- Поглянь, Вiро, на оце довгасте обличчя, - показав портрет Амундсена. - Бачиш, якi суворi зморшки його покреслили?
- Мужнiй, видно, був чоловiк.
- Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займанi полюси...
- А я гадаю, вiн би нам позаздрив. Хiба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?
- Е... - махнув рукою Никифор. - Ти не розумiєш.
- Не журись, нам теж є що вiдкривати. Якщо твоя гiпотеза справдиться... Це буде грандiозне вiдкриття!
Вiдкриття... Чи не в цьому сенс людського життя? Першi кроки дитини першi вiдкриття. Поступово, день за днем, рiк за роком, людина вiдкриває свiт i саму себе - у русi, звуках, кольорi, в думцi, у видимому i схованому вiд ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до вiдкриттiв - це органiчна потреба людського духу. Але звiдки починати? Як заглибитися до самiсiнького магнiтного джерела?
Никифор зробив безлiч начеркiв. Вирiшив, що насамперед треба дослiдити вже тисячу разiв дослiджений район магнiтного полюса в Антарктидi. Бо попередники дослiджували, маючи на оцi свої специфiчнi цiлi, але такої мети, як оце в нього, ще нi в кого не було! Регулярно складали магнiтнi мапи, визначали змiни величин вiкових варiацiй, але нiхто навiть не подумав копнути материк пiд крижаною товщею... А як, власне, вiн це зробить? Потужнiсть крижаного покриву - чотири кiлометри...
Никифор вивчав пiдлiдну карту, що є нiби рентгенiвським знiмком материка Антарктиди, а уява малювала йому чотирикiлометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко пiд мiцним, немов кремiнь, зеленкуватим льодом, схований таємничий об'єкт, а вони з Вiрою, як тi комашки, длубаються над ним на отакiй висотi...
- Слухай, Вiро, ти, здається, розповiдала, що тебе запрошували в гостi до Антарктиди?
Вiра саме примiряла альпiнiстськi бутси. Пiдвела до Никифора розчервонiле обличчя:
- Так, мене запрошувала Клара.
- I щось говорилося про тунелi в кризi?
- Так, Клара казала про крижанi гроти. - Вiра очiкувально дивилася на Никифора.
- Що ж про них... було сказано?
- Клара запевняє: там чарiвно.
- Перестань кларкати, цих гротiв на жоднiй картi немає. А коли тунелi йдуть на велику глибину i поблизу полюса...
- Розумiю, Ник.
- Так от, треба дiзнатися про тунелi все: розташування, довжину. I потiм: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!
- Я зараз зв'яжуся з Антарктидою, i ми матимемо надiйну iнформацiю.
- Е, нi, краще там побувати i все побачити своїми очима.
"Он воно що...- подумала Вiра.- Ник обгрунтовує свiй вiзит..." У неї опустилися руки, обличчя набрало сумовитого вигляду.
- Ти чого скисла? - Никифор торкнув її за плечi. - Хiба це так важко?
- Чому важко? Упораєшся.
- Поїдеш ти.
- Я?.. Справдi, я?..
- Ти.
Дiвчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кiн так вирiшив... їй хотiлося тупнути ногою, вiдштовхнутись од пiдлоги i попливти, попливти у танцi. Але на однiй ступнi в неї був тапок, а на другiй - важенний альпiнiстський черевичище. Вiра стукнула ним об пiдлогу, але стуку, власне, не вийшло - шипи вгрузли в килимовий пластик, i вона ледве що не впала.
- Поїду, поїду, Ник!
XVII
Антарктида так вiдрiзняється вiд решти материкiв, що Вiрi здалося, нiби вона потрапила на iншу планету. Коли пiдйомник винiс її з пiдземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним снiговим простором, дiвчина аж здригнулася. Навстрiч їй, усмiхаючись, iшла Клара. Шапка смолянистого волосся, карi, з сухим полиском очi й бiлi-пребiлi зуби... Вслiд за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, мiцний молодик,
Клара радiсно привiтала подругу, познайомила з Генрiхом.
- Ах, як тут цiкаво! Я ж досi не була за Полярним колом!
- Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, - усмiхнулась Клара.
- Не уявляла, що тут така...
- Це загадковий материк, - сказав Генрiх. - Як ви вважаєте, Кларо?
- Так, вiн ще не зовсiм вивчений.
- А може, навпаки: зовсiм не вивчений? - кинула Вiра. - Тут ще безлiч таємниць.
Вiрi кортiло розповiсти про Никову гiпотезу, розпитати про тунелi в кризi i про все, що стосується магнiтного полюса, але вона вчасно стрималася. Навiщо гарячкувати?
- Таємниць? - здивувалася Клара. - Я б цього не сказала.
- А знаєте, Кларо, - вставив Генрiх, - уже те, що тут заморожено дев'яносто вiдсоткiв усiєї прiсної води, унiкально.
Всю дорогу до iнституту (а це становило трохи бiльше ста кiлометрiв) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Вiра називала загадковим, Клара вважала специфiчним, та й тiльки. Генрiх бiльше схилявся до Вiриних розмiркувань i цим викликав у неї симпатiю.
- Ви ж самi розповiдали, - гречно звертався до Клари, - що якихось двадцять п'ять тисяч рокiв тому тут був субтропiчний клiмат, i все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собi на волi. Зеленiли долини, схили гiр, i хiба що на їхнiх вершинах взимку бiлiв снiг. Так що це, не таємниця?
Клара поблажливо усмiхалася:
- Нi для кого не секрет, що клiмат на Землi мiняється...
В Генрiха аж брови пiдкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що вiдповiсти! Дивився на неї захоплено,, i це збуджувало якусь невиразну заздрiсть у Вiри.
В iнститутi Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та вiдпочила з дороги. Вiра запевняла, що не стомилась, їй не терпiлось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.
- Будь чемною, Вiру сю. Все-таки не близенький свiт. Ось душ, отам спальня...
- Та я не засну!
- Двi години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генрiху?
- Так, так, - закивав головою Уранос, i Вiра помiтила, що його волосся пiд свiтильником набирало ще зеленiших вiдтiнкiв.
Клара щось поманiпулювала на пультi, встановленому при входi, i вони вийшли.
Всмак освiжившись пiд душем i з'ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Вiра лягла в постiль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там вiн? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Пiдвелася на лiктi i крiзь овальне вiкно, якого ранiше не помiтила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокi густолистi яблунi, зелена стiна тополь... Накрапав дощик, шелестiв у листi. Вiра усмiхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,- ввiмкнула дощик. Вiрi завжди приємно засинати пiд монотонне шелестiння дощу в листi...
Так з посмiшкою на лицi вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усмiх, але слiди його лишилися в кутиках уст i зникли тiльки тодi, коли Вiра розплющила свої великi очi й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворi сяяло сонце, скiсне промiння торкнулося її обличчя -- вiд цього, мабуть, i прокинулась. Коло постелi стояла Клара.
- Ну, вiдпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе чекаємо в холi. Тiльки ж дивись, щоб нiчого металiчного в тебе не було, навiть значка.
Клара вимкнула i сад, i сонце, i вiкно. Кiмнату заповнило денне свiтло.
