Та однаково Тiм ладен був погодитись на ту комерцiйну справу, i думка про неї тiшила його. Вiн раптом нiби знову навчився смiятись так, як колись. I той смiх подобався всiм людям. У Тiма враз стало так багато друзiв, як не було ще нiколи.
Дивна рiч: цей хлопець, що не мiг здобути собi друзiв нiякими зусиллями, нiякою послужливiстю, запобiгливiстю, лестощами, - цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм смiхом. Чи, принаймнi, подобався всiм. Йому тепер вибачали навiть такi пустощi, за якi ранiш карали. Раз якось Тiм посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетiв на картатого пана бiля iподромної брами, i вiд того спогаду зненацька засмiявся, як дзвiночок. Пiсля свого кумедного "iк!" вiн зразу ж похопився, що сидить на уроцi, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителевi й на думку не спало сваритись на нього. Тiмiв смiх був такий несподiваний та веселий, що за Тiмом мимоволi зареготав увесь клас. I навiть учитель. Вiн тiльки пiдняв угору палець i сказав:
- Я знаю, Тiме, що залпи смiху - це краще, нiж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати нiяких залпiв!
На перервах хлопцi один поперед одного пхалися гратись iз Тiмом; навiть мачуха й Ервiн тепер iнодi заражались Тiмовим смiхом.
Щось незбагненне зробив iз Тiмом картатий незнайомець, але Тiма та нова незбагненнiсть не бентежила, бо вiн її i не вiдчував.
Хоч життя в завулку багато чого навчило Тiма, все ж вiн був iще дитина, простосерда й довiрлива дитина. Тiм не помiчав, що смiх його подобається людям i що вiд того дня, як помер батько, вiн ховав той смiх, мов скнара своє золото. Вiн думав собi по-дитячому, нiби пригоди на iподромi зробили його розумнiшим i тому вiн тепер умiє краще ладнати з усiма людьми. Та, на жаль, такi думки тiльки зашкодили Тiмовi. Коли б вiн був уже тодi знав, який коштовний скарб його смiх, то багато чого лихого не зазнав би в життi. Але ж вiн був iще дитина...
Одного разу, вертаючись додому зi школи, Тiм зустрiв картатого незнайомця на вулицi. Хлопець якраз спостерiгав джмеля, що пробував сiсти на вухо сонному котовi. Було то дуже кумедне видовище, i Тiм знову весело засмiявся. Та коли вiн упiзнав незнайомця з iподрому, всю веселiсть iз нього мов вiтром звiяло. Тiм чемненько вклонився й сказав: "Добридень".
Та незнайомець удав, нiби й не бачить хлопця. Тiльки буркнув, минаючи його: "У мiстi ми незнайомi", - i пiшов далi, навiть голови не повернувши.
"Це, мабуть, так i треба в комерцiйних справах", - подумав Тiм i в ту ж мить знову засмiявся, бо джмiль був сiв котовi на вухо, а кiт тiпнув ним i злякано пiдскочив. Товстун-джмiль, сердито гудучи, полетiв геть, а Тiм, висвистуючи, почимчикував додому.
Четвертий аркуш
ПРОДАНИЙ СМIХ
Настала довго сподiвана недiля. Тiм хотiв утекти на iподром ранiше, нiж звичайно. Але, на його бiду, о пiв на третю мачушин погляд випадково впав на календар, i вона раптом згадала, що сьогоднi роковини її весiлля: цього числа й мiсяця вона одружилася з Тiмовим татом. Мачуха пустила кiлька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), i враз стало треба зробити тисячу рiзних справ: вiднести квiти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусiдку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тiмовi наказано було почистити всi черевики, а Ервiновi - пiти купити квiти.
Тiм раднiший був би збiгати по квiти та вiднести їх на кладовище: якби поспiшити, то можна б iще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованiй мачусi (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась iще дужче й нарештi падала, ридаючи, в крiсло, а тодi вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тiм i не пробував вiдмагатись, а слухняно пiшов до пекаря по тiстечка. ("У заднi дверi! Тричi постукай! Скажи, що дуже треба!")
Тiма нiтрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайся без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн до слова переказав пекарисi мачушине замовлення ("Шiсть марципанiв! Та гарних! Свiженьких! Так i скажи!") Та, на жаль, вiд пекарихи почув таку вiдповiдь, до якої мачуха його не пiдготувала. Бо панi Бебер - так звали пекариху - сказала:
- Поки старого боргу не заплатите, не дам нiчого! Так i скажи вдома! Коли купила немає, то нiчого й купувати марципани! Так i скажи! На двадцять шiсть марок печива! Цiкава я знати, хто його у вас жере стiльки! Директорова жiнка з гiдростанцiї й то стiльки не купує! А в директора люблять ласо їсти, ого-го, хлопче!
Тiм хвилинку стояв нiмий iз подиву. Йому, звiсно, вряди-годи перепадав удома кренделик чи пiвтiстечка. Але на двадцять шiсть марок печива... Це ж цiлi гори! Невже мачуха потай вiд нього й Ервiна напихається солодким печивом, як покличе сусiдку на каву? Тiм знав, що вона часто сидить пащекує з сусiдкою на кухнi, поки вони з Ервiном у школi. Чи, може, то Ервiн стiльки набравсь у пекарихи?
