Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

- Чому ж сам? Ось, - обiйняв мене за плечi, - удвох. Молодий талановитий скульптор Валерiй Любич.

- Правда? - усмiхнено глянула на мене. - Ти теж умiєш?

- Та нi. Трохи допомагав.

- Мало того, що вiн талановитий, вiн ще й скромний. I головне - вiдмiнник, - плеснув мене по плечу Роман.

Почувши це, я почервонiв i знiтився. Я ж колись чесно зiзнався йому, що вчуся так собi, на трiєчки з плюсом-мiнусом. Навiщо ж вигадувати? Та ще й у розмовi з директором.

- Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всiх школярiв, якi тiльки лишилися на канiкули в селищi, i на лiнiйцi приймемо вiд вас цей дарунок. А потiм напишемо вам листи в iнститут i в школу, в якiй навчаєшся ти, Валерiю.

- Не треба в школу, - промирив я. I чомусь злякався.

- Чому не треба? - втрутився Роман. - Це менi в iнститут не треба. А в школу - обов'язково. До речi, ви ще не все знаєте про нашого Валерiя.

- Он як? - хитнула головою Марiя Панасiвна i ще з бiльшою цiкавiстю глянула менi у вiчi. - Цiкаво, що саме?

- А те, що вiн разом з товаришами зiбрав для вашої школи цiлу бiблiотечку. Якщо лiнiйка справдi буде, то Валерiй передасть учням i книжки, i листа вiд свого класу. А я завтра вранцi змушений залишити цей тайговий Монмартр.

Утрьох ми оглянули всi скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було стараннiше вирiзьблювати їх. Але Марiї Панасiвнi вони подобались. Геть усi. I пообiцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навеснi знову винесуть на подвiр'я, тiльки пiд навiс.

Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пiшли до рiчки. Коли нам вiдкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човнi. З такої висоти! У вир, межи гострi кам'янi брили. Потiм ми стояли неподалiк водоспаду, я дивився на мiсток, перекинутий зi скелi на скелю, i пригадував, як Чорногора переходив над виром по однiй-єдинiй колодi, яка й досi лежить там.

Ми довго стояли над рiчкою. I я намагався загадувати, ким же стану врештi-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будiвельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пiзно я навiдаюся сюди, до цього загубленого в тайзi мiстечка, до берега крижаної рiчки, до цих стрiмких скель, що, - сiрi й мовчазнi, - постають по той бiк рiки, як мури покинутої фортецi.

Iдучи до селища, я ще довго чув закличний клекiт водоспаду, i ледве стримувався, щоб не повернутися до нього.