"Якщо ти вiдмовляєшся вiд вдалої працi з ксероксом, то не приписуй собi мого випадкового невезiння, нiколи не знаєш, який саме аркуш вiн зажує". "Угум-с. Знаєш, чого ти досi не збагнув? А мав би. Справдi, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закiнчила навчання, має вищу освiту, до того ж училася непогано, має практичний досвiд i розумiється на теорiї, так важко усвiдомлює доволi простi речi. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. I при цьому, мушу визнати, працюю залюбки". "От не треба брехати. Тiльки твоїх побрехеньок менi бракувало". "Без брехнi? Це, знаєш, любчику, зовсiм не цiкаво. Тебе правда так нiчому й не навчила?" Так. Тепер ця наволоч менi пiдморгує. "Щось ти сьогоднi зовсiм тугий до жартiв. Добре. Чи можу я без брехнi? Звiсно, можу. Мiй любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй". Це воно каже, бо бачить мою криву посмiшку.
"Язичник, угум-с. Iз такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собi гiдний об'єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголiк. Горю на роботi". Воно коротко гигикає i знову пiдморгує. "Я продовжу, о'кей? Хто б iще, крiм язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксi? Тьху. А, крiм цього, хто задивляється на бабiв? Iде собi дiвчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чiпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усi свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловiче створiння? Ти думав про постiль. Де ж тобi було доглядiти за своєчасним вкладанням аркушiв та роботою апарата. Ти собi дозволяв грiшнi думки та грiшнi вчинки". Я мовчав. "I, як сам, мабуть, розумiєш, з мого боку було б грiхом не скористатися цiєю ситуацiєю. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних манiпулювань".
Я думаю: може, сказати йому "вiдчепися", тричi, й воно щезне. "А ще можна перехреститися, тричi, люди кажуть, що допомага, - знову пiдморгує воно. - А ще є часник, срiбнi кулi й осиковий кiлок". Рохкає вiд смiху. "Менi здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?" Воно мене злить. "Зад не прилипнув до клейонки?" - суворо питаю я. "Нi. Не турбуйся так, це негативно впливає на колiр обличчя. Нiчого до мене не прилiпилося. А знаєш чому? Можу розповiсти. Ти ж нiкуди не поспiшаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобi таке, га? Вiриш у матерiалiзацiю думок? Звiсно, можна уявити собi все, навiть бiльше, але що тут буде справжнiм? Бо щось iз нас справдi iснує, а щось - навпаки. Як ти думаєш, що є реальнiшим, мiй хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?"
Я заплющив очi. "Досить балачок", - сказало воно, добряче нареготавшись. "Тобi пригадалося, що сьогоднi ти затримуєшся на роботi. То чому твiй кар'єрний годинник не подає тобi сигналiв? Чи сьогоднi в тебе щось iз вухами? Ти стережися, на вулицi лютує грип. На щастя, в тебе є я, i я тобi допоможу. Треба дiяти, вже настав час, звiсно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп'ютерi є матерiали, якi тобi конче необхiднi для швидкiсного пiдйому службовою драбиною. I цей дехто пiде з роботи вчасно, а пароль на вхiд до комп'ютера можна легко дiзнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобi мої пiдказки? Менi здається, що це вiртуозно. Великi свiту цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати вiд мене влучнi поради. А тобi це далося тiльки тому, що ти менi сподобався, у тобi я побачив таке, що дуже мене зацiкавило. Перспективу! Чи ти взагалi здатен зрозумiти, яке тобi привалило щастя? Ти - обраний, любчику, тобi поталанило".
У мене розколювалася голова. Може, справдi пiдхопив грип? Воно гойдає нiжкою. "В тебе сьогоднi є всi шанси, можливостi та права отримати належне мiсце пiд сонцем. Згадай, як ми йшли, скiльки ти витримував, благав про щасливий кiнець. Ось уже й вiн! I тiльки тупа, обмежена iстота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрi нiколи й нiкому не давали душевного полегшення, може дозволити собi цим не скористатися. Життя - це як гра в лото. Ти маєш порожню картку iз зазначеними на нiй числами та бездонну бочку, куди час вiд часу встромляєш руку з надiєю на виграшне число, яке б збiглося з цифрами, намальованими на твоїй картцi. Як вважаєш, чи часто випадає потрiбна цифра? Скiльки там iще може бути "9", як оце випало сьогоднi, га?" "А-а-а-а-а". "Чого волаєш, як кiт кастрований? Ото нажеруться зрання, i день весело в них iде. Працiвнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них i страждає". Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчiркою витирає бруд на тому самому мiсцi, де тiльки-но сидiло воно. Воно щезло. Ганчiрка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука - продовження цiєї скатертини. Огидно. "А може то не "9", а "6"?" - питаю я сам у себе. "Вали звiдси, всiвся, наче буржуй, тiльки про себе й думає, що йому - люди, люди йому - гниди. Вставай давай, у нас - перерва", - каже червона рука. I я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це - робочий клас, гегемон, пролетарiат, правий був дiдусь Маркс, ох i правий.