- То мiй брат набрав стiльки? - спитав хлопець.
- I вiн теж, - буркнула панi Бебер. - Та найбiльше брала твоя мати, чи то пак мачуха, собi на снiданочок. А ти, мабуть, i не знав про те нiчого, еге?
- Та знав, знав, - похопився Тiм. -Чого там не знав!
Однак насправдi нiчого вiн не знав. Вiн навiть не обурився й не розсердився, йому тiльки сумно стало, що мачуха ласувала потай вiд нього, та ще й у борги залiзла.
- Ось як, - додала панi Бебер. - Нiчого я тобi не дам. Iди додому й перекажи те, що я сказала. Чуєш?
Але Тiм не зрушив з мiсця. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайсь без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн сказав:
- Адже ж сьогоднi роковини татового з мамою весiлля. Чи то пак iз мачухою. Та й... -Тiмовi раптово пригадався iподром, перегони, загадкова комерцiйна справа з картатим паном, i вiн квапливо додав:
- Та й однаково ввечерi я вам, панi Бебер, принесу грошi. Й за тi марципани, що вiзьму зараз, теж заплачу. Ось побачите!
- Ти принесеш грошi?
Панi Бебер завагалась була, але щось у хлопцевому голосi неначе впевнило її, що вiн таки справдi принесе грошi, хоч, може, й не всi зразу.
Про всяк випадок вона спитала:
- А де ж ти їх вiзьмеш?
Тiм скорчив страшне обличчя, немов у розбiйника в ляльковому театрi, й сказав якомога товстiшим голосом:
- Украду, панi Бебер! У директора гiдростанцiї!
Хлопець так добре вдав розбiйника, що панi Бебер засмiялася, полагiднiшала, i, одне слово, Тiм одержав свої шiсть марципанiв, ще й на додачу сьомий задарма.
Мачуха саме стояла на дверях, коли Тiм вернувся з тiстечками. Ще й досi (чи вже знову) розхвильована, вона заторохтiла без ком i крапок:
- Требабуломенiсамiйпiти! Казалащосьтавiдьмапроборг? Принiстiстечкачинi? Чогомовчиш?
Тiм краще вiдкусив би собi язика, нiж переказав свою розмову з панi Бебер. Крiм того, йому вже час було поспiшати на iподром, а з мачухою як заведешся, то не скоро вiдкараскаєшся. Тому вiн тiльки сказав:
- Ще й задарма один марципан дала. Можна менi йти гуляти, ма? (Вiн так нiколи нi разу й не спромiгся сказати на мачуху "мамо".)
Мачуха навдивовижу охоче вiдпустила його i навiть дала один марципан iз собою:
- Навiщо тобi слухати жiночi балачки, воно тобi зовсiм не цiкаве. Йди собi гуляй, тiльки не дуже допiзна.
I Тiм щодуху подавсь до iподрому. Та хоч як вiн поспiшав, а проте встиг дорогою вм'яти марципан, тiльки тричi ляпнувши начинкою, щоправда, один раз на синi святковi штанцi.
Картатий незнайомець уже стояв бiля брами. Хоч першi перегони давно почались, вiн не виявляв анi найменшої нетерплячки чи досади. Навпаки, сьогоднi вiн був сама приязнь та ласкавiсть. Вiдразу потяг Тiма до садочка при кав'ярнi й замовив йому лимонаду та ще один марципан. Самi марципани та й марципани! Цiлу недiлю. А картатий пан iз якнайсерйознiшим обличчям витинав такi жарти, що Тiм аж качався зо смiху.
"А вiн таки непоганий дядько, - думав хлопець. - Тепер я розумiю, чому тато його вподобав".
До того ж незнайомець тепер дививсь на нього лагiдними, привiтними карими очима. Якби Тiм був спостережливiишй, вiн мусив би помiтити, що досi цей пан мав холоднi водяво-блакитнi очi, наче риб'ячi. Але Тiм iще не був дуже спостережливий. То лиш пiзнiше життя навчило його все помiчати.
Нарештi картатий пан заговорив про свою справу.
- Любий мiй Тiме, - сказав вiн, - я дам тобi стiльки грошей, скiльки ти захочеш. Я тiльки не можу викласти їх тобi готiвкою на стiл. Але я можу надiлити тебе здатнiстю вигравати будь-який заклад. Будь-який, розумiєш?
Тiм кивнув головою трохи розгублено. Однак слухав дуже уважно.
- Звiсно, цю здатнiсть я дам тобi не задарма. Така здатнiсть, сам розумiєш, має велику цiну!
Тiм знову кивнув головою. Тодi збуджено спитав:
- А що ж ви за неї хочете?
Хвилинку незнайомець замислено дивився на Тiма, певне, вагаючись.
- Що... я... за... неї... хо-чу, пи-та-єш? - промовив вiн нарештi, розтягуючи слова, мов гумку-жуйку. Та потiм вони посипались йому з рота так швидко, що годi було й добрати: Яхочущобтивiддавменiзанеїсвiйсмiх!
Вiн, мабуть, i сам помiтив, що говорить занадто швидко й незрозумiле, бо проказав iще раз повiльнiше:
- Я хочу, щоб ти вiддав менi за неї свiй смiх!
