Важко ступаючи, я молилась, щоб хто-небудь побачив нас; тоді вони напевне крикнуть, а я навіть із зав’язаною пембертонівським піджаком головою почую їх. І тоді я хвацько вирвуся від нього й дремену на звук голосу. Але якщо зробити це зарано, я ризикую вскочити прямісінько в річку, а Пембертон покине мене там потопати.
– Стій, – раптом сказав він, після того як я прочалапала, як на мене, футів сто. – Тихо.
Я послухалась.
Я чула, як він возиться із чимось металевим, і за мить, судячи зі звуку, відчинились двері. Ремонтний гараж!
– Один ступінь нагору, – наказав він. – Саме так… Тепер три вперед. І стій.
За нами з дерев’яним стогоном хряпнули двері, наче віко домовини.
– Виверни кишені, – зажадав Пембертон.
Я мала лише одну – кишеню в джемпері. Там не було нічого, крім ключа від кухонних дверей у Букшоу. Тато велів нам носити ключ із собою на випадок імовірної нагальної потреби, і, позаяк він час від часу робив перевірки, я постійно тримала його при собі. Вивернувши кишеню, я почула, що ключ упав на дерев’яну підлогу, потім підстрибнув і покотився. Секундою пізніше пролунав слабкий дзенькіт – він приземлився на бетон.
– Дідько, – вилаявся Пембертон.
Чудово! Ключ бебехнувся в ремонтну яму, ручуся. Тепер Пембертону доведеться відсувати дошки, що її прикривають, і лізти вниз.
Мої руки були все ще вільні, я зірву піджака з голови, вибіжу за поріг, витягну хусточку й гайну по Хай-стрит, репетуючи як на пуп. За хвильку.
Я мала рацію. Майже відразу ж я почула безпомильний звук відсовуваних важких дощок. Пембертон забуркотів, відтягуючи їх від лазу. Треба бути обачною й думати, куди бігти: один хибний крок і я шугну у відкриту яму й скручу собі в’язи.
Я не рухалась відтоді, як ми переступили поріг, котрий, якщо я не помиляюсь, повинен бути якраз у мене за спиною, а яма – попереду. Із зав’язаними очима я маю повернутися на сто вісімдесят градусів.
Чи то Пембертон був наділений гострим чуттям, чи то він запримітив легенький порух моєї голови. Не встигла я нічого зробити, як він опинився поряд зі мною, покрутив мене навколо осі щось із півдюжини разів, немов ми збиралися грати в піжмурки, а мені треба було шукати. Коли він нарешті припинив це, у мене так паморочилася голова, що я ледь стояла.
– Тепер, – сказав він, – ми спускаємось. Помалу.
Я швидко похитала головою, міркуючи, як безглуздо це виглядає в його піджаку.
– Слухай-но сюди, Флавіє, будь хорошою дівчинкою. Я не збираюся кривдити тебе, поки ти будеш добре поводитись. Тільки-но я заберу марку з Букшоу, я відправлю кого-небудь звільнити тебе. В іншому ж разі…
В іншому ж разі?
– …мені доведеться зробити дещо вкрай неприємне.
Образ Горація Бонепенні, котрий спустив дух, востаннє зітхнувши мені в обличчя, зринув перед моїми зав’язаними очима, і я збагнула, що Пембертон не кидає слів на вітер.
Він потяг мене за лікоть до місця, яке, як я гадала, було краєм ями.
– Вісім сходинок униз, – звелів він. – Я рахуватиму. Не хвилюйся, я тебе тримаю.
Я зробила крок у порожнечу.
– Одна, – сказав він, коли моя нога торкнулась чогось твердого. Я стояла, похитуючись.
– Усе гаразд… два… три… ти вже на півдорозі.
Я простягнула правицю й натрапила на край ями майже врівень із моїм плечем. Коли мої голі коліна відчули холодне повітря в ямі, моя рука почала тремтіти, як суха гілка на зимовому вітрі. Горло мені не на жарт стиснуло.
– Добре… чотири… п’ять… залишились усього дві сходинки.
Він спускався позаду мене, крок за кроком. Мені спало на думку, чи можна схопити його за руку й рвучким рухом скинути до ями. Якщо пощастить, він розтрощить голову об бетон, і я видряпаюсь нагору по його тілу.
Раптом він завмер, уп’явшись пальцями мені в плече. Я глухо заревла, і він послабив стиск.
– Спокійно, – сказав він із риком, до якого не можна було поставитись легковажно.
Надворі, Коров’ячим провулком, їхала вантажівка, її двигун гуркотів то гучніше, то тихше. Хтось наближається!
Пембертон зовсім одерев’янів, його прискорене дихання розтинало крижану мовчанку ями.
З головою, закутаною в піджак, я ледь чула голоси на вулиці, услід за якими долетіло ляскання сталевого заднього борту вантажівки.
