— Просто не знаю, що й робити, — казав капітанові Сашуня. — Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.
— Якого листа? — спитав капітан.
— Та… — махнув Сашуня рукою. — Не хочеться згадувати.
— Все-таки… Раз уже сказали…
— Був я закоханий в одну студентку. Гарна дівчина. І Льосик у неї був закоханий, і Деголль, по-моєму. Та й не тільки вони, багато хлопців… Красуня була. Вона нікому не надавала переваги, але до мене ставилася, може, прихильніше, ніж до інших. І от одержую я якось листа, що вона… одне слово, бруд різний, помиї… І підпис «Святий Гавриїл».
— Святий Гавриїл? — перепитав капітан.
— А є така старовинна пісня київських студентів… російською мовою… про те, як студенти вночі гуляють, бенкетують, розважаються…
А Владимир святой с колокольни большой
На народ свой глядит, улыбается
Он и сам бы не прочь провести с ними ночь,
Но на старости лет не решается…
Через тумбу-тумбу раз,
Через тумбу-тумбу два,
Через тумбу-тумбу три — спотыкается…
Ну, а потім усе-таки одважився. І тоді… є там такі слова:
А святой Гавриил Богу в рай доложил
О проделках святого Владимира:
Что он курит и пьет, на начальство плюет
И еще кое-чем занимается…
Ну, і ми між собою донощиків називали Святими Гавриїлами… А потім підкинули такого ж листа їй. І Льосик, і Деголль ходили й показували — і в них такі листи виявилися. На принтері, однаковісінькі. І ще в декого. Брудна історія. І пустили чутку, що це начебто я написав. А я тепер думаю, що це таки вони…
«„Святий Гавриїл“… „Тринадцятий Апостол“ — однотипні підписи», — подумав капітан Горбатюк.
Льосик не під вартою, написати міг запросто. Для чого? Хто його зна. Але такий вигадливий містифікатор і цинік навряд чи сидітиме зараз склавши руки. Щось намагатиметься робити.
Невже Святий Гавриїл і Тринадцятий Апостол — одна й та сама особа?
Розділ VI
Троянда. Полковник Силенко і зек Гординя. Сліди Нолика
— До вечора ми ще встигнемо з’їздити й повернутися, — сказав Женя. — Якщо вийдемо зараз же.
— Давай, — погодився Вітасик.
Хлопці вирішили відвідати Шурика Дармовиса і серйозно поговорити з ним про Нолика. А може, вдасться навіть зустрітися з самим Ноликом. Чогось же він там, на дачах, вештався. Може, він там у когось гостює. А може, й живе десь там, на дачі, з батьками.
Колись Троянда була невеличким хутором, де мешкало півтора десятка людей. Тепер тут розпросторилися дачні сади, що тяглися вздовж річки на два кілометри, — ціле місто з вулицями, площами, з кіосками, крамницями і навіть кінотеатром.
Знайти Першу Дачну, 75 виявилося справою не дуже важкою. Хоча йти від станції довелося далеченько.
Дача Дармовисів була цегляною, триповерховою — унизу гараж, над ним кімнати зі скляною верандою, а вище — мансарда з балкончиком. І сад навколо дачі буяв густою зеленню — доглянутий, родючий.
Але Шурика не було видно. Вони погукали — ніхто не відповів. Самі заходити на територію не наважились.
— Вам кого? — почули вони з сусідньої дачі. З-за кущів виткнулась засмагла лиса голова з сивою стернею на скронях.
— Дармовиси тут живуть? — спитав Женя.
— Тут.
— А Шурик де? Не знаєте?
— Мабуть, на річку пішов. А бабуся у магазин.
Тільки тепер хлопці побачили, що лисий досить старий. Спершу він здався молодшим. Товста шия його була помережана глибокими зморшками.
— А ви звідки? Щось я вас тут не бачив… — пильно глянув на них дідусь. — У гості приїхали?
— Ага, — кивнув Женя.
— Ми з Шуриком в одному класі вчимося, — сказав Вітасик.
— Тепер ясно, — хитнув головою дідусь. — А то тут різна публіка вештається. Іноді дивись, щось із двору і… той… пошкандибало…
— Ні-ні, не бійтесь, ми… — сказав Женя.
