Вони стояли удвох на автостоянці пристані Ґоут-Айленд, тимчасом як водій лімузина, огрядний італієць із дужими руками і так само сильним акцентом, куйовдився з чималою купою їхнього багажу. Втім, він не ремствував, бо вже навчився вгадувати щедрих клієнтів. І Пітер Карлайл за всіма ознаками підпадав під цей тип, починаючи з того промовистого факту, що він не лише був власником літака «Сесна Скайгок», а ще й сам його пілотував. «О, тут пахне грубенькими грошима! Багато доляро! До того ж сеньйор Карлайл зовсім не схожий на бундючних босів — такий увічливий. Дуже приємний у всіх сенсах чоловік».
Кетрін узяла Пітера за руку і грайливо торкнулася блискучої платинової обручки, яка й досі була мов нова.
— Я така вдячна тобі за те, що ти привіз нас сюди своїм літаком, — сказала вона. — Це чимало важить для мене та для всіх нас, любий.
— Та годі, Кет. Я просто мусив це зробити, тим паче що це було зовсім не важко. Ти навіть не уявляєш, як я за тобою скучатиму. Я вже за тобою тужу.
Вона ніжно поцілувала його в губи — раз, потім удруге.
— Отака вже я нахаба. Ще й року не минуло, як ми одружені, а я вже покидаю тебе на цілих два місяці.
— Та все нормально, я тебе чудово розумію. Правда. Діти дійсно стали на хибний шлях. І ти все задумала дуже добре. Просто чудово.
— За те я тебе й кохаю, що ти справді все розумієш. Ця подорож для мене така важлива, Пітере, така важлива…
— А я пишаюся тим, що ти її організувала і втілюєш у життя. Саме за цю здатність я тебе й кохаю, моя люба. Ти потрясна жінка, Кетрін Дан. — Він нахилився і прошепотів їй на вухо: — А ще ти до біса приваблива. Маємо трохи часу? — спитав Пітер і підморгнув. — У лімузині, га?
Кетрін зашарілася, що з нею траплялося вкрай рідко, майже ніколи. «Чому мені так поталанило його натрапити?» — радісно спитала вона себе. Після смерті Стюарта жінка гадала, що більше ніколи не покохає, але ось він, Пітер Карлайл, знаменитий нью-йоркський адвокат із правом виступати в судах.
Виявилося, що ці йолопи-газетярі насправді писали про нього просто безпідставну чортівню. Вони майже завжди пишуть якусь безпідставну чортівню. Називали його «Ґор-доном Ґекко з юридичним дипломом» та «дитям Чингізха-на і Лютої Відьми» [ii].
Але Кетрін знала: то був імідж, роль, яку Пітер Карлайл грав, захищаючи своїх клієнтів. Пітер, котрого вона спізнала і покохала — таким, яким він поставав за межами судового приміщення, — був чоловіком добрим і чуйним, майже завжди уважним до її потреб. А крім того — вродливим та вельми сексуально привабливим!
А найкращим було те, що навзамін Пітер явно не хотів від Кетрін нічого, опріч її кохання. Ті ж самі йолопи-газетярі подейкували в розділах пліток, буцімто Стюарт залишив їй грубеньку спадщину в понад сто мільйонів баксів завбільшки, але ж Пітер сам наполіг, щоб у шлюбному контракті було зазначено його відмову від претензій на ці гроші. «Я не бідний, — сказав він Кетрін. — Я маю все. Одного мені лише бракувало — великого людського щастя, але тепер воно в мене є, бо я зустрів тебе, Кет!»
Мов закохані до нестями підлітки, Кетрін та Пітер пристрасно цілувалися просто посеред пристанської автостоянки, щасливо не помічаючи перехожих та їхніх осудливих поглядів, що наче промовляли: для любощів можна було б знайти і більш годяще місце! Ці мовчазні докори Кетрін списувала на ревниву заздрість. Ще б пак! Хіба ж можна було не заздрити їй та Пітеру?
Раптом він відступив від неї, немовби щось пригадавши.
— А тепер скажи мені, будь ласка, чи можу я бути спокійним за Джейка?
— Так, бо він дуже досвідчений моряк, — відповіла Кетрін. — Прекрасно знає свою справу. Ходив у море відтоді, як навчився дибати.
— Та я не про це, Кет.
Кетрін пирснула і жартома тицьнула Пітера в живіт.
— Я знаю, про що ти, розумнику. У відповідь можу лише зазначити, мій любий, що він був братом мого чоловіка.
— Проте я бачив, як він ласо зазирав на тебе на нашому весіллі, — сказав Пітер, глипнувши на Кетрін так, наче допитував під час суду свідка, який вперто не хотів «колотися».
— Тільки не кажи, що ти ревнуєш мене до Джейка чи ще до когось.
