– Справді, пояснити смерті треба, – визнав прокурор. – І всю оту супровідну атрибутику. Найперше – розбиті дзеркала.
– Грішник бачить у дзеркалі свою темну сторону, лякається, розбиває дзеркало, вмирає з переляку, – Лора нагадала це не так співрозмовнику, як собі. – Ось лише Аліса чомусь злякалася у ванні. Не відразу впала мертвою. Спершу розбила люстро. Потім – набрала ванну. Роздягнулася. Лягла. Перерізала вени. Тихо помирала – з перекошеним від жаху лицем.
– Ви ж самі в таке не вірите.
– Подібні запитання можуть бути і до попередніх смертей. Відповість на них Роман Жовнір. Ви його теж знаєте. Старший брат Діани. Ставив надто багато запитань. Причому – знав кому. Дивно, погодьтеся. Справу тримали в секреті, тим більше – її фігурантів. Бо серед них ваша донька. А Роман про неї та інших звідкілясь дізнався. Десь протекло у вашому департаменті, Іллє Дмитровичу. Тому Роман пішов на третю ходку. Вийшов не день у день, не добув кількох місяців, але від того йому не легше. Зараз у Чернігові. Стежив за Яровим у день смерті. Можете переконатися, це було в ресторані «Мілано». Там є камери в залі, у мене з власником добрі стосунки, знайшов потрібний запис.
– Знаю ресторан «Мілано». Чому саме там?
– Бо Яровий призначив зустріч мені. А Жовнір зайшов майже відразу за ним. Згадала все, коли вирахувала його, побачила фото. Припускаю – стежив не лише в той день. Не лише за ним. Тому примчала сюди, тому ми вдерлися в квартиру. Пізно.
На обличчі прокурора заходили жовна. Знову сіпнувся борлак. Та все ж очі просвітліли.
– Я дам хід цій інформації. Його знайдуть.
– І поясните, звідки вона у вас? Також розкажете, як я здогадалася, чому Жовнір може переслідувати всіх, зокрема вашу доньку?
– Пораджуся з Зарубою, – відповів сухо.
– Звісно, я не подумала. Він тоді не був начальником. Але служив у міліції й напевне знав, що відбувається.
– Господи, де ви взялися на мою голову, – приречено зітхнув Горностай. – Він затримав Хитрова, ясно вам?
– І вибив з нього зізнання! – Лора плеснула в долоні. – На що закладемося, що Заруба потім доклав рук до швидкої ізоляції Жовніра? Тут на всі скелети шаф не стане, пане прокуроре.
– Ви свою справу зробили, – відповів Горностай, уже явно не бажаючи нічого далі коментувати. – З паном Зарубою порозуміємося. Дуже прошу, хоча б із поваги до моєї доньки, якщо вже я поваги не заслужив, тримати почуте від неї і тут, від мене, при собі. Також прошу обговорити це з вашими колегами. І таке ще, – прокурор узявся за дверну ручку. – Ставтеся до мене як завгодно. Але мусите визнати: зараз глибоко вступили не в своє. До питань і проблем, котрі привели вас у Чернігів, випадково розкрита вами таємниця жодного стосунку не має. Ми розберемося самі. Ну, і додайте при нагоді – інтереси тих, хто вам платить, відтепер у місті захищати простіше.
– Перекажу, – пообіцяла Лора. – Лиш мене ваші пропоновані хабарі не обходять.
2
Настав момент, із якого прийшло розуміння – спати не хочеться.
Лора вже давненько не жила в такому режимі. Хоч просила в Гайдука складніших завдань, аби тримати себе в формі. Але ж їхнє розв’язання не мало йти в пакеті з безсонними ночами, цілодобовою руханиною – вона віддавала перевагу внормованому робочому дню. Мозок повинен хоч якось відпочивати й відновлюватися.
Зараз же робота, з якої вона пішла п’ять років тому, хоч і встигла її полюбити, нагадала про себе темпом і ритмом.
Лора поспала пообіді, і це нічого не означало. Могла так само без проблем улягтися й доспати до ранку. Сон зник, випарувався відразу потому, як виринув Роман Жовнір. А ще точніше – потому, як Кочубей згадала його.
Вона досі не могла відповісти чи бодай натякнути собі, як чоловік, котрий відсидів у колонії чималий термін, так спритно вирахував усю компанію. Підгадав час, зібрав усіх в одному місці, вибрав зручний момент. І головне – як йому вдалося звести рахунки з кожним. Помститися за Діанине забране, а своє зруйноване життя, не залишивши слідів.
Гаразд, майже не залишивши.
