Террi зауважила, як хвилювався Девiд, прощаючись зi своєю лаборанткою, i дуже зрадiла: вiн-таки не зачерствiв тут, не все людське стерлося з його душi!
Та минали днi за днями, i Девiд ставав усе похмурiшим, замкнутим, навiть дражливим. Нiщо, крiм роботи, його не обходило, навiть скрипки не виймав з футляра, працював несамовито день i нiч. Бувало, що не виходив iз складального цеху по десять годин. Осунувся, зчорнiв, тiльки очi сяяли гострим блиском.
- Поглянь у дзеркало, - говорила дружина, - чи впiзнаєш себе? I навiщо тi мiльйони, коли не буде здоров'я?
Девiд пообiцяв давати собi вiдпочинок. Вечорами, якщо заходив Натанiел - друг i помiчник Девiда, вони влаштовували невеличкий концерт. Девiд, хоч i не вiртуозно, але, як для аматора, досить добре грав на скрипцi, Террi акомпанувала на роялi.
Часто прогулювались, слухаючи шум хвиль i милуючись зоряним небом. Особливе захоплення Девiда викликав Юпiтер.
- Поглянь, Террi, яка велич! А якби ти побачила цього гiганта в телескоп, iз супутниками... Сонячна система в мiнiатюрi!
- Ну, супроти Сонця Юпiтер малий, - зауважила Террi.
- Але вiн складається з тiєї самої речовини - водню й гелiю. Це, можна сказати, без пiвхвилини зiрка. Йому б ще трохи маси - i запрацювало б термоядерне горно...
Вони вiддавали данину i сонцю. Кожної недiлi, взявши з собою снiданок, iшли до найдальшого пляжу, що золотою габою обрамляв невеличку затоку. I то вже був їхнiй день, там вони могли i поговорити, i послухати легiт хвиль.
Дивлячись у далину, де в сизому маревi океан з'єднувався з небом, Девiд задумливо говорив:
- Зрозумiй, менi хочеться зробити щось велике...
Террi хитала головою, розсипаючи золотисте волосся на засмаглi плечi:
- I ти вважаєш, що бомба...
- Та нi, зовсiм нi! Справа не в бомбi, тут iдеться про концентрацiю енергiї в руках людини...
Тодi вона знiмала свої темнi окуляри i дивилась на нього примруженими, такими чистими, дитячими очима:
- Але ж i ти сам, i твоя концентрована енергiя - в лапах горил!
- Ще донедавна люди одержували енергiю з єдиного джерела - Сонця. Тепер навчилися розщеплювати атом. Але хiба цього достатньо? - мiркував Девiд. - Я хочу викопати новий колодязь, допомогти...
- Горилам? - знову перебила Террi.
Губи їй пошерхли пiд морським вiтерцем, i вона раз у раз проводила по них язиком.
- Зрозумiй, що це - наука, дослiдження. А нiхто не взявся фiнансувати нi Асоцiацiя науки, нi Фонд розвитку, не кажучи вже про уряд. А цi, як ти кажеш, горили, фiнансують. Це якраз те, що менi треба.
- I тобi зовсiм байдуже, в чиїх... лапах...
- Ти дивишся на все крiзь темнi окуляри, Террi. Окрiм самого мене, нiхто не зможе пустити в дiю цi пристрої. Ну, а я... не буду ж я кидати їх на мiста!
- Ой Девiд, менi страшно... Ти граєшся з вогнем... А що, як отой тонкогубий iнженер пiдбере ключика? Вiн же не вiдходить вiд тебе й на крок. Остерiгайся цього типа! Бо якщо вiн зумiє прочитати твої формули... Тодi ти їм будеш просто непотрiбний, i вони...
- Я знаю, Террi, це дуже гостра шахова партiя, та не бiйся, я її виграю!
Скинула окуляри i поглянула в далечiнь, океан здiймався синьою стiною, очi вбирали прозору просторiнь, i тривога поволi вляглася, притихла. Може, й справдi вона згущує фарби?
- Гарна наша планета i маленька, мов лялечка.
- А звiдки ти знаєш, що маленька? - Девiд радiсно посмiхався, дивлячись на її принадне обличчя.
