Чоловік і жінка раптом замовкли, прислухалися. Чоловік навіть долоню до вуха приставив. І, наче прочитавши Васині думки, суворо глянув на нього і сказав:
– Сиди тихо! Нікуди звідси не рипайся. Якщо не хочеш неприємностей. Ху!
– У нас руки довгі! – погрозливо підняла палець жінка.- Підеш тоді, як почуєш пронизливий свист. Зрозумів?
Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.
А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка, йдучи, припадала на праву ногу.
Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, в іншого фігурне катання – завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот – за те, що вона ябеда і на всіх «капає». І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.
Але то була одна лише мить – ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.
Наступної миті Вася забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.
«Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? – з відчаєм думав Глечик.- А дома вже,мабуть,хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне – що з Валерою?..»
Він мало не плакав.
Розділ четвертий, в якому з'являється незнайомка
. Дзеркальце І раптом Вася почув шелест. Він обернувся.
Перед ним стояла незнайомка. Біле пишне волосся. Чорна маска на обличчі. Довга, аж до п'ят, вся у золотистому мереживі блакитна сукня. Незнайомка нагадувала таємничу казкову фею.
Вона приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла:
– Мовчи!..
Але сказано це було веселим тоном: так говорять, коли граються.
Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.
– Ви хто? – пошепки спитав він.
– Незнайомка,- теж прошепотіла вона, усміхаючись.
– Як це – Незнайомка? – здивувався Вася.
– А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?
– Ну тоді я теж незнайомець,- хмикнув Вася.- Незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б» класу.
– А що ж ти тут робиш, незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б»? – тихо засміялася вона.
– Сиджу…
– Отак прийшов сам у ліс, заліз у кущі й сидиш?.. Та ще й з портфелем…
– Та ні… Я прийшов не сам… З другом прийшов, з Валерою.
– А де ж він, друг Валера?
– Не знаю,- знизав плечима Вася.- Десь зник… пропав… Несподівано.
– От тобі й маєш! Що ж він тебе кинув чи що? Отакі-то друзі!
– Кинув? Валера?
– Ну… може, злякався?.. Все-таки ліс…
– Валера? Злякався? Та ви що?! Та це такий хлопець!.. Він нічого в світі не боїться. Навіть директора Ярослава Івановича. «Злякався»!.. У нас у класі всі вареники порівняно з ним,- Вася зітхнув.- І я… теж…
– То де ж він дівся, цей герой?
– Не знаю,- Вася знову зітхнув.- Чесно кажучи, я так хвилювався… Черевик подертий у траві знайшов. Здається, його… Балерин. А тут ще…
– Що?..
Вася на мить завагався – казати чи ні?
Незнайомка одразу сподобалася йому, припала до душі. І голос у неї був добрий, лагідний. І пахло від неї ніжними приємними парфумами. А Вася любив гарні пахощі: і мама, і тьотя Зіна, і навіть сестричка Талочка завжди вживали гарні парфуми… І взагалі, хто його зна, чого хтось одразу подобається, а хтось ні. От ті двоє йому відразу не сподобалися, а Незнайомка сподобалась. І Вася прошепотів:
– Будьте обережні! Тут якісь підозрілі іноземці вештаються. По-моєму, шпигуни. Когось шукають. – Іноземці, кажеш…
– З якоїсь Ландії. Дуже несимпатичні… Незнайомка одразу посерйознішала, прислухалася. – Ідуть…- прошепотіла вона.- Вже не встигну… Добре, що я тебе зустріла. Слухай, от тобі дзеркальце,- в руках її блиснуло маленьке кругленьке люстерко.- Сховай його швидше!.. І збережи. Воно ще стане тобі в пригоді. І сам ховайся.
Вона взяла маленький флакончик, що висів у неї на шиї на довгому тоненькому срібному ланцюжку, і пшикнула на Васю парфумами:
– Це щоб вони тебе не почули, не знайшли. Щоб забули про тебе. Ховайся! Швидше!
Вася схопив дзеркальце, сунув за пазуху і поповзом переховався мерщій під інший кущ. І саме вчасно.
На галявину вибігли захекані «іноземці».
Побачивши Незнайомку, вони спинились, мов укопані, перезирнулися, і Глечик почув, як «іноземка» тихо сказала «іноземцеві»:
– Вона!.. Тільки ж – обережно!
– Обережно! Аякже! Ху!..- І на обличчі «іноземця» враз розцвіла улеслива привітна усмішка.
«Іноземка» теж заусміхалася так, наче побачила найближчу подругу. І отак, усміхаючись, вони рушили до Незнайомки.
– Добрий день! Добрий день! Здрастуйте! Здрастуйте! – розставивши руки, мов для обіймів, сказала «іноземка».
– Палкий, тобто гарячий привіт! Ху! – прикриваючи долонею рота, сказав «іноземець».
