Тому я й кажу, що тенденцiя "тараном" усувати грядущi небезпеки "футурологiчних шокiв" неприйнятна i марна. Загалом схвалюючи вмiння автора будувати динамiчний сюжет, ставити важливi проблеми перед розумом читача, готувати його до справдi драматичних конфлiктiв у майбуттi, я закликаю його вiдповiдальнiше малювати картини того свiту, де мають жити нашi дiти й онуки, озброювати їх не чорно-бiлим баченням, а райдужним спектром свiтовiдчуття, допомогти нащадкам народитися не лише смiливими, мужнiми дослiдниками таємниць свiту, а й тонкими, парадоксальними мислителями, здатними до несподiваних метаморфоз, здатних вивести мислячу iстоту навiть з безнадiйної ситуацiї.
Чи вiдчуваємо ми вищий психорiвень жителiв XXIII вiку порiвняно з сучаснiстю? Чи наявнi переваги грядущого перед нинiшнiм станом суспiльства?
(C) Видавництво "Веселка", 1988
Правда, є двi традицiї (або навiть кiлька) у фантастицi при зображеннi людей наступної епохи. Наприклад, I.Єфремов малює в прийдешньому своєрiдних титанiв духу, розуму й чуття, навiть трохи холоднуватих порiвняно з нами, пiднесених на недосяжний рiвень рацiональностi та вивершеностi. А брати Стругацькi вважають, що навiть далекi нащадки будуть "майже такi самi", як ми, навiть дiалоги тих далеких героїв будуються з допомогою сучасних стереотипiв поведiнки та спiлкування ("Куди преш, iдiот?", "Що за бредятина?" тощо). Може, воно i "оригiнально", "iндивiдуалiзовано", проте не вiриться, що вiки минуть марно, що мова нащадкiв (а отже, мислення) буде захаращена вульгаризмами та жаргоном. Бо хiба ж сенс i радiсть спiлкування мiж людьми полягає в банальностi та грубощах! Як на мене, то така радiсть i розкiш - у витонченостi та високiй духовностi, i ми маємо сублiмувати, вдосконалювати не лише технiку або науку, а й - насамперед - людську особистiсть, її духовну багатомiрнiсть i чутливiсть, її делiкатнiсть та культурну симфонiчнiсть. Тобто iстота мисляча має не просто використовувати слова для iнформацiйних контактiв, а буквально творити з них, як композитор зi звукiв та акордiв, мелодiї єднання та саморозкриття. У древностi прозвучало таємниче запитання, адресоване Синовi Людському: "Куди грядеш?" Невже за кiлька вiкiв воно модифiкується на "Куди преш?" Дуже сумна трансформацiя!
На щастя у В.Головачова до таких вульгаризмiв не доходить, проте загальний рiвень суспiльства не вiдрiзняється вiд сучасностi i це дуже прикро. Дуже багато кнопок, пристроїв, засобiв комфорту, транспорту (аж до трансмiграцiї через простiр i час), проте людинознавчий аспект дуже Вiдстає. Дуже полюбляють нашi нащадки карате та iншi види боротьби, нападу, чи оборони. Але ж це характерно лише для нинiшнього соцiуму при наявностi великої маси злочинцiв та антагонiстичних структур. Невже трьох вiкiв недостатньо буде, щоб сформувати тип Гомо космiкус - Людини зоряної, мудрої?
В.Головачов умiє зав'язувати iнтригу, прекрасно знає тенденцiї розвою технiки та науки (в цьому вiн далеко не дилетант i може бути взiрцем для багатьох фантастiв), але слiд йому розвивати саме людинознавчий аспект, щоб читачам закортiло жити помiж його героями, щоб вони, готуючись до появи нової технiки й науки, разом з тим готувалися до спiвжиття з людьми великодушними, високодуховними, мудрими, а отже й формували б себе вiдповiдно до такого хвилюючого прогнозу. Бо якщо нагромадження найвищого енергопотенцiалу та техноеволюцiї не вiдповiдатиме стану примiтивної нецiкавої психосфери, то навiщо таке прийдешнє? Воно викликатиме нехiть до творчостi, до наслiдування, а отже - породить наслiдки протилежнi тим, що очiкувалися.