- Ну, як звiдки... Розмiри Землi вiдомi - радiус трохи бiльший за шiсть тисяч кiлометрiв...
- Так, параметри вiдомi, але все ж таки ми не спроможнi уявити нашу планету. Ну, от спробуй зараз, уяви Землю.
Террi заплющила очi, зосередилась.
- Ну, уявляю кулю...
- Глобус?
- Так, спочатку глобус, а зараз бiльшу, ще бiльшу...
- Не силкуйся: марна справа. Наша уява витворює тiльки модель, розумiєш, модель. I, звичайно, зменшену.
- А чому ти так вважаєш?
- Помiркуй сама: мозковi клiтини мiкроскопiчнi, отож i образи зовнiшнього свiту, якi в них вiдбиваються, мусять зменшитись, стиснутись... Отак i вмiщується велике в маленькому - дiалектика! I мої невеликi пристрої тримають у собi гiгантську енергiю...
Террi надiла окуляри i лягла горiлиць. Пiд сонячною зливою рожевий її купальник палахкотiв, огортав полум'ям засмагле тiло.
- Ти казав, що Сонце - недостатнє джерело енергiї. Хiба це так? Просто люди ще не навчилися вловлювати бiльше променистої енергiї, i вона розсiюється в космосi...
- В цьому ти маєш рацiю, Террi. Але треба дивитися далi, глибше. Сонце ж не вiчне?
- Що ти маєш на увазi?
- Чорнi дiрки космосу.
- Ти вважаєш, що й наше Сонце, витративши енергiю, почне колапсувати i стане чорною дiркою?
- Можливо, що саме так i вiдбувається еволюцiя зiрок. Людство мусить навчитися... засвiчувати погаслi зорi.
- Ти натякаєш, що оцi випробування твоїх... пристроїв...
- Я роблю першi кроки, Террi, тiльки першi кроки. Справжнє випробування ще попереду.
- О боже! - Вона сiла, зiрвала з себе окуляри. - Та чи ти забув про Вiру? Мало однiєї жертви?
- Нi, я про неї не забув, а от вона про нас...
- О, вона нiколи не забуде, якщо навiть вилiкує очi.
- Я теж так сподiваюся, а от сама бачиш... Нiякої звiстки.
Террi здалося, що вiн байдужий до нещастя Вiри i згадав бiдолашну дiвчину тiльки для годиться. А який вiн був колись чуйний, вразливий до чужого лиха! Tempora mutantur...*
______________ * Часи змiнюються... (Лат.)
Високо у блакитному небi виникла чорна цятка. З кожною хвилиною вона росла, збiльшувалась, ось уже й гуркiт чути. До острова наближалася велика зелена комаха - армiйський вертолiт.
- Такий ще не прилiтав, - сказала Террi, дивлячись, як машина з величезними пропелерами заходить на посадку.
- Певне, важлива персона... Та нехай, давай краще покупаємось!
Террi пiшла в воду без особливої охоти. Але прозоро-синя вода так пестила, так нiжила тiло, що швидко настрiй покращав, i вона залюбки пiрнала, плавала з Девiдом навперейми.
Вони були далеченько вiд берега, коли побачили, що до пляжу мчить, пiдскакуючи на буграх, червоний мотоцикл. Не встаючи з сидiння, посильний боса - юнак у чорному беретi - посигналив їм, а потiм почав енергiйно махати рукою.
Коли Девiд i Террi пiдпливли ближче, вiн, не чекаючи, доки вони вийдуть з води, загукав:
- Термiново до боса, док! Просять негайно!
Мотоцикл загуркотiв i, тягнучи шлейф синього диму, понiс посильного назад.
- Ти вгадав: якась важлива птиця прилетiла, - сказала Террi, витираючи плечi пухнастим рушником.
- Украли такий день,- кивнув головою Девiд.
- Вони можуть украсти й цiле життя... Круки.
Девiд поплескав її по засмаглому плечу:
- Не панiкуй, Террi, все буде гаразд.
Насправдi ж вiн був дуже стривожений цим несподiваним викликом. Такого ще не бувало: турбувати його в час вiдпочинку! Щось, мабуть, i справдi екстраординарне...