– Здрастуйте! Добрий день! – усміхнулася Незнайомка.
– Що? Гуляєте? Дихаєте свіжим повітрям? – лагідно спитала «іноземка».
– Чи, може, грибочки збираєте? Ху! – знову прикрив долонею рота «іноземець».
– Гуляю, дихаю свіжим повітрям..» А може, й грибочки збираю… Мухомори! – весело засміялася Незнайомка.
«Іноземці» перезирнулися,- видно, не знали, що питати далі. І тут раптом «іноземка» зойкнула й схопилася рукою за око:
– Ой! Щось в око попало!.. Ой! Ой!
– Давайте я подивлюсь,- сказала Незнайомка.
– Ні-ні! Я сама! Дайте тільки дзеркальце! А то я своє вдома залишила.
– На жаль, нема в мене дзеркальця,- розвела руками Незнайомка.- Теж удома залишила.
– Як?! – вмить забувши про око, опустила руку «іноземка».- Як залишили?!
– А отак! Як і ви! – усміхнулася Незнайомка.
– Не жартуйте! Щоб така гарна жінка та не мала дзеркальця! Щоб залишила вдома! Не може бути! Ху! – Рота рукою, «іноземець» уже не прикривав.
– Уявіть собі! Забула! У ванній, на поличці.
– У ванній? На поличці? Це ж треба! – іронічно мовила «іноземка».
– Неправда! Ху! – «іноземець» так хукнув, що з сусіднього дерева посипався на землю справжній дощ зів'ялого листя.
Незнайомка нічого сказати не встигла, бо в цю мить на галявину вибіг височенний, худий вусатий чолов'яга у спортивному костюмі.
– Вибачайте! Запізнився… Безсмертний!.. Безсмертний! – Він по черзі потиснув руки «іноземцям» і з розгону сунув руку Незнайомці.- Безсмертний!
– Дуже приємно! – усміхнулася Незнайомка.
– Тьху! – схаменувся чолов'яга і обернувся до «іноземців».- Ну, як тут у вас?
– Ніяк,- скривилася «іноземка».- Каже, що нема.
– Як це – нема? – здивувався Безсмертний.- Агентурні дані точні. Було!
– От-от! Агентурні дані є, а його нема. Ху! – хукнув «іноземець».
– Кумедні ви якісь! – засміялася Незнайомка.
– Це не ми, а ви кумедні. Дайте, будь ласка, дзеркальце! – верескнула «іноземка».
– Ви ж бачите – діватись вам нікуди. Ху! – хукнув «іноземець».
– Ви ж, мабуть, догадуєтесь, з ким маєте справу…- вкрадливо сказав Безсмертний.
– Догадуюсь,- кивнула Незнайомка.-Але дзеркальця в мене нема. Шукайте, якщо не вірите.
«Іноземці» і Безсмертний перезирнулися.
А Вася лежав у кущах і тремтів, дрібно цокаючи зубами. От зараз вони згадають про нього, згадають, кинуться шукати і…
Але вони чомусь не згадували. Мабуть, парфуми Незнайомки таки діяли.
– Сказано, що робити обшук не можна,- стишивши голос, мовила «іноземка».- Небез-печ-но!
– Так. Треба, щоб добровільно. Ху! – хукнув «іноземець».
– Тоді доведеться транспортувати. Хай Сам вирішує,- сказав Безсмертний.
– Доведеться,- погодилась «іноземка».
– Ху! – кивнув головою «іноземець». І тут на галявину виїхав тролейбус. Той самий, без водія й пасажирів. Розчинилися двері.
– Заходьте! – сказав Безсмертний.
– Будь ласка! – усміхнулася й знизала плечима Незнайомка.
Притримуючи руками поли свого довгого бла китного плаття, вона перша зайшла у тролейбус. За нею зайшли «іноземці», потім Безсмертний.
Але двері тролейбуса не зачинилися. З трави несподівано виповз чорний вуж і заліз у тролейбус. Потім з-за дерев вийшла чорна кицька з жовтими очима, кульгаючи, підійшла до дверей і одним м'яким стрибком скочила всередину.
Лише тоді двері зачинилися, і тролейбус рушив.
Розділ п'ятий, в якому з'являється Терентій
«О! А де ж їхній обіцяний свист? Чого ж вони не засвистіли? – несподівано згадав Глечик, коли тролейбус поїхав.- Що ж я до ночі під кущами тут сидітиму?.. І все через оте дзеркальце…»
Вася витяг його з-за пазухи, покрутив у руках. Звичайнісіньке маленьке пласкеньке дзеркальце, яке жінки носять у сумочках. І в мами таке є, і в тьоті Зіни, і навіть у сестрички Талочки.
Крізь листя на дзеркальце впав сонячний промінь, щось блиснуло… І раптом…
