– Привіт, – сказала я, сподіваючись, що мій голос не тремтить. – Як вам видалась гробниця?
Я тут-таки зрозуміла, що, крім себе самої, нікого не обманула. Він стежив за мною, як кіт за канаркою, коли вони залишаються вдома наодинці.
– Гробниця? Аг-га! Цукерочка з білого мармуру, – відповів він. – Дуже схожа на мигдальний марципан, але значніших розмірів, звісно.
Я поклала собі підігравати далі, поки мій план не визріє остаточно.
– Гадаю, ваш видавець був задоволений.
– Мій видавець? Ще б пак. Старий…
– Кваррінґтон, – підказала я.
– Атож. Кваррінґтон. Він нетямився з радощів.
Пембертон – я все ще думала про нього як про Пембертона – опустив додолу рюкзак і почав розщібати шкіряні застібки.
– Ху, – сказав він. – Доволі спекотно, еге ж?
Він скинув піджака, недбало перевісив його через плече й тицьнув пальцем на могилу містера Твайнінґа.
– Звідки така цікавість?
– Він був шкільним учителем мого тата, – відповіла я.
– Он як! – він сів і прихилився до підмурівку так безжурно, ніби він був Льюїсом Керроллом, а я Алісою на пікніку на річці Айзис.
Що йому відомо? – промайнуло в мене в голові. Я чекала, щоб він зробив перший крок. Тим часом я могла поміркувати.
Я вже планувала втечу. Чи зможу я обігнати його, кинувшись навтіки? Навряд чи. Якщо я попрямую до річки, він наздожене мене, не встигну я дістатися й до середини. Якщо дремену в поля до ферми Мальплаке, я з меншою імовірністю знайду там допомогу, ніж якщо махну на Хай-стрит.
– Я чув, що твій тато захоплюється філателією, – несподівано сказав він, байдуже дивлячись у бік ферми.
– Атож, він збирає марки. Звідки ви знаєте?
– Мій видавець – старий Кваррінґтон – прохопився словом про це сьогодні вранці в Незер-Ітоні. Він думає попрохати твого тата написати історію якоїсь там загадкової поштової марки, але не знає, як ліпше підступитися до нього. Я нічого не зміг утямити… Це для мене китайська грамота… Спеціальні терміни… Припустив, що йому краще перемовитися з тобою.
Я відразу зметикувала, що це була чистої води брехня. Будучи вправною брехункою, я запримітила незаперечні ознаки неправди, перш ніж він договорив: надмірні подробиці, відчужена манера викладу й спроба подати все це як несерйозну плітку.
– Це може коштувати купи грошей, знаєш, – докинув він. – Старий Кваррінґтон став збіса заможним, відколи взяв шлюб із норвудськими мільйонами, але не вибовкай, що це я тобі розповів. Гадаю, твій тато не відмовиться від певної кількості кишенькових грошей, щоб придбати яку-небудь новогвінейську штукенцію, еге ж? Напевно, утримувати місце на зразок Букшоу коштує добрих грошей?
Його слова не просто вкололи – вони прикро вразили мене. Він, мабуть, має мене за дурепу.
– У тата дуже багато клопотів останнім часом, – сказала я. – Але я дам знати йому про це.
– Ага, ця раптова смерть, про яку ти казала… поліція й усе таке. Напевно, страх як нудно.
Збирався він ужити якихось заходів або ми будемо сидіти тут і плескати язиками до потемків? Може, ліпше взяти ініціативу в свої руки, в такому разі принаймні в мене буде перевага несподіванки. Але як це зробити?
Я пригадала сестрину пораду, яку одного разу Фелі дала Дафні й мені.
«Якщо до вас липне чоловік, – сказала вона, – ударте його прямісінько в достоїнство й біжіть з усіх ніг!»
Дарма що тоді це здалося корисною дрібкою мудрості, тепер єдиною проблемою було те, що я не знала, де розміщене те трикляте достоїнство.
Треба зметикувати щось інше.
Я покопирсала носком черевика в піску; я схоплю пригорщу піску й жбурну йому межи очі, до того як він устигне що-небудь утямити. Але я бачила, що він продовжує стежити за мною.
Він підвівся й обтрусив штани.
– Часом люди роблять щось спрожогу й опісля шкодують, – поділився він зі мною. Він мав на увазі Горація Бонепенні чи себе? Може, він остерігав мене, щоб я не наробила дурниць?
– Ти знаєш, я бачив тебе в «Тринадцятьох селезнях». Коли я під’їхав на таксі, ти була в холі й розглядала реєстраційну книгу.
От халепа! Усе-таки мене запримітили.
– У мене там друзі працюють, – сказала я на своє виправдання. – Мері й Нед. Я іноді навідуюсь до них потеревенити.
– І при цьому ти завжди обшукуєш номери постояльців?
Від цих слів я зашарілась.
– Як я й здогадувався, – повів він далі. – Слухай сюди, Флавіє. Я буду з тобою відвертим. Діловий партнер тримав у себе те, що йому не належало. Воно було моїм. Тепер мені достеменно відомо, що, окрім мого партнера, у номері побували лише дві людини – ти й дочка власника. Я також знаю, що Мері Стокер не мала жодних причин брати саме цю річ. Що я маю думати?
