-- Кажiть! -- коротко кинув слiдчий дiловим тоном i видобув з лiвої бокової кишенi кiтеля авторучку й записник.
-- Зараз, щоб точно... -- наморщив лоба Дiма. -- Ага! Ось: переїхати мiсточок -- та й на той бережечок, потiм прямо до ставочка, вiд ставочка -- по лiсочку аж до самого кiнця: там i є країна ця!
Лейтенант Пчiлка видобув iз правої бокової кишенi атлас автомобiльних дорiг СРСР i щось вiдмiтив у ньому.
-- Все ясно! -- сказав вiн, коли Дiма скiнчив. -- "Мiсточок на той бережечок" -- це, звичайно, мiст метро через Днiпро, що веде на Русанiвку. Далi, "ставочок" -- це в радгоспi "Броварський", де карасiв розводять. I останнє -- "лiсочок": це лiс коло Броварiв!.. Отже -- в дорогу!
Лейтенант iз хлопцями рушили до виходу, але Дiма зупинив їх:
-- А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
-- В цьому щось є! -- погодився лейтенант Пчiлка. -- Ходiмте!
I вони вчотирьох -- слiдчий, Дiма, Олег i Сергiй -- вийшли з будинку, сiли в машину, i тiльки-но гуркнув мотор, як просто пiд колеса, невiдомо звiдки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
-- Геть з дороги! -- владно гримнув лейтенант, але цуцик замiсть того, щоб утекти, вскочив у машину через вiдкрите вiкно.
Слiдчий Пчiлка, вражений таким зухвальством, хотiв викинути неслуха, та Сергiй закричав:
-- Це Бурчик, Вiтчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
-- Непогана думка, -- погодився слiдчий, -- нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської...
10
Птурська штовхнула дверi з написом 3-Б -- й остовпiла на порозi!
В класi стояв жахливий гамiр, але нiкого не було видно. Та ось iз-пiд першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, i вiн заверещав:
-- Нове-е-енька-а!
I в ту ж мить, наче гриби пiсля дощу, з-попiд парт почали вистромлюватись голови.
-- Новенька? -- спитала вчителька, яка сидiла на пiдвiконнi.
-- Еге ж, -- кивнула Вiтка.
-- Лiзь пiд четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, -- наказала вчителька i знов вiдвернулася до вiкна, щось мугикаючи собi пiд нiс.
А Вiтка, якiй сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла пiд неї.
Її сусiдом виявився товстий здоровань. Вiн щось жував i водночас гамселив чималим кулаком по лавi, не звертаючи на Птурську нiякої уваги. Це трохи образило її, i вона лiктем стусонула пузаня.
-- Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вiтку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зi свого портфеля пiвметрову лiнiйку, розмахнувся -- i з усiєї сили ляснув Птурську по лобi.
-- Вова Бабинець, -- сказав вiн ошелешенiй Вiтцi, яка обома руками трималася за лоба й вiдчувала, як у неї пiд пальцями росте величезна ?уля.
Звiдки ж було їй знати, що в навпакинських школах така звичка знайомитися: замiсть того, щоб потиснути руку, в Навпакинiї правила хорошої поведiнки вимагають якомога дужче вдарити, штурхонути чи тицьнути нового знайомого. Всього цього Птурська, звiсно, не знала, тож страшенно образилась на пузаня й заволала на весь клас:
-- Рятуйте! Вбивають!
Але нiхто, навiть учителька, не звернув уваги на її вереск. Адже, як ви пам'ятаєте, на уроках i треба було галасувати, штовхатися, битися й гоготiти... Поверещавши даремно ще трохи, Вiтка замовкла.
-- Ага! -- тої ж митi пiдскочила до неї вчителька. -- Хулiганиш? Марш до директора!
Цього тiльки й треба було Вiтцi! Вона згадала, що для покарання в навпакинських школах змушують їсти морозиво, кулею вилетiла за дверi й помчала в директорський кабiнет.
-- Мене вигнали з класу! -- гордо й радiсно повiдомила Птурська Полiкарповi Полiкарповичу. -- Давайте морозиво!
Директор чомусь сумно глянув на Птурську й мовчки повiв її в сусiдню кiмнату. Там вiн вiдчинив холодильник i поставив перед дiвчинкою лiтрову банку з морозивом:
-- Їж!
-- А ложка? -- спитала Вiтка.
-- Яка ще ложка?! У нас руками їдять!
-- А де їх можна помити? -- не дуже здивувалася Вiтка, бо вдома не раз їла сама руками.
-- Ану, покажи? -- директор глянув на її бруднющi руки, -- пiд партою пiдлогу не мили, мабуть, рiк, -- i зареготав: -- Помити! Ну й вигадниця! Такими саме їсти! -- I вiн показав Птурськiй на табличку, що висiла над холодильником.
Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими лiтерами написано:
НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖI!
-- Зрозумiла? -- спитав директор в ошелешеної Вiтки.
-- Зрозумiла...
-- Тодi -- їж!
-- Не хочу!-- аж здригнулася вiд огиди Вiтка.
