– Що я йому зробила?
– Переслідуєш. Погрожуєш. Залякуєш.
– Ясно. Для чого я це роблю? Яка моя мета? – раптом Лора завмерла, осяяна здогадом. – Гайдуче, коли Ковбой був у Заруби сьогодні?
– Та чому ковбой!
– Пошукай його портрети в інтернеті, сам побачиш. Та на сайті фірми «Ранчо», чого далеко ходити. Красень. Коли приїздив, о котрій годині?
– Заруба дзвонив мені ще до того, як сіпнули з головного офісу. Десь до десятої.
– Точно?
– Точно. Він із дев’ятої на службі, наради всякі. Затримався трохи, бо Моругу не міг не прийняти. Поясниш нарешті?
Лора допила каву одним махом.
– Є думка одна. Припущення, не більше. Ковбой примчав у поліцію зі скаргою на мене до того, як з’явилася новина про нову жертву прокляття. І після того, як своє повідомлення отримала Сова, – рука зібгала порожній стаканчик. – Моруга знає, що я неофіційно цікавлюся справою. Більше того: не поліція – я виявила між живими і мертвими зв’язок та зібрала всіх живих разом. Мене треба вивести з гри. З чиєїсь гри, Гайдуче. Забрати нас із дошки – інші фігури домовляться між собою. Погана історія невигідна насамперед йому.
– Нікому не вигідні погані історії.
– Щойно вилізе зв’язок мільйонера Моруги з цією чортівнею – випливе щось іще, – зараз Лора нарешті знайшла правильну відповідь, говорила впевнено, відкинувши сумніви. – Гайдуче, маю відтепер дуже великі сумніви, що комусь треба зберегти старий чернігівський будинок від руйнації в такий спосіб. Налякати прокляттям. Інтереси банку тут ні до чого.
– Було б добре довести це. Підкріпити доказами.
– П’ятеро ексдрузів мають спільну таємницю. Ганебну. Яку не можна розкривати в жодному разі. Тепер цю таємницю знають лише двоє. Один із них – багатий, знаменитий, впливовий і самотній тридцятирічний мільйонер. Друга – донька прокурора міста. – Лора викинула стаканчик у смітник. – Чоловік і жінка, Гайдуче. Колись вони були парою. Коханцями.
5
До Заруби не пішла.
Шеф дзвонив лиш попередити. Аби Лора не відволікалася на таке, вирішив з місцевим поліцейським начальством усе сам. Телефоном. Щоправда, особисто з Зарубою не говорив, забагато честі. Запустив механізм, давно знайомий Лорі навіть із часів роботи в слідстві. Набрав кого треба в поліцейському Главку. Знайшов потрібні слова. Зарубі дзвонили вже звідти, розмова, напевне, була вдвічі коротшою. Результат – заяву не порвуть, не можна, документ зареєстровано. Але й не рухатимуть. Заруба пообіцяв витримати паузу, потім переговорити з Моругою, умовити забрати скаргу назад.
Тил Гайдук прикрив, однією проблемою менше.
Тепер – Тетяна Помічна. Активістка слухняно не вмикала телефон, і Лора почала хвилюватися, перейнявшись водночас почуттям провини. Жінка, хай виговорилася, проте й досі налякана, сидить зараз у чотирьох стінах. Уже дванадцята, а вона, напевне, хоче їсти. Проти пізнього сніданку не був і Сокіл, тоді як у самої Лори апетит зник. Не рівняючи інших до себе, вона скерувала Богдана в «Мілано», де можна прихопити для мимовільної полонянки щось із собою.
Із цим ніби теж розібралася.
Крім них, у ресторанчику чомусь нікого не виявилося. Сокіл навіть не потурбувався тицьнути пальцем у меню – просто кивнув Аріель, щойно дівчина наспіла. Запахи спокусили Лору, нагадали про порожній шлунок, та піци не хотілося. Попросила салат із морепродуктами і каву, другу за день. Не уявляючи, що могла б з’їсти Тетяна, подумала й вирішила одноосібно: хай у своїй ситуації харчами не перебирає. Попросила таку саму піцу, як Богданові, тільки з собою.
Спершу подали каву.
Лора вийшла з чашкою назовні.
Тротуар, іще вчора вологий, сьогодні був укритий тоненьким нерівним листяним шаром. Багряне мішалося з жовтим, десь лишилися крапки зеленого, разом очі тішила лагідна гама кольорів. Знайшовши номер Ковбоя, Лора викликала не відразу, трохи повагалася. Ще не готова була пояснити найперше собі, що ще, крім здогадів, має пред’явити Морузі. Але розмови тет-а-тет усе одно не уникнути, тож набрала, керуючись звичною для себе формулою: «Ступай крок уперед, далі побачимо».