— Та ні, — стенув плечима Пітер. — Просто мені було б спокійніше на душі, якби він не скидався на мальованого
красеня з реклами чоловічої білизни. Перманентно засмаглі чуваки викликають у мене підозру.
Кетрін взялася під боки.
— А як ти, жеребчику? Збираєшся аж два місяці постити сам-один у великому місті?
— Сам-один? Ти забула про Анжеліку.
— Ага, себто про нашу товстеньку і мовчазну служницю з Гватемали!
Пітер знову обхопив Кетрін обома руками й міцно притиснув до себе.
— Облиш, Кет. Я шукав тебе половину свого життя. Тож почекаю ще два місяці, доки ти не повернешся зі своєї місіонерської подорожі.
— Досить удала відповідь, мій любий адвокате. Ти у мене такий кмітливий! — мовила Кетрін, зиркнувши на годинник. — А тепер ходімо, бо я спізнююся на яхту.
Приблизно за двісті футів від «Родини Данів» стояв іще один мореплавець із Ньюпорта. Він був у блакитно-зеленій футболці та вигорілих на сонці жовтувато-коричневих шортах. Займався він тим, що ретельно поливав із шланга палубу елегантної яхти типу «Каталіна Морґан 440».
Утім, цей чоловік був не зовсім із Ньюпорта. Та і яхта була зовсім не його. Жерар Деву лише «позичив» її для того, щоб удало вписатись у ньюпортський пейзаж. Глянувши на нього, можна було запросто подумати, що Жерар Деву — звичайнісінький мультимільйонер, котрий панькається зі своєю цяцькою.
Але на нього ніхто не дивився. Деву так добре вмів залишатися непоміченим, що його на пристані фактично не існувало.
Це був психологічний трюк, і він про це чудово знав. То була ілюзія, яку йому добре вдавалося створювати. Тож недивно, що він сам собі вигадав прізвисько — Фокусник.
Зиркаючи крізь сонцезахисні окуляри — іще один предмет реквізиту, навмисне придбаний саме для сьогоднішньої події, — Деву спостерігав, як екіпаж «Родини Данів» готується до відплиття. Подумки він здійснив перекличку, наче ставлячи галочку напроти кожного з членів, перевіряючи їхню присутність. Бо це було вкрай важливо, оскільки Деву повністю контролював усі аспекти свого плану дій, за винятком одного: присутності та кількості людей на яхті «Родина Данів».
Але всі вони з'явилися: і гарненька мамця-хірург, і її дітлахи віком від десяти до вісімнадцяти років, і бунтарського вигляду шваґер, що скидався на Джорджа Клуні, який знічев'я забрів на пристань.
Ага, ще слід згадати новоспеченого люблячого чоловіка — мангеттенського адвоката у стильних штанцях.
Як же ж так, містере Карлайл? Невже вам не подобаються морські подорожі? Боїтеся модну зачіску зіпсувати, чи як?
Деву посміхнувся сам собі. Це була частина його роботи, і зазвичай цю частину він здійснював механічно, не надто замислюючись. Так, це було необхідно, але й водночас нудно: Деву вважав спостереження за марнотратство його енергії та дорогоцінних професійних навичок.
Проте сьогодні все було дещо інакше. Деву мав неабияке задоволення, навіть упивався моментом, а ще більше він тішився з передчуття того, що мало статися. І він прекрасно знав чому.
Бо це була не звичайна робота — це було його найповажніше, найризикованіше та найважче завдання за все життя. Для його виконання йому знадобиться увесь чималий досвід та вміння, а може, навіть більше того. Може, йому доведеться перевершити самого себе. Коротко кажучи, ця робота мала усі можливості стати справжнім шедевром планування та виконання задуманого.
Звіряючи час, Деву зиркнув на свій швейцарський годинник «панерай» з нержавіючої сталі. Здатний витримувати тиск на глибині тисяча метрів, цей годинник добре пасував до решти морського спорядження Деву. Втім, то була єдина річ, яка дійсно йому належала. Деву мав слабкість до годинників, але до найкращих із кращих. Він купляв їх, як Керрі Бредшоу купляла черевички у фільмі «Секс у великому місті». Десять тисяч доларів, двадцять тисяч, п'ятдесят тисяч — ціна не важила.
Значення мала злагодженість дії численних складних деталей та механізмів, яка забезпечувала надійність і точність ходу. І це було найвищим проявом краси. Принаймні, іншого йому досі бачити не доводилося.
Чотирнадцять годин одна хвилина, показав «панерай». Цілком слушно.
Невдовзі Деву непомітно вислизне з пристані, щезне як уранішній туман. А доти він стоятиме на своєму посту, пильно спостерігаючи за «Родиною Данів», поки та не вирушить до овиду.
І більше її ніколи не побачать. Тому що Жерар Деву, відомий також під прізвиськом Фокусник, мав вузьку спеціалізацію і виконував лишень один-єдиний трюк.
Він робив так, що люди зникали. Безслідно.