— А я не боюсь! — мовив дідусь таким тоном, наче хотів сказати: «Хай мене краще бояться!»
— Ходімо на річку, — штовхнув ліктем Женю Вітасик.
— Вибачайте, — сказав Женя дідусеві, і вони пішли до річки.
— Якийсь він дивний, цей дідуган, — сказав Вітасик, коли вони одійшли віддачі. — Правда?
— Ага. Дивився так, наче свердлив очима.
— І очі такі якісь…
— Наче ми злодії…
На річці Шурика хлопці теж не побачили. Шукаючи, пішли вздовж берега. Під кущем сидів із трьома вудочками худющий, засмаглий аж начорно бородатий дідусь.
Коли вони підійшли, на одній із вудочок клюнуло, дідусь підсік і витягнув краснопірку.
— О! Те що треба, — мовив дідусь сам до себе, знімаючи рибину з гачка. — А ти йди гуляй.
З цими словами він витягнув з авоськи, зануреної у воду, великого карася і кинув у річку. А краснопірку сунув до авоськи. Хлопці здивовано перезирнулися. І в цей час почувся голос Шурика Дармовиса:
— Агов! Хлопці! Привіт! Я зараз припливу!
Розділ VII
«Якщо двоє кажуть, що ти п’яний, іди і лягай спати»
Під час розмови капітана Горбатюка з Сашунею несподівано виринуло ім’я офіціанта ресторану «Центральний» Борі на прізвисько Ультразвук. Може, капітан і не звернув би на це уваги, якби не контекст, у якому стояло Борине ім’я.
Сашуня сказав:
— Перші підозри у мене виникли ще тоді, як ми були на дачі Борі Ультразвука. Офіціанта. З «Центрального». Ми сиділи в «Центральному». Обслуговував Боря. В той вечір ми були Борині гості. Це зовсім інший статус. У ресторанах існує своя градація, від якої залежить рівень обслуговування і якість продуктів. Є гості «шефа» (тобто директора ресторану), є гості «метра» (тобто метрдотеля), є гості офіціанта, є постійні клієнти, а є просто «чайники», тобто незнайомці, які протринькують грошенята і яких нещадно обраховують, подають харчі, що залишились після бенкетів, коньяк, розбавлений портвейном… Хлопці познайомили мене з Борею, він дуже зацікавився моєю роботою в Марокко, і після закриття ресторану запросив нас догулювати до себе на дачу. Напакував дві сумки недоїдків, початих пляшок, і ми поїхали на його машині у Троянду. Там до нас приєднався Борин знайомий по дачі, «цінний чоловік», як сказав Боря, який має зв’язки, — Вітя Дармовис, вантажник магазину. І от під час гулянки, коли Боря й Вітя наполегливо вмовляли мене продати цифровик, — такий у нас не купиш навіть за дуже великі гроші, — Льосик раптом сказав: «Продавай, Сашуню, я тобі раджу, бо вкрадуть — не буде ні грошей, ні товару». Взагалі і Боря, і Вітя не злидні, «бабки», як вони висловлюються, мають. І, крім «бабок», мають ще й зв’язки з кримінальним світом. Так мені здалося…
Почувши знайоме прізвище Дармовис, капітан насторожився, але вирішив Сашуні цього не показувати.
— Сподіваюсь, Ультразвук — це не прізвище Борине? — усміхнувся Степан Іванович.
— Авжеж. Прізвисько. Він дуже тихо говорить. Іноді й почути важко. Тому він схиляється до клієнта. І так звик до цього, що став схожий на знак питання. А справжнього його прізвища я, чесно кажучи, і не знаю.
— Ну, це встановити не так важко. Та й не думаю, щоб було потрібно. Безпосереднього стосунку до справи він, по-моєму, не має.
Та хоч і сказав так капітан Горбатюк, але то не було цілковитою правдою.
«Якщо Боря й Вітя вмовляли продати їм цифровик, то чому Льосик і Деголль не запропонували апаратуру їм, а понесли у ломбард, явно ризикуючи? — думав капітан. — Звичайно, у житті бувають найнесподіваніші збіги, але те, що Дармовис фігурує у двох абсолютно не пов’язаних між собою кримінальних справах, змушує замислитися…»
