– Нi, я, мабуть, таки пiду до церкви.
– Нi, ти, мабуть, таки пiдеш до своєї хати!
– Нi, мабуть, таки до церкви.
Принцеса Елiза сходить сходами на важне зiбрання. Вона несе голову високо, рiвно, непорушно, а проте й так бачить унизу, в холi, батька й дочку. Ще бiльше: бачить, як рудяво-сива велика голова перехилилася до чорно-синьої стриженої, й на обох обличчях витиснений такий вираз, од якого принцеса зупиняється i злегка лякається. В цей момент чорно-синя голiвка пiдводиться, на принцесу зиркають двi плями очей, голiвка рiвно повертається, i Труда, не хапаючись, рушає до виходу.
А старий граф, повернувшись до принцеси, вклоняється їй i йде назустрiч I на старому обвисло-жовтому лицi його принцеса зовсiм не помiчає того щастя родини, яке є єдиновiчне й бажане. I знову принцесi пригадуються розмови, ще там дома чуванi нею, про якiсь таємнi драми в домi графа Елленберга.
Труда ж так само тихо, спокiйно, як справжня релiгiйне настроєна людина, виходить iз дому й пiшки прямує до церкви. Вона могла б узяти авто, але їхати до бога на автi вважає за занадто велику фамiльярнiсть, тим паче, що знайомство в неї з богом таке недавнє.
Власне, вона йде не до церкви, а до пана пастора. (Молитовник теж, власне, непотрiбний, але взято його для бiльшої певностi). А з пастором у неї така справа: вони уклали мiж собою невеличкий договiр – Труда раз на тиждень має разом iз паном пастором робити пiдрахунок своїх грiхiв.
Старенький уже чекає на неї у своєму затишно чистенькому молитовному кабiнетику. Крiзь тюлевi гардини просiваються косi жовтi вечiрнi променi, лягаючи легесенькою сiткою тiней на стiну. Розп'ятий Христос iз запалими ребрами й обвитком на клубах, схиливши голову на плече, висить на хрестi.
Труда тихенько, скромно сiдає в фотель проти пастора, кладе молитовник iз кiстяними защiпочками собi на колiна, а на молитовник складає смуглявi руки з довгими нiгтями. I знову кругленькi сумнi очi пастора на манесенькому старечо рум'яному личку задумливо, не по-земному дивляться кудись у просторiнь. (Бiдний старенький – у нього застарiла болячка шлунка, i вiн усе до неї прислухаєтьсяi).
– Ну, доню, про що ж ми сьогоднi матимемо нашу розмову?
I голос той самий – м'якенький, нiжний, як лапка кiточки.
Труда зiтхає, похнюплюється, мовчить i скорботно хитає головою, рецепт пана пастора не помагає.
Кругленькi очi стають iще круглiшi, злякано непорозумiлi – який рецепт?!
Ах, вона нiколи не навчиться церковних термiнiв! Ну, та порада, чи як там, що панотець дав їй стояти щодня годину навколiшках перед розп'яттям на колючiй жорствi. Вона стоїть щовечора, чесно вибравши найколючiшi камiнцi, але це не дiє нiяк; ще поки стоїть, то добре, а як устане, розiтре колi на, ляже спати, так усе з самого початку. Може, пан пастор знає який-небудь iнший, дужчий рецепт, чи то пак.. ну, пораду iншу, чи що. А потiм…
Труда знову похиляє голову, мовчки дивиться на свої руки й зiтхає. А потiм… вона має ще один грiх: вона ненавидить свого батька.
Пан пастор злякано схрещує пальцi на животику. Батька?! Рiдного батька?
I знову Труда мовчить i дивиться на свої руки. Нi, не батька. В неї нема батька. Граф Елленберг зовсiм не батько їй. Називається батьком, але не батько. А поводиться, як батько, але не має на те права.
– Дитино моя, ви це все говорите, обдумавши свої слова?