В збiрнику I.Росоховатського "Зворотний зв'язок" зустрiчаємо низку оригiнальних, майстерних фантастичних новел. Вони мiстив за думкою i зграбнi за формою. Стиль письменника вироблений, розкутий, майже нiде не викликає заперечень. Автор не суне в тканину твору випадкових iдей та сюжетiв, у нього все розраховано й продумано. Iнша справа - чи завжди це доцiльно...
В новелi "Пришельцi з iншого часу" розповiдається про зустрiч земних людей з iстотами iншого часового ритму, що в мiльйони разiв повiльнiший вiд нашого. Один з героїв, вважаючи таку iстоту мертвою скульптурою, вiдколупує часточку ноги для аналiзу. Це завдає болю iстотi "iншого часу", але реакцiя на рану розгортається впродовж рокiв, i лише чутливiсть iншого героя дозволяє збагатити те, що вiдбулося насправдi.
Думка, закладена письменником у новелу, перевершує своєю глибиною поверховий задум сюжету. Висновки мають бути парадоксальнi й багатомiрнi, особливо при виходi людини з колиски Землi у свiти Космосу та iнших мiрностей.
Справдi, чи замислювалися ми про несумiснiсть часових ритмiв людини, скажiмо, Зоряного космосу або навiть планети Землi, на якiй живемо, вiд якої маємо тiло, життя, повiтря, харч, домiвку? Ми нещадно визискуємо рiдну планету, катуємо, засмiчуємо, видовбуємо глибиннi надра, штовхаємо до деградацiї бiосферу, гiдросферу, атмосферу, вважаючи, що Земля - то речовинний агрегат, на поверхнi якого ми виникли (випадково чи в результатi певних закономiрностей). Але, привласнюючи собi прерогативи "розумностi", ми заперечуємо можливiсть "розуму" цiлої планети, ми вiдкидаємо навiть думку про те, що наша спiльна Мати може мати чутливiсть. Така зарозумiлiсть породила страшнi результати, катастрофiчнi наслiдки яких нам доведеться усувати, ой, як довго i болiсно! Проте останнi зрушення в життi нашого суспiльства дозволяють сподiватися, що псевдонаукова зарозумiлiсть буде потроху виживатися i ми збагнемо те, що колись говорив Ч. Дарвiн: "Мертва мати не може породити живих дiтей!" Тобто, ми почнемо етавитися до Природи, до Землi, до Зоряної Безмiрностi, як до живої присутностi, як до рiдної свiтлицi, де нас Мати-Природа породила i чекає, щоб ми виросли чутливими синами, а не "освiченими" яничарами, котрi списами чи шаблями псевдопiзнання розпанахують груди неньки...
Ось такi думки породжує таке простеньке нiбито оповiдання про "пришельцiв" з iншого часу. В таких несподiваних висновках сенс i вартiсть фантастики - сiяння зерен парадоксального мислення.
У новелi "Побачення" письменник малює хвилюючу зустрiч мислячих iстот Свiту й Антисвiту. Прямий контакт неможливий, торкання речовини й антиречовини спричиняє взаємне знищення, анiгiляцiю. Разом з тим, понад страхiтливою несумiснiстю мiж представниками полярних свiтiв виникає мiсточок симпатiї, взаєморозумiння. Кульмiнацiєю такої симпатiї є любов мiж хлопцем Землi Iллею та дiвчиною з Антисвiту Анто. I коли виникла катастрофiчна ситуацiя (кораблi не могли розiйтися, їх неминуче притягувало один до одного, вихiд був лише у тому, щоб потужним вибухом у центрi сфери вiдштовхнути зорельоти в рiзнi боки), то лише Любов врятувала астронавтiв: закоханi вирiшили анiгiлювати, злютувавшись вогняними обiймами, i цей потужний вихор дав змогу людям рiзних свiтiв вернутися додому.
