– Пан президент у кабiнетi?
– Нi, попи в Залi Здоров'я!
I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.
Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.
Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!
Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.
Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.
В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.
Граф Адольф iз тим самим виразом серйозної поштивостi й заклопотаностi, що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиняється.
Мертенс, зачувши кроки, озирається i вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:
– Обороняйтесь!!
Граф машинально пiдносить руки й злякано вiдсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно пiдкидаючи при цьому випнутим i здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на вухах, на носi рясно блищать краплi поту. Все тiло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрiє потом.
Кивнувши бадемайстровi, Мертенс прямує до мармурового ложа, нiжно рожевого, блискучого й холоднуватого.
Бадемайстер нiжно обхоплює пана президента в обiйми й починає з такою надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати спiтнiле тiло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.
– Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? Приємне? Неприємне?
Граф Елленберг обережно посмiхається: як для кого, – для принцеси – неприємне, для iнших може бути… корисне.
Мертенс кiнцем рушника витирає пiт iз лоба, що знову виступив, як виступає вода на болотi, i час од часу, поки граф розповiдає, проводить рушником по лицi.
– Гм! Цiкава iсторiя "Загине коронка, загине рiд". Чудово. Ну, хвалю: хитро.? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.
Висновок для графа Елленберга цiлком несподiваний, i невiдомо, чи бажаний. I через те, що невiдомо, граф ще обережнiше, ще нiжнiше посмiхається.
– На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.
Мертенс махає собi на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.
– Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса дiстане її разом iз моєю рукою. Я врятую їхнiй рiд!
I на вкритих потом твердих губах виступає iронiчний усмiх. Усмiх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смiшок.
– Але ви вiдповiдаєте Чуєте? Що?
Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця пробує вияснити це пановi президентовi. Але пан президент не хочуть навiть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пiв Об'єднаного Банку. Досить? Що?
Граф Адольф смiється з милого дотепу пана президента, але зеленi, банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I знову граф не знає, чи бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати її.
Але пан президент мусять набиратися здоров'я – авдiєнцiя скiнчена.
***
"Негайно й за всяку цiну".
Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати їх у такiй загадковiй справi?
Що батько даремно складає пiдозрiння на Труду, це ясно стає й дитинi, побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вiрить.
Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, i, хто врятує смiшну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.
У графовiй приймальнi уже чекає президент полiцiї з якимсь молодим добродiєм, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.
– Дозвольте представити вам, ваша свiтлосте, доктора Тiле, нашого найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працює в нас iз власної охоти й любовi до свого мистецтва.
Доктор Тiле вклоняється й посмiхається такою нiжною й уважною посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче любить графа Елленберга i йому зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу. Слухаючи його свiтлiсть, вiн схиляє гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi голову то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею.
– А як ви думаєте, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?
Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiдає:
– Можливо, можливо! А посвiдки нiякої не залишено? Нi? Гм! Як так, то сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз лишає посвiдку. Звичайнi злодiї вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.
