Допомiжний екiпаж слухав ту музику в зацiпенiннi, яке раптово скувало рухи, страхом наповнило очi. В головi Уїлфула кружляла одна думка: "Почекаємо... побачимо... - Вiн аж головою труснув, але цi двоє слiв струмували по замкнутому колу: - Почекаємо... побачимо..."
I вже уявляв, як розходяться стелiтовi щити i в тунель вступають один за одним дужi красивi велетнi - Головний екiпаж...
Та минав час, а нiкого не було.
Музика вмовкла. Настала моторошна тиша.
Хлопцi з Допомiжного екiпажу нiяково перезиралися, зацiпенiння спадало з них, як пожухла шкiра, i ось деякi вже почали обмiнюватись iнформацiєю:
- Що це було?
- Це штучки нашої Софi.
- Музикальний антракт!
Обiзвався Уїлфул, обводячи всiх поглядом:
- Тепер ми знаємо, що нiкого, крiм нас, на "Кентаврi" нема.
- То все її химери!
- Байки...
- Розкопки дадуть нам вiдповiдь!
- Розкопки!
Уїлфул поклав руки на коробочку дистанцiйного керування, прикрiплену до пояса, i натиснув кнопку. Роботи, що були незграбно застигли в тунелi, наче прокинулись зi сну. Блиснули цiвки лазерiв, засичав метал, i знову зазмiївся зеленкуватий дим.
VII
Нарада Головного екiпажу розпочалася у великiй рубцi Керманича.
Блiдi обличчя, синцi пiд очима, особливо в жiнок. Пiсля камер анабiозу зореплавцi були ослабленi, кволi, вкрай знесиленi, але ситуацiя на "Кентаврi" вимагала негайного втручання.
Сидiли похмурi, невеселi. Нi жарту, нi посмiшки, настрiй пригнiчений. Ще там, в камерах анабiозу, коли пiд музику Пробудження поволi верталася свiдомiсть, з трепетною радiстю думали: сталось! досягли! А воно, бач, не пройшли й половини вiдстанi. Омрiяна планетна система ще залишалась неймовiрно далекою.
Знайомилися з Лiтописом "Кентавра" - електронна пам'ять видавала тремтливi рядки на екран, - але зосередитись було важко, думки розбiгалися, й, може, вiд того кожен вiдчував, як поболює голова.
Нарештi Керманич попросив Софi вимкнути екран i висловитись самiй. Вона ждала цього й була готова дати вiдповiдь на запитання членiв Головного екiпажу. Стала бiля посiрiлого екрана i кiлька секунд, немов загiпнотизована, дивилась на цих загадкових людей - синiв i дочок Землi. Бачила їх уперше, та ще й так близько. У фiльмах - то ж тiльки тiнi, а тут ось - живi!
- Аномалiя поведiнки Допомiжного екiпажу наростала поволi, отак, як у прямiй починається крива...
Софi розповiла, як вона пробувала вплинути на хiд подiй, виграти час, адже кожен порух сферичного календаря наближає "Кентавр" до мети. Та коли виникла загроза для Головного екiпажу...
- Ти зробила цiлком правильно, ввiмкнувши сигнал, - сказав Керманич. Але як ти змогла не приєднатися до них?
Зореплавцiв обвiяло холодом: якби Софi була заодно з Уїлфулом, їм би не сидiти зараз отут, вони б нiколи бiльше не побачили свiтла зiрок...
- Почуття обов'язку, - вiдповiла Софi, - ось що втримало мене вiд згубного кроку.
- Почуття обов'язку... - замислено повторив Керманич. Помовчав трохи, а тодi звернувся до бiонiкiв-програмiстiв: - Чули, товаришi? Почуття обов'язку!
Коли Софi розповiла про шаховi турнiри, Керманич усмiхнувся:
- Число варiантiв у шахах приблизно дорiвнює 10 у 120-му ступенi. Усе людство за все своє життя, нiчим iншим не займаючись, не змогло б перебрати їх. Шахи - невичерпна творчiсть, саме творчiсть.
Софi стояла мовчки i думала про свою обмеженiсть.
Потiм промовляли конструктори, астрономи, бiонiки, медики, психологи... Йшлося про недосконалiсть поведiнки Уїлфула i його товаришiв. Кожен iз фахiвцiв намагався виявити конкретнi причини, прорахунки програми тощо. Це пiдкрiплювалося складними розрахунками.
Уважно вислухавши всiх, Керманич сказав:
- Причина, товаришi, лежить значно глибше... Це явище треба розглядати у фiлософському планi. Немає i не може бути застиглої форми матерiї. Це рух, процес, i в ходi його кiлькiснi параметри неминуче призводять до якiсних змiн. Для нас важливо з найбiльшою iмовiрнiстю передбачити порiг, межу, коли настають цi якiснi змiни...
Софi нiчого не розумiла, хоч пам'ять її фiксувала кожне слово.
Дискусiя пiшла по iншому руслу. Нарештi було вирiшено: Допомiжний екiпаж має пройти через Лабораторiю № 1.
Софi знала, що така Лабораторiя на "Кентаврi" є, але праця в нiй не входила в обов'язки Допомiжного екiпажу, i навiть вона сама нiколи не заглядала в те герметично закрите примiщення. Може, це з її боку недогляд?
- Цю Лабораторiю, Софi, можна спрощено назвати бiохiмiчною. Кожен з Допомiжного екiпажу, прийнявши там комплекс процедур, вийде iнтелектуально оновленим, iнакшим.
- А пам'ять?
- Пам'ять буде стерта. Натомiсть закарбується нове фахове знання.
- То це будуть зовсiм iншi iстоти? Без тих iндивiдуальних особливостей...
- Звичайно. Але вам, Софi, це не загрожує, ваш iнтелект не потребує корекцiї. Ви настiльки олюднились, що...
- Менi їх жаль, i Уїлфула, i всiх...
- Iншої альтернативи нема. - У голосi Керманича почулися суворi нотки. - Iнакше ми не досягнемо мети. Зрозумiйте це, Софi, i сприймiть як необхiднiсть. Тiльки за цiєї умови ви впораєтесь iз своїми обов'язками.
- Я?
- Так. Ми - знову в анабiоз, а ви лишаєтесь на своєму посту. Вас ознайомлять з усiма програмами Лабораторiї № 1, i, на випадок нових аномалiй, упораєтесь самi. Зрозумiло?
Софi в замiшаннi опустила очi.
- I ви довiряєтесь менi? Керманич поглянув на неї пильнiше:
- А чому б не довiритись? Ви заслужили цiлковите довiр'я.
Софi помовчала, потiм тихо сказала:
- Менi їх шкода... В цьому немає нiякої логiки, але... Пропустiть i мене через Лабораторiю. Бо те почуття... Я пiду з Уїлфулом...
Керманич зiтхнув. Нiяк не вдається створити iдеальних бiороботiв. Гадав, що Софi стане взiрцем, а виходить - i в неї аномалiя.
- Ну, що ж... Тодi з вас i почнемо. - Вiн торкнувся кнопки, i в стiнi зачорнiв отвiр. - Iдiть, Софi!
Старша операторка ледь помiтно здригнулась i покрокувала до тiєї пащi.
- Прощай, Софi... - прошепотiв Керманич.
