Принцеса Елiза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало свiтла в кiмнатi. Треба стати ближче до вiкна, до смуги свiтла з-помiж портьєр.
Дiйсно, Труда й Iрма зразу попадають у цю смугу. Iрма ж трошки набiк голову вiдхиляє, щоб ухилитись од свiтла й бачити принцесу. А очi, справдi, двi кришталевi тарiлi, як казала Труда, величезнi, срiбно-сiрi, стрiлчасто-блискучi. I чистi-чистi, як вишлiфуваний кришталь.
Вона надзвичайно рада такiй несподiванiй гостi. Вона була б iще щасливiша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її свiтлiсть, але вона цiлком розумiє бажання принцеси й сподiвається, що iншим разом вони будуть бачитися в iншiи обстановi.
А посмiшка невинна, ясна, п'ятилiтньої дiвчинки. Тiльки що в неї схiдного – це тiльки Трудi вiдомо. Носик iз горбиком i чорне блискуче волосся?
– Ну, ви, Iрмо, вже йдiть, iдiть, а то вашi приклонники ще сюди забiжать, вас шукаючи. Скажiть Максовi, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесi декого з наших гостей. Рудi принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А iндуса пiдведiть трошки ближче до дверей – на нього варто додивитися зблизька. А мiй китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, iдiть!
Двi кришталевi тарiлi iскристо посмiхаються, горбатий носик привiтно киває, I струнка тоненька постать тихенько вислизує з кiмнати.
Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький бiль. I крiзь цей бiль раптом проривається:
– …Iрма! Правда?
– Вибачте, Трудо, я не чула.
– Яка чудесна, я кажу, Iрма! Правда? Хiба не пара Рудi? Ну, скажiть ви!
– Прекрасна пара!
– Ну, розумiється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться iндус. Не думаю, щоб вiн на свого бога Брагму так дивився. Нехай Iрма скаже йому виступити з своїм полком проти всiєї армiї – думаєте, не зробить? Проти всього свiту виступить. Вам добре видно, Елiзо?
– Дякую, добре.
Труда ще трошки ширше вiдпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елiзи й починає "представляти". Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це – капiтан свiтляної батареї якогось там їхнього полку. От негр iз Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хлiб i страшно за все дякує по-англiйськи. Йому хоч що скажи – насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.
А бiль усе ниє, ниє, росте – не чути вже нi веселого гомону з салону, нi Трудиного шепоту. Ниє, ниє й iскриться кришталевими посмiшками. От вона пiдходить до iндуса (А десь iз якогось кутка за нею, мабуть, слiдкують ще однi очi!) Iндус кладе собi руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.
Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.
– Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навiть докторовi Рудольфовi, що я тут? Нi?
Труда здивовано впирається очима в лице Елiзи – яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!
– Даю найчеснiше слово, Елiзо, що не скажу, що ви тут. Задоволенi?
Форма слова не зовсiм задовольняє принцесу Елiзу. "Не скажу, що в и тут". А все-таки скаже, що хтось є?
Але чогось уже не хочеться виясняти цiєї неясностi. Ну, розумiється, тепер вона не посмiє не дотримати свого слова.
Ага, от i Макс. Лiниво човгаючи ногами, пiдходить до мону ментальної напiвголої Юнони з двома крихiтними японцями з обох бокiв. Японцi задирають до нього розумнi личка й смiються великим рiдкими зубами.
– Ну, Елiзо, я на хвилинку покину вас. Менi треба сказати кiлька слiв Iрмi в дуже важнiй оправi. Ви сидiть спокiйно, сюди нiхто не ввiйде.
Елiза мовчки хитає головою й повертається до салону. Iрми вже немає. Зникла. Ну, розумiється, вона пiшла в куток до нього. Iндус же не смiє йти за нею, стоїть i непорушно хитає головою другiй дамi.
Раптом збоку, з того кутка, якого принцесi не видно, чути музику. Гомiн притихає, обличчя повертаються до кутка.
В тишу нiжно, лагiдно входить жiночий голос, увiходить, як невинна п'ятилiтня дiвчинка, пiдкидаючись звуками рояля, обплiтаючи себе ними. Але тут же на очах росте, мiцнiшає й ось уже криштально, сильно дзвенить. I така радiсть, така трiумфальна переможнiсть у цьому дзвонi, що принцеса Елiза заплющує очi й чує, як уся вона дзвенить болем.
Ляскiт оплескiв боляче ряботить тишу. Принцеса Елiза розплющує очi. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь iндус i зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й бiлими-бiлими зубами.
З-за одвiрка в полi зору з'являється Iрма. Вона, як од бджiл, одмахується руками вiд iндуса, китайця та ще кiлькох постатей i тiкає. Вона не буде спiвати. Не буде, не буде!
Розумiється, не буде, бо вона тiльки йому спiвала. А вiн же – вiдомий – не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всiх.
I вмить принцеса Елiза чує, як фотель пiд нею, дверi, салон i вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвiрка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовiрно-рiдна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкостi в очах соромлива. Вiн почуває оебе так нiяково серед цих напiвоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От вiн обережно й нiяково пригладжує повисмикане темне жабо.
Знає вiн чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Нi, розумiється, не знає – хiба ж вiн мiг би так стояти й нi разу навiть не подивитися на дверi?
А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на дверi, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо смiються через голови кришталевi тарiлi?
Невже Труда таки не сказала?! I вiн не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелi?!
I невже не скаже? I вiн не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душi?
Нi, не прийде. От вiн нiяково, прохаючи, киває головою Iрмi. I от Iрма вже летить, облiплена своїми бджолами, на його кивок – вона буде ще спiвати.
Принцеса Елiза знову заплющує очi. Але вона вже не слухає спiву, ще яснiшого, веселого, грайливого, вiд якого в негра танцюють бiлi зуби мiж фiалковими, широко розтягненими устами Спiв родить веселий грайливий гомiн, рух, смiх. А принцеса Елiза сидить, зiгнувшись у фотелi, заплющивши очi. I такою почуває себе жалюгiдною, самотньою й смiшною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душi, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! I пiдiйти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.
А вона замiсть того сидить за дверима в пiвтьмi, пiдглядає, пiдслухає й сьогоднi ж увечерi буде обмiрковувати з Георгом, як краще всiх їх винищити.
Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра цi молодi, веселi, незлi люди будуть непорушнi, задубiлi трупи? I вiн висiтиме десь на площi, страшний, синiй, iз висолопленим iз рота язиком?! Що за абсурд?! I як це вона могла двi години тому вiрити, що це може бути, i не думати про це? Знати, вiрити – i не думати! Як це могло бути?!