Трохи дивно, але мої думки перекинулись до Фелі. Чому, поцікавиться вона, я не закричала? Чому я не стягла піджака з голови й не вп’ялася зубами в руку Пембертона? Вона забажає знати все до решти, і, що б я не сказала, вона спростує всі мої аргументи, немов вона лорд верховний суддя власною персоною.
Правда полягала в тому, що мені було складно навіть просто дихати. Моя носова хусточка – міцний цупкий шматок бавовни – так глибоко була запхнута мені до рота, аж мої щелепи нестерпно боліли. Мені доводилось усмоктувати повітря носом, і, навіть глибоко вдихаючи, я ледве умудрялася вбирати достатньо кисню, щоб залишатися притомною.
Я знала, що, коли почну бухикати, мені кінець; голова йшла обертом навіть від найменшого зусилля. До того ж я розуміла, що чоловіки, які вештаються надворі коло вантажівки, нічого не почують через гурчання двигуна. Якщо тільки я не втну щось таке, щоб аж у вухах лящало, мене нізащо не почують. Так що найкраще було стояти сумирно й не зчиняти галасу. Я побережу сили.
Хтось затріснув задній борт вантажівки, двоє дверцят зачинилось, і машина зрушила з місця на першій передачі. Ми знову залишились наодинці.
– Тепер, – сказав Пембертон, – спускайся. Ще дві сходинки.
Він круто стиснув мені руку, і я посунула вперед.
– Сім, – порахував він.
Я зупинилась, не маючи охоти робити останній крок, який заведе мене на дно ями.
– Ще одна. Обережно.
Ніби він допомагає старенькій бабці перейти вулицю зі жвавим рухом.
Я зробила ще крок і відразу ж опинилася по кісточки в покидьках. Я чула, як Пембертон шурхотить навколо. Він не випускав моєї руки, його залізний стиск трохи ослаб, коли він нахилився підняти щось. Певно, ключ. Якщо він його побачив, промайнуло в мене в голові, на дно ями має проходити хоч трохи денного світла.
Денне світло на дні ями. З якоїсь незбагненної причини ця думка оживила в пам’яті слова інспектора Г’ювітта, котрі він сказав, коли відвозив мене додому з поліції графства в Гінлі: «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?»
Що це означає? Думки роїлися.
– Вибач, Флавіє, – раптом сказав Пембертон, безцеремонно втручаючись у плин моїх думок, – але я повинен тебе зв’язати.
Не встигли його слова викарбуватись у моїй голові, як він завів мої руки за спину й зв’язав зап’ястки докупи. Чим він це робить, міркувала я. Краваткою?
Коли він зашморгував вузол, я згадала, що треба сплести пучки й зробити дугу, точнісінько так, як я робила, коли Фелі й Даффі замкнули мене в комірчині. Давно це було? Минулої середи? Здавалося, спливло тисячоліття.
Однак Пембертон не був телепнем. Він одразу розчумав, який у мене задум, і, не кажучи ні слова, здавив мої долоні, моя маленька рятівна дуга болісно розтрощилась. Він міцно затягнув вузла, стиснув мої зап’ястки, і потому зав’язав другий і третій вузли, шпарко й круто зашморгуючи за кожним разом.
Я провела великим пальцем по вузлу й відчула, як він пішов поковзом по рівній, як скло, поверхні. Здається, тканий шовк. Атож, він використав краватку. Безцінний крихітний шанс звільнитися від цих пут!
Мої зап’ястки вже спітніли, і я тямила, що через вологу шовк невдовзі зсядеться. Гаразд, трохи не так: шовк, як волосся, – це білок, сам по собі він не зсідається, але те, як його тчуть, змушує його немилосердно стискатись, коли його скроплюють. Мине певний час, і циркуляція крові в мене в руках зупиниться, відтак…
– Сідай, – наказав Пембертон, налягаючи мені на плечі, і я сіла.
Я почула брязкання пряжки його паска, як він скинув його, щільно обкрутив навколо моїх щиколоток і туго затягнув.
Він більше не видав ані пари з вуст. Його черевики прогупотіли по бетону, коли він підіймався сходами нагору, і потому я почула, як важкі дошки лягають на місце, затуляючи отвір.
Ще за кілька секунд запала тиша. Він забрався.
Я залишилась одна-однісінька в ямі, і ніхто, крім Пембертона, не знає про це.
Я вріжу тут дуба, і, коли моє тіло врешті-решт знайдуть, його відвезуть до якої-небудь старої трупарні, де панує сирість і холоднеча, і покладуть на стіл з іржостійкої сталі.
Найперше, що зроблять зі мною, – роззявлять мені рота й видобудуть заслинену носову хусточку, і щойно її розстелять на столі поряд із моїми білими-білісінькими останками, на підлогу плавно опуститься жовтогаряча марка – марка, що належить королю: це була сцена в стилі Агати Крісті. Хтось – може, і сама міс Крісті – змалює це в детективному романі.
Я буду мертва, але мою світлину надрукують на шпальтах «Всесвітніх новин». Якби я не була настільки наполохана, настільки змучена, не задихалась і не страждала від болю, мені б це здалося ледь не потішним.
