– Та не смикайся ж ти! – вигукнув Моруга.
– Зараз, Бодю, зараз! – Лора рухалася поруч, сторожко водячи дулом по периметру.
Двері господар у поспіху лишив прочиненими. Долати сходинки виявилося найважчим, але вже через поріг Сокіл з горем навпіл перебрався сам. Усередині Едвін лиш підштовхував пораненого по підлозі до широкої канапи в центрі великої вітальні. Коли Лора зайшла й зачинилася, Богдан уже мостився там, уперто відстороняючи Моругу.
– Поліція?
– Тут же не доб’єшся з першого разу. Зв’язок за містом – самі знаєте.
– Чорт забирай! Ви не викликали?
– Щойно нарешті відповіли – тут ви стрельнули, закричали! Мені до вас бігти треба було чи… Ой, ну вас! – Едвін впав на канапу. – Ось мені день народження!
– Дзвоніть уже, все!
Світло все ж вирішила не вмикати. Поки Моруга тицяв на кнопки свого телефона, Лора хотіла присвітити своїм. Не змогла – невдала спроба нагадала про розряджений акумулятор. Згадала про Богданів телефон, обмацала його кишені.
Не знайшла.
– Як ти? – спитала, торкнувшись його плеча.
– Десь він узявся, – вистогнав Сокіл, показав великого пальця. Чим дав зрозуміти – з ним не так добре, як мало бути, але краще, ніж могло.
– Пістолет твій де?
Богдан відмовчався. Лора припустила – випав чи вибили з руки, валяється десь у траві. Чи Жовнір прихопив із собою. Травматичною зброєю можна так само завдати шкоди. Навіть убити, Лора знає такі випадки. Нахилилася до Сокола так близько, як могла, видивляючись у темряві рану.
– Присвітіть сюди, – кинула Едвіну.
– Так мені дзвонити – чи світити вам? – тон просякнув знущанням.
Пішов ти в сраку, козел.
– Дзвоніть, – видихнула натомість.
Кольт поклала поруч. Легенько мацнула Богданову голову. Палець знайшов в’язке та вологе, Сокіл застогнав.
– Рану треба промити й перев’язати.
– Слухаюсь, – Моруга з телефоном відступив углиб зали, ближче до вікна.
– Аптечка є в домі?
– Шукайте, у ванній десь має бути, – господар показав напрямок, голосно сказав тепер уже в трубку: – Поліція! На мене напали! Едвін Моруга, ось хто говорить! Тут поранений, почули?
Він далі гарикався з черговим, та Лору розмова вже не цікавила. Нарешті видзвонив поліцію, це зараз головне. Лишається дочекатися, тим часом є чим себе зайняти.
– Тримайся, вже все, – заспокоїла вона Сокола.
Підвелася, пішла до ванної навпомацки, намагаючись зорієнтуватися у темряві в незнайомому помешканні. Моруга вже втретє повторював свою адресу, матюкав зв’язок і когось тупого на тому боці. Лора гмикнула, збоку це все чомусь почало смішити.
І враз завмерла, порівнявшись із ванною кімнатою.
Побачити не могла – щось почула.
Новий рух, мовби хтось переступав з ноги на ногу. Переносив центр ваги, втомившись клякнути в одній позі.
Тут, у будинку, ще хтось був.
Вже хтось є.
Коли Моруга вибігав – двері лишив навстіж.
Обійти будинок довкола, зайти з протилежного боку…
– ВІН ТУТ!
Лора налетіла на двері ванної, намагаючись притиснути вагою свого тіла. Її виявилося замало – зсередини штовхнули сильно, звук удару злився з її відчайдушним криком. Лору відкинуло, зарядило в голову, забиваючи лоба й квасячи ніс. Вона зойкнула від лютого болю, схопилася за лице.
Чорна тінь вилетіла з ванної, збила її з ніг.
Щось горлав Моруга.
Звук удару – кинув у нападника телефоном, нічого іншого під рукою не мав.
Лора звивистим вужем ковзнула, дивом уникаючи взутих у важкі черевики ніг. Уявила пораненого Богдана між нападником та Моругою. Вкотре за останній час дивуючись сама собі, якимсь чином змогла вчепитися в ногу. Її протягнуло по підлозі, вона глухнула від власного крику, яким заповнила, здається, весь простір, але причепилася міцніше.
– ПУСТИ, ДУРЕПА!
– Ромо, не треба! Не дурій, Ромо!
– Ах ти ж! Пусти, сказав! Приб’ю!