О, вона обдумала! Давно обдумала. Та й для чого їй обдумувати, коли вона сама чула розмову батька з матiр'ю, коли сам батько сказав, що вона, Труда, не дочка йому, що її батько один iз колишнiх любовникiв матерi. У мами колись було багато любовникiв, тепер вона вже постарiлась, а колись була дуже гарна й приваблива. Вiн хотiв тiльки знати, якого саме, а мама не хотiла того сказати. А коли так, то яке вiн має право поводитися з нею так деспотично й по-батькiвському, як вiн поводиться. I от тут є питання чи грiх, що вона ненавидить не свого батька.
– Дитино моя, ви сказали менi такi речi, що я не можу так одразу повiрити вам. Ви цiлком певнi, що ви саме це чули?
Труда знизує лiвим плечем, розумiється, вона цiлком певна.
Мама, правда, одкидає, запевняє, що вона. Труда, дiйсна дочка батька, але нi батько, нi вона цьому не вiрять. Розумiється, вона не дочка графа.
Старенький пастор зiтхає.
– Дитино моя, ви не повиннi, перш за все, слухати тих розмов, якi не до вас зверненi. Друге – ви не повиннi брати того за iстину, що часом говориться в хвилини гнiву й несправедливостi. Третє – ви не повиннi допускати ненавистi у своє серце до людей взагалi, а особливо до людини, яка дала вам життя.
Труда знизує правим плечем так не дала ж ця людини їй життя! От комiчно, їй-богу!
– Ви цього не знаєте й не можете знати. Ви повиннi забути, що ви чули, не знати, не думати, вiрити вашiй матерi Такi думки тiльки ображають вашу матiр i бога, дитино моя.
Труда заплющує очi. Ну, добре, вона так i буде робити. Коли так по-церковному треба, вона так i робитиме. Але вона все ж таки хотiла б мати якийсь дiйснiший рецепт од пана пастора, щоб одганяти всякi думки, що ображають бога. Жорства, правда, дуже мало помагає. I вiд тих думок теж не помагає, вiд тих, що вже вона розповiдала. А надто вночi- серце так само стискується i солодко, i страшно, кров горить на щоках, i так сумно чогось, i так соромно, i так… приємно. Ну, от приємно, факт, нiчого з тим не зробиш Вона щиро хоче, щоб не було приємно, i нiчого не може зробити. I сказати нiкому про це не можна. Чому не можна? Чого люди соромляться того, що всi-всi роблять, що всi-всi так люблять?
Пан пастор строго насуплює рiденькi, з червоними прослойками тiла бровенята. Бо цi почуття в людини є звiрячi, низькi почуття, противнi боговi почуття! Того й соромляться їх люди.
Труда знизує вже обома плечима. "Звiрячi!" Ну, то що, що звiрячi? Чого, справдi, люди так бундючаться перед звiрами? I чого цi почуття противнi боговi? Незрозумiле. Вiн же сам створив i звiрiв, i людей, вiн же сам дав їм цi почуття, i вони противнi йому. Дивне якесь вiдношення до своєї власної роботи. А потiм з боку бога просто несправедливо так понижувати звiрiв перед людьми Чим так люди кращi за звiрiв? Нi, нi, цiлком серйозно й об'єктивно! Чим? Звiрi далеко кращi за людей.
Насамперед звiрi страшенно правдивi. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вмiють говорити, а вiдомо ж, що слова людей на три чвертi служать їм для брехнi, щоб ховати те, що вони думають i роблять. Потiм, звiрi добрiшi за людей кiнь коня нiколи не вбиває, а люди вбивають людей бiльше, нiж звiрiв. Звiрi надзвичайно серйознi й поважнi, нiколи не смiються. Вони невиннi й чистi, бо для них нема нiчого нi соромного, нi нечистого, нi неморального, нi непристойного. А рiвночасно вони моральнiшi за людей, без нiякого порiвняння. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не пiдлизуються, не зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацiй. Вони вiльнi, незалежнi, щирi, вони роблять так, як думають i почувають. Чого ж людина так пiдносить себе перед звiрами? Нi, по совiстi, чого?
