- А я здогадуюсь, хто це малював.
Роман i Орест зацiкавлено глянули на мене.
- Нiякого мисливця Уйчана тут не було. Цi малюнки залишив сам шаман. Усi вважали, що вiн якийсь там святий, умiє замовляти хвороби i задобрювати духiв. А насправдi вiн просто дурив їх. I любив тiльки малювання. А нiкого не пускав сюди, щоб не викрили, не дiзналися, чим вiн займається. Для того й вигадав баєчку про Велику Кiшку, яка нiбито вбиває кожного, хто без дозволу проникає в його володiння.
- А скелети бiля отвору? - менi здалося, що Чорногора запитав це цiлком серйозно, i був вдячний йому, що не висмiяв моє фантазування. Але й пояснити тих скелетiв я не мiг.
- Просто померло кiлька людей... - невпевнено вiдповiв я.
- Можливо... Та й що це я? Пробач. Я не мав права ставити тобi запитання, на яке навряд чи здатна вiдповiсти вся Академiя наук.
Не знаю, як кому, але менi й самому страшенно не хотiлося, щоб усе пояснювалося так просто. Нi, тут повинна бути ще якась таємниця. Щось таке, схоже на "Бермудський трикутник" чи "лiтаючу тарiлку". Справдi-бо: Шаманська печера, Долина Драконiв, малюнки, черепи... У мене голова йшла обертом... Бредучи назад, до входу в печеру, я вже уявляв собi, як жорстокий шаман-художник розмальовував цi скелi, щоб задобрювати духiв, а потiм страчував кожного, хто намагався проникнути у пiдземелля i в долину. Чи, може, художником був таки не шаман? А, як мовиться у легендi, мисливець-нанаєць, що усе життя мрiяв присвятити малюванню? Дiзнавшись про це, рiд шамана заманив його до цiєї долини i тримав тут, як в'язня. А всiх, хто хотiв врятувати його, карав. Та що там казати?! Фантазiї менi нiколи не бракувало. Отож, зараз я мiг висунути ще з десяток найнеймовiрнiших теорiй щодо походження цих велетенських малюнкiв. Але як дiзнатися, котра з них близька до iстини?
20.
Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетiв, Чингiс i Вiчний Мисливець усе ще стояли пiд кам'яним дашком з рушницями напоготовi. I як тiльки у них вистачало терпiння чатувати тут стiльки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
- Ну, що ви тут уполювали, мисливцi? - весело запитав їх Чорногора, виходячи на освiтлений сонцем виямок та оглядаючи стiни кам'яного колодязя.
- Тихiше говори, - пошепки мовив йому Вiчний Мисливець. - Там - Велика Кiшка.
- Кiшку ми як-небудь переживемо, - розсмiявся Роман. - А от долину, яку ми вiдкрили...
Доказати вiн не встиг. Звiдкись iз вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звiра, звук i посипався пiсок. Тiєї ж митi Вiчний Мисливець з дивовижною спритнiстю кинувся до Романа, вiдштовхнув його плечем убiк, вистрiлив i вiдскочив пiд дашок. Слiдом за ним вистрiлив Чингiс. А ще через мить посипалося дрiбне камiння i на освiтлене коло печери упала важка туша звiра, чимось схожого на велетенську кiшку.
Кiлька хвилин ми занiмiло дивилися на неї.
- Я ж казав! - першим опам'ятався Чингiс. - Я ж казав, що там - Велика Кiшка! А ви не вiрили.
- Так, це рись, - кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. - Мiй батько - лiсник, i я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
Ми оточили Велику Кiшку i мовчки розглядали її. Менi хотiлося, щоб Вiчний Мисливець розповiв щось про цього хижака. Одначе вiн мовчав. А розпитувати його зараз, коли всi такi збудженi, було якось незручно.
- Дякую, ви вчасно вистрiлили, - похитав головою Роман, пiднiмаючи носком черевика широчезну лапу рисi з товстими гострими кiгтями. Мисливець є мисливець, тут менi треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця "кицька" кинулася на мене з такої висоти.
- У тайзi нема звiра пiдступнiшого, - спокiйно погодився старий, закинувши рушницю за плече i видобуваючи з кишенi куртки свою задимлену люльку. - Тигр, ведмiдь, кабан - нападають вiдкрито. Тут уже - хто спритнiший. А рись вистежує, причаївшись на гiлцi. Або на скелi. I нападає завжди ззаду, зi спини.
- То, може, це i є Велика Кiшка, про яку говориться у легендi? - подаю свiй голос.
- Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста рокiв? - усмiхнувся Чингiс.
- Валера має рацiю, - заступився за мене Вiчний Мисливець. Напевне, Велика Кiшка оселилася у печерi, що є в цiй кам'янiй стiнi, давно. Старi кiшки здихають. Але лишаються молодi. I так упродовж вiкiв. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кiшка з легенди. А кiстки - вiд тих, що загинули вiд її пазурiв. Втiм, навряд чи ми дiзнаємося, хто i як тут загинув. I чи сталося це з вини жорстокої родини шаманiв, чи iз звичайної необережностi.
* * *
Перехiд назад до печери, в якiй розклав вогнище Вiчний Мисливець, здався менi тепер коротшим. Йти було зовсiм не страшно. Але не полишало вiдчуття, що ми повертаємося у нашi часи iз якихось давнiх вiкiв. Iз самої легенди.
Ось нарештi й остання печера. Ми з Чингiсом майже вибiгаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилi ущелини, побачити яскраве i тепле надобiднє сонце, послухати спiв пташок i просто помилуватися небом.
Пiднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокi зубчатi скелi неподалiк, i здогадалися, що Долина Драконiв i кам'яний колодязь iз лiгвом Великої Кiшки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них нiхто з нас не мав уже нiякого бажання.
- А чому ти не подивився на Долину Драконiв? - запитав я Чингiса. - Там було дуже цiкаво.
- Не хотiв затримувати вас. Але нiчого, я ще встигну побувати там. Головне - що я вистежив Велику Кiшку. I полював на неї. Розумiєш, сам, уперше в життi!..
Так, тепер я його розумiв. I був вдячний Чингiсовi, що розповiв менi про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингiсовi i, скiльки дозволяла стежка, ми йшли собi обiйнявшись. Як давнi друзi. У мене й справдi з'явилося тут чимало щирих друзiв. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усiх. I сумуватиму.
Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цiкаву розмову, що вiдбувалася мiж Вiчним Мисливцем i Романом Чорногорою.
- От скажiть: ви знали про iснування цiєї печери. I про Долину Драконiв - теж. Чому ж нiколи не побували в нiй? Та й зараз не навiдалися туди.
- I, можливо, нiколи й не навiдаюся, - стримано вiдповiв Аян Курун.
- Чому?
- Тому що майже всi легенди, якi розповiдав менi батько i якi розповiдаю тепер своєму внуковi Чингiсу я - про цю печеру. I менi не хочеться, щоб легенди вмирали разом зi мною. Коли побачиш щось на власнi очi, - воно стає звичайним i буденним. I легенди розвiються, як дим вiд вогнища. А вони повиннi жити...
21.
Десь через годину, попрощавшись в Еймонi з Вiчним Мисливцем, ми дiсталися Нордана. Чингiс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тiтки. Я дуже зрадiв такому рiшенню, тому що хотiв побути з ним якомога довше.
- Ну, чим похвалитеся, мандрiвники? - поцiкавився батько, зустрiвши нас ще на околицi селища.
Ми всi четверо вийшли з тягача i навперебiй почали розповiдати йому про свої пригоди. Найбiльше старався я. Але те, про що я розповiдав, здавалося батьковi настiльки неймовiрним, що вiн увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. I тi змушенi були пiдтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закiнчив, вiн ще раз глянув спочатку на Ореста, потiм на Чорногору, i здивовано перепитав:
- Невже все так i було?
- Нi слова вигадки, - приклав руку до грудей Роман Чорногора. - Ви ж знаєте: я не належу до фантазерiв. Але розповiв би те ж саме. До того ж маємо докази: цi фiгурки. - I вiн показав свiй "трофей", а ми з Орестом - свої.
- Це добре, - буркнув батько, оглядаючи їх. - Не люблю фантазувань. - I хитрувато зиркнув на мене. - Але фiгурки - ось вони. I якщо все, що ви розповiли, правда - треба негайно повiдомити вчених.
- Найкраще - написати листа спiвробiтникам краєзнавчого музею, - порадив Орест. - Там фахiвцi. Вони знають, як слiд дiяти в таких випадках.
- Логiчно. Так i зробимо.
Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.
- Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. - Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. - Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...
Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.
- Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько. - Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.
- Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.
Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.
- Федоре Васильовичу! - покликала батька. - Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
- Посилка? - здивувався батько. - Не може бути. Звiдки?
- З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.
- Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! - здогадався я.
- Якi книжки?
- Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.
- Ого! Тодi ходiмо.
Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.
