- I як це ти... Я вже боялася, що надовго...
- Дузсе, мiснiсе! - i собi засмiявся Тао. Радiв, що вдалося, що допомiг молодiй Матерi. Тепер їм залишалося знайти "Птицю"...
- Ходiмо до мого куреня, - махнула рукою Єва в той бiк, де над садом зеленою хмарою здiймалися верхiвки сосен.
Пiшла, осмикуючи спiдничку, оглянулась i поманила пальцем:
- Адаме!
Багато знань було в головi Тао, але зигзагiв жiночого характеру вiн ще не знав. Нехотя похилитав слiдом, мiркуючи, як все-таки порозумiтися з нею. Мова! Негайно, не вiдкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирiшив - краще земну,- успiх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумнiву.
Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:
- Навчай мови! - Вказав на неї: - Єва, - Потiм на яблуко: - А це?
- Яблуко...
Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам'ятi. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячi, зате як запам'ятовував!
Та ось усе навколишнє було назване, i Тао з подивом вiдзначив звучання її голосу викликає в уявi зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дiю, Тао повторював i уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись i жестикулювала обома руками, i це обох тiшило.
Уже й сонце зайшло, небо на заходi догоряло, з лукiв потягло сивим туманцем, а вони, як дiти, то пiдстрибували, то бiгли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новiтнiй Адам уже мiг злiпити речення:
- Весiр. Я буду хотiв ходити "Птиця".
- Що за птиця, Адаме? - перепитала Єва. - Птиця лiтає, а ти кажеш ходити.
- Так! - зрадiв Тао - "Птиця" лiтає з орбiти на Земля, апарат. Я - Тао, чому кажеш Адам?
- Бо нас тiльки двоє на всi суходоли. Адам i Єва - перша пара на Землi.
- Єва любить Адам?
- О, так! Вона його любила.
- А ти?
Дiвчина грайливо посварилася пальцем i тiльки усмiхнулася.
Доки вони отак вивчали есперанто, у пiлотськiй кабiнi "Птицi" з динамiка лунали тривожнi заклики:
- Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао...
Наче квилила чайка над розбурханим морем.
Звичайно, Тао вiдчував, що пауза неприпустимо затягнулася, вiн уже двiчi мав зв'язатися iз Стерничим. Але що вдiєш? Ця юна Мати...
- А де людина?
- Осьде коло тебе - я.
- Людина, ще людина, ще... Багато людина! Я лiтав Континенти, бачить нi.
Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: "Цiкавиться людством... А якi, власне, їхнi намiри? Хлопець гарний..." На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос... "Говорить лагiдно, а що в нього на умi? Може, вони замислили колонiзувати Землю... А скромний, обличчя правдиве, чесне... Очi глибокi... Якби вiн... Та, здається, я йому подобаюсь..."
- От ми й прийшли!
Густi сутiнки вже наповнили заростi, i на темному тлi забiлiв округлий кам'яний козирок - наче в землi застряв якийсь мiфiчний велетень i нiяк не може вибратись. Далi, внизу, тьмянiла рiчка, за нею чорною стiною стояв лiс. Пiд козирком, нижче рiвня землi, виднiвся вхiд. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:
- Не ходити! Там лежати звiр!
Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було - генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмi.
Єва побачила двi жарини очей, але не зупинилася. На порозi, поклавши морду на витягнутi лапи, лежав тигр. Дiвчина спокiйно пiдiйшла, нахилилась i погладила його шовковисту шерсть.
- Не бiйся, - обернулась до Тао, - це мiй друг, вiн мене провiдує часто.
Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрiв, вiдстрашувало прибульця. Неконтрольована сила... раптом... Нiзащо не наважився б пiдiйти, коли б не Єва, що гладила звiра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.
- Iди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагiднi, ми людей не чiпаємо!..
Тао пройшов бiля тигра - той блимнув, але не зворухнувся - i опинився у Євиному житлi. Кiмната завалена якимись пожитками, а в бiк рiчки i лiсу зяяв пролом, четвертої стiни, вважай, не було зовсiм.
- У давнину це був гарний будинок, - сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, - колись тут жили люди...
- А де пiшли люди? - аж кинувся Тао. - Мiста зникли... А нашi легенди малюють рясне скупчення...
- Розповiм, я тобi все розповiм. Залишайся тiльки на Землi...
- О, юна Мати!..
- Чого ти звеш мене матiр'ю? Я - дiвчина!
- Це в нас така... така... У нас мало дiвчата.
- Що, матрiархат?
- Не розумiю.
- Матрiархат... ну, це коли мати, жiнка - всьому голова.- Єва поплескала себе по чолу, а в очах так i сяйнуло.
- Всьому голова, так. А на Землi?
- Ну... розповiм... згодом, - ухильно вiдповiла Єва. - А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!
I Тао слухався - назбирав дров, розiклав на кам'яному козирку багаття, принiс iз рiчки води... Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тiшило, їй явно подобалось "головувати". Повечерявши, посiдали в проломi, звiсивши ноги вниз, дивилися, як iз-за лiсу сходить мiсяць,- велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Фiлiї не буває, i вiн всотував, пив його жадiбними очима. "Юна Мати" теж сидiла, наче зачарована, стежила, як Мiсяць випливає на чистовид неба, потроху свiтлiючи i зменшуючись. "Що може дорiвнятись цiй живiй картинi природи? - думала, милуючись грою м'якого свiтла i примарних тiней.- Пензель? Голографiя? Та нiколи в свiтi! Твердять: мистецтво - це друга природа. Нi, голубчики, мистецтво i природа нероздiльнi. Як собi хочете, а менi до душi першоджерела, а не довiльнi копiї..."
"Яка прекрасна планета! - думав Тао. - Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв'язатися iз Стерничим, певне, вони там тривожаться..."
- Ну, як тобi ця небесна механiка?
Тао знизав плечима:
- Механiка?! О юна Мати! Казать "механiка" на таку... таку...
- Красу?
- Так, це жива краса!
Наша хитрунка аж усмiхнулась вiд задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Вiн так само, як i вона, сприймає дивовижу свiту... "Жива краса"! Гарно сказав. Тiкати не буду, порозумiємось.
Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собi притулок,- це був тiльки початок велетенського мiста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу рокiв опинилося пiд землею. Там би вiн нiколи не знайшов її - в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би... Єва зiтхнула, уявивши, як вiн без свiтильника мацає стiни. Нi, вона не дасть загинути своєму Адамовi... Вони тут оселяться удвох... Двоє на цiлий континент!
- Так ти, Адаме, справдi... той, за кого себе видаєш?
- Я -Тао.
- Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти - Адам. Потiм я розповiм цю красиву легенду, а зараз скажу тiльки, що Адам i Єва - двоє, пара... Докумекав?
Вирвала двi стеблинки:
- Оце пара. Адам i Єва.
Хлопець засмiявся:
- Двоє, пара! Двоє, пара!