– А-А-А-А! – це вже заревів Сокіл.
Лора ковзала обличчям донизу. Вона не могла бачити, хто і що робить довкола. Почула звук падаючого тіла, сплетені в тріо метри чоловічих лайливих тирад: господаря, нападника, пораненого.
Тут її вдарили в голову.
Сильно, п’ятою.
Вона не витримає наступного копняка.
З клекотом пораненого птаха розчепила руки, звільнивши Жовнірову ногу.
Перекотилася, відповзла, поплазувала – тіло шукало безпечніше місце, хоч мозок і думав, як би взяти реванш, атакувати, не дозволити…
Постріл.
Крик.
Знову постріл, ще один, ще.
На підлогу гупнуло ще одне тіло.
– Ларисо! Все, Ларисо! Вже все!
Вона застогнала, сіла. Голову макітрило, будинок гойднувся, перед очима рясніли яскраві різнокольорові цяточки. Та все ж роздивилася перед собою Моругу. Трохи далі – Сокола, сидів на підлозі, біля канапи.
Між ними – тіло, що лежало на боку.
– З днем народження, – сама не зрозуміла, чому вирвалося.
Три дні після того…
Лариса Кочубей досі не придумала пояснення, для чого тоді, проти ночі, гукнула Данила Гайдука на допомогу.
Він усе одно примчав, коли в будинку Едвіна Моруги все скінчилося. Так, підняв хвилю. Висмикнув із ліжок усіх, кого зміг. Але від Богдана Соколовського користі виявилося в рази більше. Це його постріли вирішили справу: Ковбой у критичний момент повів себе зовсім не по-ковбойському. Забув, для чого йому кольт, тікав щодуху, і Роман Жовнір промахнувся лише тому, що на нозі висів вантаж – відволікся, втратив рівновагу.
Лора врятувала від кулі його – і соромилася, бо щиро шкодувала про це.
Сокіл врятував її – дотягнувся до револьвера, стріляв на рух, так, як звик відчувати ворога в темряві на війні.
Жовнір дочекався медиків, але перестав стогнати, ще поки вони їхали. Помер на руках лікаря, кульові поранення в груди та голову виявилися несумісними з життям. Тож тіло не чіпали, зате забрали Сокола з розбитою потилицею. Йому нічого не загрожувало, уже на ранок рвався за кермо й додому. Не слухав нікого, навіть Лору, але втрутився Гайдук – і Богдан погодився лежати в окремій палаті стільки, скільки треба. Принаймні так усі зрозуміли з того скупого набору слів, якими поранений оперував.
Лора хотіла повернутися до Києва з інших причин. Хоча потреба виспатися нарешті у власному ліжку, вимкнувши всі телефони, була гострою. Слідчий Христенко швидко закінчив із нею, взявши всі потрібні пояснення як у свідка. У Чернігові її вже нічого не тримало. Та Гайдук спершу наполягав, аби вона лишилася – хоча б для того, аби навідувати Сокола в лікарні. Потім питання знялося: примчала Оля, його дружина, поставила лікарню «струнко», і там прискорили процес первинної реабілітації – аби швидше позбутися хоч мовчазного, зате проблемного пацієнта. Бо не надто щедрого на слова чоловіка з верхом компенсувала гостра на язик дружина.
Лариса Кочубей нарешті поїхала додому.
Віз особисто Гайдук, і по дорозі порушив питання, яке бентежило досі.
Бо шеф справді не міг опинитися поруч за мить після дзвінка. Телепорти вигадали фантасти. Та, коли боляче, люди переважно вигукують: «Мама!», це закладено в підсвідомості кожного. А в критичних ситуаціях найперше кличуть на допомогу близьких.
Дуже близьких.
Тож Лора відчула – Данило натякає саме на це чи подібне. Нічого не відповіла, пославшись на безмежну, дику втому. Насправді ж мусила розібратися й відповісти, пояснити передусім собі, чому кликала Гайдука. Який фізично не міг виручити ані в той момент, ані опинитися поруч протягом кількох найближчих годин.
Звісно, вона подумає про це потім.
Спершу – виспатися.
Далі – отримати відповідь на інше, важливіше зараз запитання. Воно мучило не менше. Муляло, як усяка незавершена справа. Адже ніщо так не мінусує в карму, як незакінчені історії.
Удома Лора прийняла ванну й після неї проспала трошки менше доби. Прокинувшись, випила кави, аби туман довкола розвіявся. Потому ввімкнула телефон. Побачила кілька спроб Гайдука добитися. Передзвонила.