Ковбой не мав бажання спілкуватися.
Не вимикав телефон. Не лаявся в трубку. Просто чотири рази поспіль скинув її дзвінок. Напевне, зафіксував учора. Знав, хто добивається. Тому й ігнорує.
Хай собі, ще не вечір.
Поки робила марні спроби, допила каву. Повернулася за стіл, до салату. Богданові чекати довше, тож він слухав якусь музику через навушники, відбиваючи ногою ритм і при тому примудряючись зберігати кам’яний вираз обличчя.
Лора поклала телефон біля себе на стіл.
Він озвався, щойно почала їсти.
– Не повірите – збиралася шукати вас, – сказала Лора, з’єднавшись.
Сокіл запитально глянув на неї.
– Добрий день, – почула у відповідь.
– Так, звичайно. Вибачте, Алісо. Таке враження, ніби привіталися, – Лора відсунула тарілку.
– Ви ще в Чернігові?
– Звісно. Куди ж після такого їхати?
– Уже знаєте.
– Кілька тисяч народу знає. Судячи з кількості переглядів. І то лише однієї, місцевої публікації.
– Звідки знають вони? Ті, хто це публікує?
– Думаю, Алісо, вам тут, на місці, видніше. Ви подзвонили, щоб спитати мене про таке?
– Ви, Ларисо, теж збиралися вийти на зв’язок. Іншого приводу поговорити в нас нема.
– Хочете побалакати? – Лора мимоволі стишила голос, ніби рибалка, який, затамувавши подих, стежить за поплавцем. – Я в «Мілано», місце зустрічі змінити не можна.
– А я вдома. Не хочу виходити. Можете приїхати?
– Звичайно. Коли?
На тому боці зітхнули.
– Ви б уже мали бути тут, Ларисо.
6
На ній був халат.
Махровий, у чорно-білу смужку. Поли сягали кісточок, закритих кумедними м’якими капцями у формі їжачків. У домашньому інтер’єрі Аліса Горностай виглядала зовсім інакше. Не діловою, жорсткою, недосяжною. Без макіяжу зовнішність виявилася звичайною, хоча вгадувалася певна родзинка. Точніше – перчик, і вдало накладена косметика підкреслювала гостроту.
– Я в такому вигляді, – Аліса не перепрошувала, лиш констатувала очевидне, натякаючи: треба приймати її такою.
– Нічого. – Лора скинула плащ. – Ви самі вдома?
– Тут нікого, крім мене, не буває. Випереджаю логічне запитання: встигла сходити заміж двічі. Перший шлюб протримався рік, другий – дев’ять місяців. Винна в цьому я, кожен із чоловіків був по-своєму непоганим. І самостійним в ухваленні рішень. Велика дитина, інфантил не підступиться до доньки прокурора міста. Знімається?
– Не мала наміру говорити про ваше особисте життя. Куди пройти?
Аліса мовчки повернулася, провела Лору до вітальні. Помешкання мало вигляд майже такий, як у Ярового. Підходи заможних хазяїв до облаштування житла мало чим відрізнялися. Хіба що тут відчувалася жіноча присутність. Пояснити різницю Кочубей не могла – все на чуттєвому, природному, інтуїтивному. Може, через бажання самої Лори мати щось подібне, оздобити у схожий спосіб.
Почата пляшка мартіні на скляному столику.
Пачка «Vogue» поруч із келихом на тонкій ніжці – спеціально для цього напою. Чотири недопалки в круглій широкій попільниці. Ледь чутний цигарковий запах – балконні двері широко відчинені, провітрюється.
– Запрошую, – Аліса торкнулася пляшки.
– Утримаюсь, – мовила Лора, і раптом, зовсім не чекаючи від себе такої відвертості з ледь знайомою людиною, додала: – Мала з цим проблеми, коли чоловіка вбили на війні. Аби не добрі люди… Словом, лікувалася.
– Алкоголізм?
– Комплексна проблема. Більше психологічна. Алкоголь додавався так, у комплекті. Проте реабілітацію пройшла ширшу. Якщо розумієте мене… Не знаю, як до пуття пояснити…
– Розумію. І рада, що не помилилася, – Аліса хлюпнула собі нову щедру порцію, витягнула чергову цигарку. – Заважатиме?
– Ви в себе вдома.
– Але – заважатиме?
Зараз навпроти Лори справді сиділа інша людина, ніж та, яку побачила й відчула вчора. Вона навіть готова була припустити: тут живе сестра-близнючка Аліси Горностай. Тато-прокурор, як в авантюрних романах чи серіалах, розділив дівчат іще немовлятами, й ось тепер вони зійшлися.
