"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподiбною до бiржової стайнi. I паличка вже не цокає так iзневажливо й демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.
Мертенс приймає князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Нi iскорки трiумфу.
Пiсля кольорової, врочистої, холоднуватої пiтьми приймальної зали очi мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце – майове, щедре, реготливе – з розгону б'є крiзь розчиненi широченнi вiкна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелiтає в жовтi дерев'янi стiни, в дерев'яну стелю, грає скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi одної м'якої меблi, нi портьєри, нi завiски – дерево, книжки, метал, папiр та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет президента Об'єднаного Банку.
На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати – з екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й матово тьмянi – рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, боєво купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.
Сiдаючи, Мертенс надушує гудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:
– Припинити. Давати тiльки свiтло.
I зараз же повертається всiм важким, туго збитим тiлом до князя. Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступає рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спускає очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу:
– Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту?
Мертенс спочатку ледве помiтно киває головою, потiм з деякою натугою розчiплює м'ясистi голенi губи й рипить:
– Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
I знову стулює уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрiє пiт. Мокрiє вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю мiж свої гострi колiна, кладе на неї обидвi свої руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спирає погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо.
Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розглядає князя. Часом вiн скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'являється, то зникає нiжно-синiй круглий знак.
Князь замовкає. Руки йому спiтнiли, але вiн не витирає їх, бо знає, що вони тремтiтимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
– Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей iз своїх мiцно, до болю складених на палицi рук.
– Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте.
– Так-то воно так, та… Гм!
I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчується добродушними, одверто веселими iскорками очей.
– Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться?
Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екранi часто, настiйно починає стрибати цифра 7.
Мертенс бере олiвець i щось закреслює в товстому блокнотi.
Потiм надушує гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiдає, як сидiв.
– Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо.
Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх.
I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:
– Ваша влада дужча за всi закони…
– Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра.
Жовтий олiвець виприскує з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий усмiх i ховається.
– Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.
I Мертенс здiймає руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й забиратись.
Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель Мертенса.
– Ми… противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв боротьби, як… смерть. Бо ви самi знаєте, що ваша вiдмова… смерть для мене й для мого сина.
Мертенс спокiйно накриває очi важкуватими повiками, знову обiймає пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно говорить:
– Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн. Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.
Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що здається старою, вивiтреною, посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить – десь пiдло нашiптує надiя: а може, задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?
– I ми пiдняли її! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!
I Мертенс сильно гупає себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.
– Але ви, ви не признаєте. Мрiєте вернути колишнє, неповторне. Iсторiю лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зиркає в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала, розхристалась, дає волю собi, тiшиться, губу зако-иилює, громом гримить.
– Та ще приходите до нас просити в нас нашої зброї для боротьби з нами-таки? Хе! Великодушнiсть?
– Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя… мого й мого сина. Ну, я вас… благаю!
I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати, i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче ковтає щось трудне, i одвертає голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi вилиць хоробливо горять червонi плями.