-- Що-о?! -- розсердився раптом директор. -- Ану, їж негайно!
Вiтка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот... Але, ковтнувши, зойкнула i ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окрiп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад i пожалкувала, що поспiшила накинутись на морозиво.
-- Не можу!.. -- благальне глянула вона на директора.
-- Мусиш!
I директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.
-- Все... -- нарештi хрипко просичала вона, ковтаючи останнiй шматок i вiдчуваючи, ще в неї наскрiзь просолилися i язик, i живiт.
-- Тепер -- на уроки! -- наказав директор i повернувся у свiй кабiнет.
Вiтка, весь час спльовуючи, посунула до класу. Тепер вона вирiшила галасувати без угаву: досить з неї того клятого морозива! Але язик у неї так розпух, що ледь ворушився в ротi. Тодi вона руками й ногами почала грюкати по партi й по пiдлозi i до кiнця урокiв так вибилась iз сил, що ледь виповзла з-пiд парти, коли пролунав останнiй дзвоник.
-- Снiдати! Снiдати! -- заверещали її новi однокласники, хоч за вiкнами вже спускалася нiч, i щодуху помчали до їдальнi.
На цей раз Птурська, хоч i зголоднiла вкрай, вирiшила бiльше нiчого не їсти в цiй ненормальнiй країнi.
"Краще голодною бути!" -- подумала вона й пiшла до спальнi.
Але у спальнi не було жодного лiжка: сама гола пiдлога, а замiсть подушок черговий видавав кожному учневi грубезну дубову колоду...
"Збожеволiти можна! -- жахнулася Птурська. -- Треба до завтра якось перетерпiти. А завтра, казав директор, почнуться аж шiсть вихiдних. Ото вже погуляю!"
Вiтка забилася в якийсь темний закапелок пiд сходами, скулилась на купi ганчiр'я, що валялося там, i заснула.
Тiльки-но першi променi сонця зазирнули до вiкон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ?улю на лобi не можна було торкнути, але Вiтка почувала себе досить бадьорою.
Сподiваючись на шестиденний вiдпочинок, вона вибралася зi своєї схованки в коридор i пiшла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопцiв iз чорними пов'язками на руках -- напевне, черговi.
-- Ти куди зiбралася? -- єхидно поцiкавився старший.
-- Як -- куди? -- здивувалася Птурська. -- Гуляти! Вiдсьогоднi ж -- вихiднi.
-- О-хо-хо! -- зареготали черговi. -- Ой, держiть, бо луснемо зо смiху!
-- Ач, яка спритна! -- нарештi вгамувався старший. -- Гуляти, щоб ти знала, можна тiльки у днi урокiв, а у вихiднi треба сидiти в школi.
-- Новенька, мабуть! -- презирливо хмикнув молодший. Вони пiдхопили Вiтку пiд руки i, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабiнету.
-- Ось, -- мовив старший Полiкарповi Полiкарповичу, вказуючи на Птурську, -- гуляти надумала: вихiднi, бачте!
Директор теж розреготався, а тодi наказав черговим:
-- Посадiть її в комiрчину зi старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.
За хвилину Вiтка вже сидiла в тiснiй комiрчинi, захаращенiй уламками парт i якимось iншим непотребом. З жахом позирала вона на вологi бруднi стiни, де виплiтали мудре павутиння здоровецькi бридкi павуки.
Майже пiд стелею було невеличке незасклене вiконечко, а в ньому даленiв голубий шматочок дзвiнкого травневого неба.
I зробилося Птурськiй так боляче й гiрко на душi, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласникiв, тата й маму, песика Бурчика. Потiм згадала, як дошкуляла Сергiєвi, як знущалася з батькiв... Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вiтка дала собi слово бiльше нiколи в життi не завдавати нiкому прикрощiв, -- аби тiльки вибратись iз цiєї страшнючої Навпакинiї!
Вона пiдхопилася на рiвнi ноги й вирiшила спробувати вилiзти крiзь вiконечко. Але дiстатися до нього було не так i просто. Вiтка побудувала з уламкiв парт пiрамiду й почала дертися на неї. Та пiрамiда раптом захиталася -- i зi страшним гуркотом розвалилась!
Вiтка ледь вилiзла з-пiд уламкiв. Руки й ноги її були геть подряпанi, пiд оком свiтився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчiрки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати пiрамiду -i нарештi добулася до вiкна...
За хвилину Вiтка вже була надворi. Вона глянула навкруг, помiтила неподалiк вiд школи лiсок -- i щодуху побiгла до нього. Коли б хто засiк час, за який Птурська подолала чималу вiдстань до лiска, то, напевне, в таблицю свiтових рекордiв з бiгу треба було б занести поправку. Та Вiтка про рекорди не думала, а радiла, що нiхто не бачить її. Вона трохи перевела дух, присiвши на траву, а тодi знову, боячись погонi, побiгла далi, у глибину лiсу.
Бiгла Вiтка доти, доки вистачило сил, а тодi впала непритомною пiд якийсь кущ.
