине: комод біля дверей з того боку. Виглядає, ніби спершу підперся ним ізсередини. Потому відсунув. І ще таке, делікатне… – Катерина пожувала губами. – Він мочився у відро.
– То й що?
– Вбиральня у дворі, самі бачите, – Сова показала на скромний будиночок невідомого архітектора. – Проте Хитров не збирався, схоже, виходити туди вночі. Забезпечив себе, так би мовити, всім необхідним.
– А потім щось змусило вийти? – підхопила Лора. – Чи може… хтось?
– Сторонніх слідів не знайшла, – заперечила Катерина. – Мали б лишитися, земля волога.
Лора ступила до тіла ближче.
Нахилилася.
– Ну, і що там ще видивлятися?
Тон криміналістки втратив привітність. Зрозуміло, чужинка знову без церемоній заходила на її територію. Лора проковтнула грубість.
– Бачу рану на потилиці.
– То не потилиця. Потиличний кут тіменної кістки, якщо говорити мовою термінів.
Не стримавшись, Лора підняла руку, завела назад, намацала назване місце в себе на черепі.
– Ага, правильно, – сказала Катерина. – Не мені вам, людині з досвідом, розказувати: місце дуже вразливе. Сильний удар – і все. Якщо, звісно, вчасно не допомогти. А йому не допомогли. Тут нема нікого поруч.
