Мирослав очікував такої реакції від дружини, тому заздалегідь відставив слухавку від вуха. Поглянув на час розмови: коли минула хвилина, знову приклав телефон до вушної раковини.
— Тобі робота важливіша за дружину! — почув він у телефоні.
«Це вже майже кінець тиради», — подумав хлопець.
— Олесю, не злись. Хочеш, я тобі щось смачненьке куплю?
— Не треба мені твого смачненького. Я й так уже жирною стаю. І взагалі, тортики й тістечка — мої єдині друзі тут.
— Кицю, так подружися з кимось. Ми ж тут із червня живемо, невже за пів року ти не знайшла нікого, з ким могла б обговорювати проблеми?
— Ні, не знайшла.
— А як же Софія Доля? Я вважав, ви кентухи.
— Соня? — видихнула Олеся. — Вона ніби нічого, але буває якоюсь трохи стрьомною.
— Ну добре, удома поговоримо, я вже майже на місці злочину.
— Якого злочину?
— Я ж тобі казав, на Садовій убили бабцю.
— Не казав.
— Казав, відразу після фрази «я скоро заскочу додому».
— А-а-а-а, я після того вже нічого не чула.
«Я і не сумнівався».
— А кого вбили?
— Свекруху твоєї Соні.
— Бабу Тоню?
— Ага. Ну все, бувай. Удома поговоримо.
Олеся на мить замислилась, але врешті махнула рукою і продовжила гортати новинну стрічку.
***
Мирослав припаркував свій «опель» неподалік від патрульного автомобіля «Пріус» з увімкненими проблисковими маячками. Закутав навколо шиї шарф і вийшов з авто. Коли опинився на вулиці, зрозумів, що шарф не порятує при такій хурделиці. Хлопець потер пальці, які першими відчули егоїстичність і злість погоди цього вечора, підняв комір пальта і зайшов у двір.
Мимохідь оглянув територію. Працівники поліції активно снували туди-сюди: хтось фотографував тіло і збирав докази, хтось опитував свідків, а хтось просто стояв, удаючи, що працює.
— Добрий вечір. Прокурор Богданівської прокуратури Мирослав Шевченко, — представився він одному з колег.
— О, вечір добрий, якщо він добрий, — відповів той. — Я — слідчий, Михайло Лірник.
— Що тут за біда?
— Коротше, жінка не впоралася з керуванням і в’їхала на «таврюсі» в паркан сусіда. Той на неї розкричався, що вона рознесла йому ворота. І все б нічого, якби біля ґанку вони не зайшли труп бабці, яку відразу ж упізнали, — слідчий заглянув у свій записник, — Доля Антоніна Йосипівна, 67 років. Мешкала на цій вулиці, за п’ять хат звідси. Ножове поранення.
— Цікаво, — протягнув Мирослав.
— Та я б сказав «жорстоко».
— Та ні, цікаво те, що в цьому домі не жив ніхто вже кілька років.
— Он той чувак, — співрозмовник махнув у бік статного смаглявого чоловіка, що давав свідчення одному з поліцейських. Він мав досить молодий вигляд, хоч за віком годився Мирославові в батьки. — Злий Андрій Миколайович, 45 років. Офіційно не працює. Сьогодні ввечері саме повернувся із заробітків у США.
— Дякую, — Мирослав, оминаючи кучугури снігу, попрямував до Андрія.
— … і тоді я повертаюся, — хлопець підійшов саме тоді, коли Злий розповідав про свої вечірні пригоди. Чоловік так активно жестикулював руками, що ледь не зачепив Мирослава, — а повз проносяться мої ворота на її бампері. А тоді ми знайшли труп. Як його тими воротами тільки не придавило?
— Та, Господи Боже, відшкодую я тобі ті ворота, — утрутилася в розмову жінка. Прокурор відразу впізнав одну зі своїх сусідок, Вероніку Андріївну Кіт. Як і їхнє подружжя, Вероніка переїхала в Богданівку нещодавно.
— Які ж тільки бувають дріб’язкові люди, — продовжувала обурюватися жінка.
— Вибачте, що встряю, але у вас є ще якась інформація про труп? — запитав полісмен.
— Ні! — одночасно відповіли Вероніка та Андрій.
— Ну, тоді в мене все.
— А мені б хотілося ще запитати, — подав голос прокурор, — чому ви вирішили повернутися саме зараз?
— А це ще хто? — насупився Андрій.
— Це Мирослав, він прокурор, — мовила Вероніка так, ніби прийшов її спаситель.