– Ви маєте на увазі стару марку? – запитала я.
Це скидалося на трюк на натягненому канаті, і я вже натягувала трико. Пембертон відразу злагіднів.
– Ти зізнаєшся? – запитав він. – Ти навіть кмітливіша, ніж я думав.
– Вона була на підлозі під валізою, – пояснила я. – Напевно, випала. Я допомагала Мері прибирати в кімнаті. Вона забула зробити дещо, а її батечко, розумієте, буває…
– Розумію. Отож, ти поцупила мою марку й забрала її додому.
Я закусила губу, трохи наморщилась і потерла очі.
– Насправді я її не цупила. Я подумала, що хтось її впустив. Ні, це не зовсім так: я знала, що її впустив Горацій Бонепенні, і, позаяк він був мертвий, йому вона більше не знадобиться. Я подумала, що подарую її татові, і тоді він не гніватиметься на мене через розтрощену вазу Тіффані. Тепер вам усе відомо.
Пембертон аж цикнув.
– Ваза Тіффані?
– Це сталося випадково, – сказала я. – Не слід було мені грати в теніс у будинку.
– Гаразд, – підсумував він. – Цю проблему легко вирішити, еге ж? Ти повертаєш мені марку, і справі кінець. Згода?
Я радо хитнула головою.
– Я збігаю додому й принесу її.
Пембертон зайшовся бурхливим реготом і ляснув себе по нозі. Угамувавшись, він сказав:
– Ти дуже метикувата, що й казати, на свій вік. Нагадуєш мені мене самого. Збігаю додому й принесу – треба ж таке!
– Ну добре, – запропонувала я. – Я скажу вам, де я її заховала, і ви зможете піти й забрати її самі. Я буду тут. Чесне скаутське слово!
Я зобразила трьома пальцями салют дівчаток-скаутів. Вирішила не казати йому, що формально більше не перебуваю в лавах цієї організації, відтоді як моє ім’я викреслили зі списків через те, що я зготувала гідроокис заліза, маючи на меті отримати значок за побутове обслуговування. Нікому не було діла, що це протиотрута при отруєнні миш’яком.
Пембертон зиркнув на годинник.
– Пізнувато вже, – сказав він. – Нема часу для жартів.
Ураз із його обличчям сталася якась зміна, немов спустили завісу. У повітрі зненацька потягло холодком.
Він метнувся до мене й схопив за зап’ясток. Я скрикнула від болю. За кілька секунд, знала я, він заломить мені руку за спину. Тому я не чинила опору.
– Я сховала її в татовій спальні в Букшоу, – сказала я одним духом. – Там два годинники – великий, на полиці каміна, і маленький, на столику біля ліжка. Марка приклеєна ззаду до маятника на камінному годиннику.
І тут сталося дещо жахливе – жахливе й водночас, як виявилося, чудесне заразом – я пчихнула.
Мій майже забутий нежить не турбував мене увесь цей день. Я помітила, що нежить відступає, коли ти спиш або коли ти надто заклопотаний якоюсь справою й не звертаєш на нього уваги. Мій раптово повернувся, щоб помститись.
На мить забувши, що «Ольстерський Месник» схований усередині, я сягнула до кишені по носову хусточку. Пембертон, мабуть, сприйняв мій квапливий порух як прелюдію до втечі – або до нападу на нього.
Хай як там було, коли я піднесла хусточку до носа й почала її розмотувати, він блискавично схопив мене за руку, зібгав суконце в кульку й запхав її разом із маркою мені до рота.
– Що ж, – сказав він, – подивимось.
Він скинув піджака, розгорнув його, наче плащ матадора, і останнє, що я бачила, до того як він покрив ним мою голову, була могила доктора Твайнінґа й слово Vale! викарбуване на її підмурівку. Прощавай!
Щось стиснуло скроні, і я здогадалася, що Пембертон закріплює піджак застібками від рюкзака.
Він перевісив мене через плече й поніс так легко, як різник волове підбіччя. Не встигла моя голова припинити ходити ходором, як він важко поставив мене на ноги.
Схопивши мене за шию однією рукою, другою він здавив моє плече, немов лещатами, грубо підштовхуючи мене поперед себе по бечівнику.
– Просто по черзі переставляй ноги, поки я не звелю тобі зупинитись.
Я спробувала покликати на допомогу, але рот був цілком забитий носовою хусточкою. Я змогла витиснути лише придушене хрокання. Навіть не могла сказати йому, як боляче він мені робив.
Раптом я усвідомила, що я боюся більше, ніж будь-коли у своєму житті.
Важко ступаючи, я молилась, щоб хто-небудь побачив нас; тоді вони напевне крикнуть, а я навіть із зав’язаною пембертонівським піджаком головою почую їх. І тоді я хвацько вирвуся від нього й дремену на звук голосу. Але якщо зробити це зарано, я ризикую вскочити прямісінько в річку, а Пембертон покине мене там потопати.
