Одяг венерiйцiв почав свiтитися нiжним зеленкуватим свiтлом, а через те, що на ногах у них не було нiчого,- свiтнi спiралi нiби плавали в повiтрi. Свiтилося i їхнє високе волосся - здавалося, над головами здiймаються променi. Коли ж Петровi очi трохи звикли, вiн почав бачити i вiдсвiти на обличчях, особливо в очах... "А може, в них очi самi випромiнюють свiтло? - подумав, сiдаючи на горбку. - Бiдолахи, коли б вони мали голос та оце заспiвали..."
В глибокiй тишi рухались венерiйцi i, як спостерiг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, вiдчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу i зникли в темрявi. Бiля Яворовича сидiли тiльки тi, що прийшли з ним - четверо юнакiв. Постатi їхнi не свiтилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кiлька крокiв вiн помiтив одного мiсцевого венерiйця, одяг якого не зеленiв, а жеврiв. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, i Петро чомусь вiдчув спiвчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерiйська нiч нiколи не мине, а вiн отак стоятиме i жеврiтиме своєю мукою, своїм горем.
Яворович повернув голову в бiк принишклого моря i аж скрикнув од несподiванки. Воно все цвiло зеленими гiлочками! Це дуже красиво - з глибини чорного мороку виринає одна пара, потiм друга, за ними ще й ще.. Ось вони пiдпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потiм проходять повз того, що самотньо жеврiє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони нiби пливуть у повiтрi нiжно-зеленi вiзерунки линуть у цiлковитiй тишi i вiд цього здаються якимись нереальними, ефемерними.
Десь у самiсiнькому Петровому серцi починає звучати музика - тиха, нiжна, як струмочок, що пробивається помiж травою. Струмок бiльшає, повнiє, i Петро починає стиха наспiвувати якусь мелодiю, наспiвує в такт руху Синiв Риби, що виходять i виходять з моря на суходiл.
- Ех, якби симфонiчний оркестр... - Це ж венерiйська Вальпургiєва нiч!
Видовище продовжувалось кiлька годин.
Петро дивився цю мiстерiю i линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа i не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не схованi, як зерно в стрючку, перед очима людей - безмежнiсть космосу... Що, якби оцим венерiйцям показати космiчний простiр, пронизаний свiтлом?
Повз нього пливли i пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячнi гони?
Коли пройшли останнi Сини Риби, той, що вiдсвiчував рожевим, пiдступив до Яворовича i, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сiв поруч i все торкав Петрову руку. Що вiн цим хотiв сказати, Яворович не розумiв, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Вiн явно хвилювався рука його злегка тремтiла. Ще гострiше вiдчув Петро їхню велику бiду вiдсутнiсть звукової мови Самi вони якось спiлкуються, але як? Iнколи Яворовичу починало здаватися, що це вiн втратив здатнiсть говорити, що при аварiї з ракетопланом його контузило. Тодi починав розмовляти сам iз собою або спiвав. Переконувався, що цiлком здоровий, адже чує власний голос. I все-таки нiяк не мiг збагнути, чому ж не чують вони?
Рожевий супроводжував Яворовича в мiсто, зайшов до вiдведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не вiдступав i на крок. Це зацiкавило Петра, i вiн пильно приглядався до його жестiв.
Принесли гiрлянду якихось фруктiв, нанизаних на гнучку лозинку. Як тiльки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий вiдсунув ту гiрлянду, показав, нiбито їсть, а тодi враз упав на пiдлогу i зобразив сон. Виходило, що цi плоди сприяють сну, а вiн не хоче, щоб гiсть спав. Але чому, з якою метою?
Незабаром, коли Рожевий вдався до графiки, Петро почав потроху розумiти його. Iз тих численних каракуль, якi важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому мiстi є подруга (дружина, кохана), тiльки в Рожевого нема вона якось потрапила до Головатих i перебуває тепер у Захмарнiй Країнi. Як це сталося, Петро не зрозумiв, та це його не дуже й цiкавило. Головне вiн зрозумiв добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все i пiти в Захмарну Країну.
Яворович усмiхнувся: от що значить почуття та ще й на Венерi! Але пропозицiя Рожевого дуже зацiкавила його. Намалював лiтака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетопланi.
- Розумiєш, друже. - злегка поляскав його по спинi, - ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше...
Здається, вiн зрозумiв. Сам накреслив на плитцi ту мiсцевiсть, де впав лiтак, i Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє мiст. Мовчки тицьнув пальцем. Тодi Рожевий стер мiста, стер усе, що було накреслено i пiдвiвся. В усiй його постатi, сповитiй жеврiючими спiралями, була рiшучiсть. Вiн почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тодi сторожко повiв його з примiщення Через кiлька хвилин вони вже йшли лiсовою стежкою
Де й дiлася Петрова втома! В темрявi густої венерiйської ночi вiн ступав навмання, але енергiйно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до лiтака, i Рожевий допоможе пiдготувати його до старту... А побувавши в Захмарнiй Країнi, Петро шугне до свого рiдного "Астероїда"!
Стежина вiддiлялася вiд чорної стiни дерев блiдими свiтними шнурами. Петро бачив поперед себе рожевi спiралi венерiйця, i в думцi спливали картини їхньої нiмої мiстерiї на березi моря. "А в кабiнi ж кiноапарат... - з жалем подумав Яворович. - Який фiльм уже був би!".
ДОЛИНА ПРЕДКIВ
Цiлу нiч Рожевий i Яворович iшли без перепочинку. Обходячи i селища, заглиблювалися в хащi, полохали сонних тварин, i тодi Петро милувався жовтогарячим свiтiнням їхнiх очей. Iнколи золотi горошини креслили траєкторiю в повiтрi - то розбудженi птахи перелiтали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комiр сорочки, а згодом i зовсiм її скинув. Але втома не брала його, i вiн подумав, що Венера таки має менше тяжiння, бо на Землi вiн би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кiлометрiв!
По тому, що рожеве свiтiння одягу венерiйця помiтно поблiдло, Петро здогадався, що починає свiтати. I справдi, повiтря поволi свiтлiло, наче хтось фiльтрував його, вiддiляючи темну густину. Тепер уже можна було розрiзнити чорно-синi стовбури дерев, якi виринали з жовтавої iмли. Темрява ще чигала в гущавинi, а там, де лiс рiдший, ставало зовсiм видно.
В гайку карликових дерев, що сягали Петровi до колiн, венерiєць зупинився. Петро втомлено стежив, що вiн робитиме. Рожевий, вiдхиляючи цупке гiлля, дивився на коренi дерев. Ось вiн обережно взяв якийсь плiд, схожий на товстелезного опенька, тiльки без голiвки, i пiднiс його Петровi. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню i почав роздивлятися. Тим часом венерiєць знайшов ще одного такого "опенька" i показав Петровi, як зняти тоненьку плiвочку, що вкриває м'якиш. Почистили. Венерiєць почав потроху вiдкушувати i смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив i собi i вiд задоволення аж прицмокнув. М'якiть цього "опенька" танула на язицi, а сiк нагадував шампанське Здалося, маленькi бульбашки якогось газу вибухають у ротi, i прохолода ллється в груди. Яворович вiдчував, як його покидає втома, як м'язи наливаються новою силою.
