— Яка ж ти дурненька, — тепер вираз обличчя Антона демонстрував зверхність, а з його тону скидалося, що він розмовляє з розумово відсталою людиною.
— Досить, — раптом утомлено промовила Таня, — мені набридла ця розмова. Через десять хвилин занесеш тіло матері до хати, я все приготую.
Тетяна побрела до будинку. Вероніка й Антон обмінялися неприязними поглядами. Жінка побігла допомагати подрузі, а чоловік продовжив возитися з воротами.
Розділ 10
Мирослав Шевченко швидко перебирав папери на робочому столі. На відміну від своїх колег, хлопець полюбляв порядок, і знайти відповідний документ було нескладно. Але зараз думки прокурора літали не навколо робочих справ, тому пошуки затягнулися.
Коли до кабінету постукали, Мирослав нарешті повернувся думками на робоче місце.
— Так, увійдіть! — відповів він, а за мить виявив у себе під рукою документ, який шукав.
— Мирославчику, здрастуй! — увійшла жінка похилого віку.
Лице її вже давно було побите зморшками, до того ж вона покульгувала на одну ногу. Але в поставі й поведінці все ще можна було прочитати інтелігенцію минулого століття. Її сиве волосся було обережно зачесане в пучок. Зуби доглянуті й досі білі. Очі живі. Одягнута була бабуся у старомодне, але охайне пальто з накинутою поверх червоною хусткою. Мирослав упізнав одну із сусідок.
— Доброго дня, Лідіє Степанівно. — Хлопець устав і відставив старенькій стілець. Чомусь поведінка цієї жінки завжди викликала в нього бажання теж згадати про своє виховання. — Чим я можу вам допомогти?
— Я не буду ходити околяса. У мене є деяка інформація щодо вбивці Антоніни.
— Слухаю.
— Скажу відразу, що ви відпустили Ваську дарма. За день до того, як Тоню вбили, я чула, що вони сварилися. Василь купував у Антоніни алкоголь, і часто в борг. Борів, ясна річ, не повертав, бо де в бідного бублик…
Мирослав подумки всміхнувся старечому вислову, але продовжив уважно слухати.
— А того дня, — вела далі Лідія Степанівна, — видно, Антоніна відмовила Василеві в алкоголі. І він почав кричати всіляку гидоту, що аж вуха в’янули.
— Дякую за інформацію. Ми її обов’язково опрацюємо. — Мирослав раптом згадав, що контроль на документі, який він шукав, стоїть до дванадцятої години цього дня.
— То мені треба щось записати?
— А, так, звісно, — відповів хлопець і дав бабусі папірець і ручку.
Пояснювати старенькій, що Василя Іващенка вчора цілий день бачили в місцевому барі, він не став, оскільки все одно мусив за законом прийняти її свідчення. Тому, доки відвідувачка записувала сказане, зайнявся злощасним документом.
Розділ 11
Вероніка пообіцяла Тетяні принести ромашкового чаю і м’яти. Набрала швидкого темпу, аби хутчіш збігати додому й не лишати подругу надовго саму, але на вулиці різко спинилася.
Знову починалося те, чого Вероніка терпіти не могла. Перед очима застрибали кольори: кожен звук у радіусі кілометра вчувався жінці, а потім виливався у свідомості водоспадом барв.
Вероніка не пам’ятала, коли це почалося. Це траплялося з нею з раннього дитинства. Після того як вона вчергове злякалася, що кольори без дозволу лізуть у голівоньку, батьки повели її до шанованого у всьому районі лікаря. Він довго щось вивчав, перевіряв результати аналізів, радився з колегами і врешті захоплено пояснив, що Вероніка — унікальна, вона — синестет. Кожен звук дівчинка «бачить» відповідним кольором. А оскільки у Вероніки був різкий слух, що в певні моменти виловлював майже всі довколишні звуки, її синестезія часто більше нагадувала напад. Із віком Вероніка навчилася це контролювати, але іноді, під час стресу чи хвилювань, усі ці звуки й картинки просто придушували й відривали від реальності.
От і зараз. Жінка труснула головою, аби це спинити, але нічого не вийшло. Серце почало калатати й поколювати так, ніби вона пробігла кілька кілометрів. Дихати ставало дедалі важче, у грудях стискало.