Дещо Лора помітила у ванній, біля Алісиного тіла. Це підштовхнуло її зробити ще дещо, непомітне сторонньому оку. Тепер лишалося перевірити припущення, й тут і тепер не вийде. Доведеться чекати ранку. Напевне, вертатися до Києва, на відстані таке не робиться. І якщо отримає той результат, про який підозрює…
Стоп.
– Стоп, – уголос повторила Соколові.
Той куняв. Звично влаштувався на її ліжку, поки сама Лора стояла й дивилася в темряву за вікном. Почувши звернення, розклепив одне око, щось буркнув під ніс.
– Ми з тобою доведемо одне одному – Жовнір убив чотирьох людей. Дізнаємося про спосіб, яким закатрупив трьох, бо з Хитровим ніби ясно. Далі?
Сокіл розкрив друге повіко. Закректав, розпрямився й сів. Гмикнув, знизав плечима, промовисто пошкріб неголене підборіддя. Зараз був той рідкісний момент, коли Богдан Соколовський своїми манерами її дратував. Їй дійсно потрібен співрозмовник, порадник, і нічого не лишалося, як будити для цього Гайдука. Чого категорично не хотілося.
– Рада, що ми з тобою однодумці, – кинула ядуче. – Прокурор іще та мерзота. Але правильно сказав: ми залізли не в своє. Нам воно не треба. Що робити з цими знаннями – не ясно. Наші викриття нікому тут не потрібні. Справу зіжмакають раніше чи пізніше. Чи піднімемо ґвалт довкола неї? Чи доведемо – жодної містики, нічиєму бізнесу тут нічого не стане на заваді. Отже, місію виконано. З іншим нехай місцеві вошкаються.
– Ковбой, – вичавив із себе Сокіл.
– Що – Ковбой? До чого тут… – І раптом Лору осяяло. – Ну ти даєш, Бодю! Тобі треба частіше говорити! Одне слово – і в яблучко! Ми забули про пана Моругу. Він – єдиний, хто лишився в живих!
Вона схопила телефон.
Перша десять ночі, та її нічого не зупиняло. Не переймаючись наслідками, знайшла і набрала його номер. Не здивувалася, що абонент не міг прийняти дзвінок. Спершу насторожилася, стрепенулася, зробила мисливську стійку – Аліса теж не відповідала. Та й телефон Ярового був вимкнений, коли виявили труп. Це могло бути не просте вимкнення телефону на ніч, аби не турбували. Тут же подумки заспокоїла себе: схема повинна лишатися.
– Якби не ми, мертву Алісу Горностай знайшли б уранці, – сказала Соколу, той кивнув. – Чотири доби, чотири ночі. Ось інтервал між смертями. У Ковбоя є доба. Знайдемо його завтра зранку. Після всього почутого, навіть не після скарги, симпатій до Моруги жодних. Тільки ж це не значить, що ми з тобою маємо дозволити йому померти. Хоч попередити треба.
– Як хочеш, – для Богдана навіть такий короткий діалог уже був подвигом, і на тому не замовк, додав коротке: – Фейсбук.
– Точно! – вигукнула Лора. – Слухай, ти мене сьогодні радуєш! Моруга може бути в мережі!
Вона швидко ввійшла в інтернет, звідти – у соцмережу. Спершу набрала «Едвін Моруга» кирилицею. Знайшла чотирьох користувачів, та з профілів усміхалися інші фейси. Наступна спроба – латинка, і «Edvin Moruga» в ковбойському капелюсі виринув з пошуку найпершим.
Був у мережі – свідчило маленьке зелене кружальце.
– Не спить, – сказала Лора, переглядаючи стрічку. – У друзі явно не додасть, але ж непрочитане повідомлення побачить. Знаєш, чому не спить? – ковзнула поглядом на Сокола. – День народження в нього сьогодні. Чула краєм вуха, на Покрову. Єва Бортникова не встигла його привітати з тридцяткою. Така, казали, звичка в неї була, всю компанію дратувала. Нагадувала, бач, про…
Раптом тілом пробіг сильний струм.
Раз.
Другий.
Третій струснув дуже різко, до потемніння в очах.
– Happy Birthday to You, – прошепотіла, не вірячи самій собі й власному осяянню. – Ось чому Моруга ще живий. Він останній. Жовнір так підгадав. Усе почалося з дня народження, Бодю. Розумієш? Діана стала подарунком на іменини. Не Ковбою, та яка різниця, вони ж одна компанія.
Сокіл уже стояв на ногах, перевіряв пістолет.
– Зараз, – Лора швидко написала Морузі в месенджер, відправила лист, узяла плащ, вдягнула, поклала телефон у кишеню, не вимикала інтернет. – Погнали. Його адресу знайду по дорозі. Та вона ж десь була, Гайдук пробивав. Чорт, Гайдук!