"Тебе шукала Гiтлєрша, бiгала тут, наче скажений собака, бовкала про якiсь недоробленi матерiали, руками книжки з полиць збивала", - каже Iгорко, коли я заходжу до нашого кабiнету. "В тебе часом не розпочалася зiркова хвороба пiсля оглядин у бiг боса, га?"
Вiн упiзнає мене за ходою, не вiдволiкаючись вiд свого комп'ютера."Дiстав ти. Скажи краще, що ти робиш", - питаю я. "Звiт клепаю, мать його. Цiкаво, чи є матiр у звiту? Мабуть, є, мабуть, це довiдка", - розмiрковує Iгорко. "За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побiльше. Може, потiм допоможеш? Щось менi пiдказує, що я працював набагато бiльше, нiж пригадалося. З пам'яттю щось не те". Я посмiхаюся. Авжеж, блiн. Iгорко - роботоголiк. Новий анекдот. Вiн не цим славетний. "А Степан чим там займається?" Степан сидить у своєму кабiнетi, швидко працює за комп'ютером. Злився з роботою в екстазi, маестро. "А, мабуть, так. Звiдки менi знати? Менi його турботи нi до чого, свого клопоту бiльш нiж потрiбно", - каже Iгор. "А потiм - так вiн нам i скаже, ага, наставляй вуха".
На моєму посту бiля ксерокса нiкого немає. Тому я спокiйно роблю копiї, вкладаю їх у теку, потiм заношу до кабiнету Варвари, її, на моє щастя, немає на мiсцi. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок пiдлеглих вiд керiвникiв. Менших керiвникiв вiд бiльших. Бiльших вiд найбiльших. "Строче воно, строче, прогнутися хоче", - каже вiршика Iгорко, показуючи на Степана. В них спiльна приймальня. Дверi вiдкритi. Щоб спiлкуватися?
Нi, щоб пильнувати. "На обiд не виходив, працює, аж iз вух полум'я вилiтає". Я дивлюся, як на столi з'являється число "9" або "6". Хутко озираюся, Iгор нiчого не помiчає, вiн розглядає свої нiгтi. "Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахтi працюємо". Зовнiшнiсть для Iгоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речi. "Ти куди це?" - питає Iгор, який завжди та про все мусить знати. "Вiдпросився", - кидає йому Степан i йде. Степан з Iгорем не товаришують. "Невже до баби?" - дивується Iгор. "Натрапив, мабуть, на якусь жалiсливу, кому вiн такий iще треба? Або, може, їй жити нема де? Лiмiта якась, ага. А в нього - хата, реєстрацiя, майже столичанин".
"От скажи менi, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одруженi, тобто ти мусиш знати про бабiв та про їхнi цiнностi не з чуток. Який зиск iз бабiв? Суцiльнi витрати, як на мене. Замiсть того, щоб купити собi пару джинсiв або двi пари, купуєш це саме їй, а до джинсiв iще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.
А ще годуй їх, а жеруть вони, цi сучаснi дюймовочки, забагато, їх нагодувати складнiше, нiж двох елiтних вепрiв. А їхнi подруги, з якими треба час вiд часу спiлкуватися. "Чому ти не пiдеш зi мною до Настi, ти мене не кохаєш?" Їхнi подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п'ятьох балакучих вiслючих. I абсолютно вiдомо, що все це так i буде, а може, ще й гiрше. От скажи менi, на хера добровiльно на себе брати такий клопiт? Тiльки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її пiхвi?" Iгорко також збирається, оно вже вкладає собi волосся. Кiнець робочого дня. "Ти йдеш?" - питає вiн мене. "Нi. Маю дещо доробити". Вiн викидає в мiй бiк вказiвного пальця. "Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помiтити, пару разiв затримаєшся пiсля робочого дня, i все. Козел". "Успiхiв", - кажу я. "Я тебе попередив, брате", - каже Iгорко.
Темнiшає. На вулицi, в моїй душi. В моїй душi темно, як у собачачiй пащi. Мої руки стають вологими, я пiдходжу до Степанового комп'ютера. "Вологi руки - це велика перешкода для кар'єрного зростання", - так промовив Iгор через годину пiсля мого представлення працiвникам департаменту. "Вологi руки - це ознака хвилювання. Це наче в тобi усцявся твiй страх. Лiкуй вегето-судинну дистонiю, Стасе. Такi руки можуть собi дозволити тiльки керiвники, а не тi, хто намагається ними стати". Iгор - мiй тутешнiй гуру. "Iгорко з пригорбку". "0101" - впевнено набираю я, бо Степан народився 1 сiчня. "Ласкаво просимо", - каже менi його машина. Амбiтнi люди надають перевагу амбiтним паролям. Вологi руки. Це плаче по менi моя неспокiйна совiсть. Далi робиться все швидко, знайдено вiдповiдний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. "Було ваше - стало наше". Але ж чому такi вологi руки? "Цуп-цуп та й гуп-гуп?" - так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив забороненi шоколаднi цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непомiченим. Свiже повiтря не здається свiжим тому, хто його псує. Але вiн терпить. "Своє не смердить".