Вероніка якомога швидше дістала з кишені ліки й кинула до рота. Вона продовжила глибоко дихати й прикрила очі, чекаючи, доки ліки подіють. А заодно спробувала вгамувати ту зграю нових кольорових малюнків, що налетіла на її свідомість.
Вона знову згадала, що той шанований лікар називав синестезію екстраординарним явищем, а Вероніку, відповідно до якоїсь статті, людиною майбутнього. Але сама Вероніка ніколи так не вважала.
Жінка й досі не могла забути, як під час урочистої лінійки до свята «Першого дзвоника» вона як першокласниця мусила теленькати дзвіночком, перемотаним червоною стрічкою. Маленька Вероніка неймовірно розхвилювалася, вийшовши перед усією школою. А коли дівчинці вручили дзвіночок, її раптом накрив нестримний потік звуків, що виливався в кольори. Вона змушена була присісти й затулити вуха, бо, здавалося, голова от-от лусне. Сірий, золотий, червоний, фіолетовий — усе змішувалось і стрибало довкола. Але домінував смарагдовий — колір глумливого сміху.
Тоді Вероніка майже потонула в цьому, але раптом відчула на плечі чиюсь долоню.
— Не бійся! Це ж просто дзвінок! — почула вона тихенький голосок, і кольори зникли.
То була їхня перша з Танею зустріч. Щоправда, Вероніка тоді так і не потеленькала дзвіночком. Вона знітилася, коли побачила, що інші школярі з неї сміються, гепнула тим святковим дзвоником юнака-десятикласника, що мав нести її на плечі й реготав сильніше за всіх, і втекла геть.
Спогади й таблетки таки подіяли. Картинки знову віддалилися, наче іконки на моніторі, а ще за кілька хвилин серцебиття стишилося. Хоча відчуття нормального стану організму не повернулося, Вероніка зрозуміла, що може продовжити свою біганину. Розплющила очі й побачила перед собою Андрія. Чоловік здивовано спостерігав за нею. Якусь хвилю вони лише мовчки дивилися одне на одного.
— Упевнений, що історія того, як ти стоїш із заплющеними очима посеред вулиці, де, між іншим, їздять автомобілі, дуже цікава, — підняв руки Андрій, — але я не хочу її чути.
— Ніби я збиралася тобі щось пояснювати, — огризнулася жінка.
— Тим паче, — відмахнувся чоловік і попрямував далі.
— Ти куди це?! — вигукнула Вероніка.
Андрій розвернувся, здивування на його обличчі було майже дитяче, тому жінка не стримала усмішки.
— Я мала на увазі, — нарешті промовила вона, — якщо ти до Тетяни, то зараз не найкращий час її турбувати.
Чоловік продовжував ще мить стовбичити посеред вулиці, а потім круто розвернувся і попрямував в інший бік.
— Звідки ти…? — почав було він.
— Скажімо, у тебе на лобі написано.
— Дуже смішно, — кинув Андрій і пішов геть.
Вероніка тяжко видихнула. Серце ще тримало пришвидшений ритм, але біль притих, млосне відчуття минуло. Жінка почекала кілька хвилин, щоб Андрій відійшов трохи далі. Їй не хотілося йти додому відразу за цим нахабою. Коли Вероніка таки вирішила рушати, почула тихий стогін. У свідомості відразу збільшилася сіра картинка. Жінка труснула головою, аби стерти її.
Вона підійшла до старих обшарпаних воріт будинку, розташованого напроти Таниного дому, і заглянула у двір. Там лежали купи сміття та якась арматура, але живих істот Вероніка не помітила. Жінка не хотіла, щоб хтось із сусідів побачив, як вона зазирає до чужого двору, тому вирішила вже нарешті піти по ромашку.
Та й цього разу не вдалося. Краєм ока Вероніка помітила, як під парканом заворушилося щось темне. Вона скрикнула і схопилася за серце, яке майже встигло заспокоїтися. Перше бажання жінки було втекти, але вона переборола його й таки ступила крок увперед.
— О Боже! — викрикнула Вероніка, коли побачила, що під парканом просто на снігу лежав чоловік у позі ембріона.
Вона несміливо підступила й нахилилася до нього. Впізнала того самого Василя, що зранку минав її двір.
— Вам зле? — запитала вона, але відповідь прийшла сама собою у вигляді смороду й перегару.
«Чудово! І що тепер робити?»
Вероніка нахилилася до чоловіка і спробувала привести його до тями.
