- Що ви кажете? - вигукнула здивована Вiкторiя.
- Такi Стiна якась напiвпрозора, рожевого кольору... Безперечно, це робота розумних iстот, якi колись населяли цю планету! Але що ж трапилося з ними?..
- Валя! - обiзвалася Вiкторiя. - Дивiться далi, може, буде щось цiкавiше!..
- Йду! - вiдповiв Тригуб. - Йду вздовж стiни. Вона тягнеться метрiв на двадцять... Ага... Ось вона закiнчується!.. Повертає пiд прямим кутом... О! Щось схоже на будiвлю!..
- А входу не видно? - зацiкавлено спитала Вiкторiя.
- Не бачу! Е, нi! Ось сходи... з того ж самого матерiалу... Я йду по них вгору. Вийшов на майданчик, який обгороджено бар'єром з трьох бокiв...
- А нащо тi бар'єри? - спитала Вiкторiя.
- Не знаю, - задумано вiдповiв Валерiй. - Iстоти, безумовно, були високо розвинутi. Матерiал, з якого побудовано це спорудження, синтетичний. Щось подiбне до нашої пластмаси... Жаль, що доведеться знищувати планету, - а то ми могли б узяти звiдси багато цiнного. Я гадаю, що в руїнах таких споруджень знайдеться немало залишкiв їхньої культури...
Раптом Вiкторiя насторожилася. Почувся тривожний голос Тригуба:
- У мене пiд ногами щось затряслось! Треба пове...
На цьому його голос обiрвався, i бiльше не було чути жодного слова...
- Валя! Валя! - закричала Вiкторiя. - Що з вами?..
Вiдповiдi не було.
- Валя! Обiзвiться! - без кiнця повторювала дiвчина, розгублено поглядаючи в iлюмiнатор.
Вiкторiя включила автоматичний пеленгатор, а сама без кiнця говорила в мiкрофон однi i тi ж тривожнi слова:
- Валя! Валя! Де ви?..
Тригуб мовчав.
Клубочок пiдкотився до горла Вiкторiї. її душили сльози, вiдчай i образа проти несправедливої долi! Тодi, коли все так добре склалося i вони були на шляху до повернення - раптом якесь непередбачене лихо спiткало Валерiя!..
Почулися сигнали радiо. Це викликала Земля...
- Тригуб! Тригуб! Космольот з термоядерним пальним ми запустили з швидкiстю десяти тисяч кiлометрiв на секунду. Вiн знаходиться на пiвдороги до планети. Вам пора вiдлiтати!..
Вiкторiя настроїлась на передачу, схилилася до мiкрофона i сказала:
- Земля! Говорить ракета Тригуба! Чи чуєте ви мене?..
- Хто це? - запитали з Землi.
- Це говорить Вiкторiя Денiс. Не дивуйтесь, що я тут! Коротко з'ясовую... Я вилетiла на космольотi Гершера вслiд Тригубу, тому що Гершер хотiв використати зорельот для знищення Тригуба... Космольот росiйського iнженера загинув, менi вдалося врятувати Тригуба i на моєму кораблi долетiти до планети... Тепер стався трагiчний випадок. Тригуб пiшов розвiдати мiсцевiсть навколо апарата i не повернувся... З ним щось трапилося, як вiн сказав по радiо... Я не встигла нiчого розiбрати!.. Що робити?..
- Iнженер Денiс! - пiсля невеликої паузи вiдповiла Земля. - Говорить Президент Всесвiтньої Академiї. Чекайте - скiльки можна. Викликайте Тригуба по радiо, ждiть! Ми зобов'язанi зробити все можливе для його врятування! Але за пiвгодини до зустрiчi планети з зарядженою ракетою ви вилетите самi! Ви розумiєте?..
- Гаразд! - тихо вiдповiла дiвчина.
- Слiдкуйте за годинником i нашими сигналами.
Земля замовкла. Вiкторiя - блiда i засмучена - невтомно викликала Тригуба по радiо...
...Пройшло кiлька годин. По сигналах з Землi Вiкторiя взнала, що космольот, який нiс смерть планетi, знаходиться на вiдстанi кiлькох годин польоту. Треба було готуватися до повернення. Такий був наказ з Землi...