— Якийсь у вас тон неприємний, пане прокуроре, — процідив крізь зуби Злий.
Мирослав за кілька років на своїй невдячній посаді вже не раз стикався з людською ненавистю. От і зараз цей Андрій дивився на нього з неприхованою неприязню.
— Просто дивна виходить ситуація. — Хлопець сховав руки в кишені, аби хоч якось зігрітися. — Ви повертаєтеся з-за кордону, і в той же день під ґанком знаходять труп бабці, що доглядала за вашим домом.
— Якщо у вас є конкретні звинувачення, пане прокуроре, я слухаю. Але попрошу не кидатися такими нікчемними словами просто так.
«Він розізлився. Отже, ним можна маніпулювати».
— То чому ви повернулися?
— Заробив достатньо грошей у Штатах, пригнав авто з Європи і приїхав додому, щоб пожити в мирі й спокої. Як бачите, моє бажання не здійснилося.
Мирослав набрав до рота повітря, щоб поставити Андрієві чергове запитання, але не встиг. До нього підійшов поліцейський, який нещодавно опитував цю парочку.
Коп відвів хлопця подалі й повідомив таке, що у прокурора волосся стало дибки.
«Схоже, цей Злий не такий добрий, яким хоче здаватися», — подумав Мирослав.
Хлопець повернувся до Вероніки та Андрія, які знову голосно сперечалися.
— Вероніко Андріївно, ви можете бути вільною, — промовив прокурор, — а вас, Андрію Миколайовичу, попрошу сісти до нас в авто. Хочу поставити вам кілька запитань у прокуратурі.
Мирослав побачив, що чоловік хотів обуритися, але не став. Очевидно, Злий зрозумів, про що його питатимуть.
Озирнувшись на свій будинок, розташований через два двори, прокурор таки сів у авто. Повагався, завів мотор і рушив за поліцейським ескортом, розуміючи, що сьогодні йому дістанеться від людини, небезпечнішої за будь-якого злочинця, — власної дружини.
Розділ 6
Тетяна Доля поспішала додому. Була впевнена: мати вже дратується, що її так довго немає з роботи.
Коли розлючений вітер жбурнув Тані в обличчя жменю холодного снігу, вона вкотре пошкодувала, що не погодилася на пропозицію Вероніки підвезти її додому. Тетяна ще хотіла сьогодні закінчити із журналами, тому, коли подруга запропонувала підкинути її, відмовилася. Але тепер розуміла, що журнали можна було заповнити й завтра. Очевидно, щось інше завадило Тетяні сісти з подругою в авто.
Заздрощі. Хоча Таня і відганяла від себе цю думку.
Насправді Тетяна Доля теж мала водійське посвідчення. Вони з Веронікою навчалися разом, тому й права отримували одночасно. Жінка завжди тішила себе тим, що предмети їй давалися легше, ніж подрузі, та й практику керування автомобілем вона склала з першої спроби, а не з третьої, як Вероніка.
Тетяна добре пам’ятала той день, коли вона, переповнена емоціями, примчала додому й відразу вмостилася за кермо батькових «жигулів». Вона увімкнула передачу й повільно стала виїжджати з двору, коли із дверей будинку вискочила мати. Вираз обличчя в неї був такий, ніби донька зібралася стрибати з дев’ятиповерхового будинку. Видно, вибігла просто з кухні, бо в руках тримала залізний ополоник.
— Ти що робиш?! — замахала вона ним.
Таня натиснула на гальма, а потім і зовсім заглушила мотор.
— Мамо, я отримала водійське посвідчення, — вирішила поділитися радістю Тетяна.
— Молодець! А тепер вилазь звідти.
— Тобто? Мамо, ти що, за мене хвилюєшся? Не варто. Інструктор сказав, що я найкраща з учениць за весь час його викладання…
— Твій інструктор — баран. Наплів тобі всілякої чортівні. Ти знаєш, як за кермом небезпечно? Зіб’єш когось або сама, не дай Боже, уб’єшся. Вилазь! Потім якось…
«Потім якось» так і не настало. То була перша й остання спроба Тетяни побувати за кермом. Кожне наступне Танине намагання виїхати кудись на авто завершувалося суперечкою або скандалом. Урешті жінка здалася, переконавши себе, що материні нерви важливіші за її кермування.
Тетяні тільки складно було переконувати себе, що вона не заздрить Вероніці. Бо її подруга, спершу недбала за кермом, із кожним роком ставала дедалі впевненішим водієм, змінювала автомобілі й не боялася експериментувати.