Вiкторiя ще раз оглянула в iлюмiнатор околицi тьмяної зеленкуватої рiвнини i сiла до пульта управлiння.
Важка сльоза покотилася по її щоцi. Потiм дiвчина не втрималась i заридала, опустивши голову на пульт. Худенькi плечi здригались вiд плачу...
ДИВНИЙ СВIТ
...Вiд стрiмкого падiння наче щось стиснуло Валерiя за горло, в вухах зник голос Вiкторiї.
Майданчик, на якому стояв Валерiй, швидко, як клiть в шахтi, опустився вглиб, потiм зупинився i рушив горизонтально. Стало темно. Зачудований Тригуб вiд страху й здивування не встиг i поворухнутися, як майданчик, що на ньому вiн рухався, зупинився... Валерiй включив прожектор. Вiн був у своєрiдному шлюзi. Вiдчувся подих повiтря... Шлюз вiдкрився, знову майданчик рушив уперед, i в ту ж мить навколо спалахнуло слiпуче свiтло. Валерiй закрив вiд несподiванки очi, потiм оглянувся ї застиг вражений.
Вiн знаходився в якомусь довгастому пiдземному примiщеннi висотою в п'ятдесят-шiстдесят метрiв, стеля якого була зроблена з прозоророжевого матерiалу. Згори лилося яскраве свiтло. Примiщення тягнулося, скiльки сягало око, а по боках його росли блакитнозеленi дерева i казково дивнi плантацiї невiдомих рослин. Майданчик, на якому стояв Валерiй, безумовно, був початком автоматичної саморушiйної дороги...
- Що це? - прошепотiв Тригуб, не вiдриваючись вiд чудес пiдземного свiту. - Чи це сниться менi!..
"Нi! Такий реальний сон не може приснитися!- подумав вiн.- Безумовно, це сховища розумних iстот. Механiзми дiють, значить, я їх скоро побачу... Як дивно, як дивно..."
Ледве вiн встиг подумати це, як з бокового коридора вийшли двi фiгури, подiбнi до людей. Вони мали руки i ноги, людиноподiбне обличчя блiдого кольору, на якому дуже видiлялися великi пронизливi очi з неймовiрно розширеними зiницями... Лиця були сухi, м'язистi, череп широкий, з високим чолом, покритий рудуватим волоссям. Iстоти були одягненi в комбiнезони з м'якого сiрого матерiалу.
Вони пiдiйшли до Тригуба, кiлька хвилин дивилися на нього, жваво жестикулюючи i про щось розмовляючи. Потiм автоматична дорога рушила, i плантацiї рослин понеслися мимо...
Дорога зупинилася. Один з господарiв жестом запросив гостя у дверi, якi безшумно вiдкрилися в боковiй стiнi цього незвичайного пiдземного примiщення. Валерiй, який ще цiлком не отямився, зайшов до невеликої кiмнати, що була освiтлена тим же приємним промiнням, як i головне пiдземелля. Попiд стiнами стояли прозорi шафи. Всерединi їх були виднi невiдомi прилади. Валерiю запропонували роздягнутися. Вiн скинув скафандр. Господарi з цiкавiстю, але стримано, розглядали гостя. До примiщення зайшло ще декiлька iстот. Всi вони були схвильованi i урочистi. Один з господарiв старий, в зморшках, владно кивнув рукою. Погасло свiтле
Тодi Старий зупинився бiля стола, що стояв посерединi, i запросив гостя. Валерiй пiдiйшов, все ще зачарований незвичайнiстю оточення. Але ж це не галюцинацiя, не сон! Вiн жадiбно вдихає в груди повiтря чужого свiту, знаходиться серед людиноподiбних iстот з iншої системи, якi чудом попали в цей куток свiтового простору... Незрозумiло!..
Прозора поверхня стола спалахнула зеленкуватим свiтлом, потiм потемнiшала. На темному тлi посерединi засяяв жовтий диск. Навколо диска з'явилися блискучi кульки, якi поволi рухалися.
Тригуб скрикнув. Потiм глухо промовив:
- Це ж наша система...
Старий показав на кульку, третю вiд центра, навколо якої оберталась ще одна - менша. Це були Земля i Мiсяць. Валя ствердно кивнув головою:
