Сразу же после возникновения украинского движения в нем резко обозначился раскол между украинцами и галичанами. Их разделяли граница двух империй, вера, психология и финансовые возможности. «Украинский Пьемонт» — тогда, как и сегодня, был дотационным регионом. Он ничего не зарабатывал — только проедал. Фактически меценаты из так называемой русской Украины содержали культурологические общества на территории Галиции — прежде всего, НТШ («Наукове товариство ім. Шевченка»), За их же деньги строился и Академический дом во Львове. Василий Симиренко только в 1912 году выдал председателю НТШ Михаилу Грушевскому на эти цели 100 тысяч золотых рублей. Этот сахарозаводчик платил украинским организациям добровольный 10-процентный налог со всех своих доходов!
Евгений Чикаленко тоже не скупился: «Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль, здається, 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з Наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою квартирою».
Но, познакомившись ближе с ситуацией на Галичине, Евгений Харлампиевич испытал жестокое разочарование: «Кар'єризм, матеріалізм, безідейність та кав'ярне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів, і у наших, що там виховувалися, одвернули мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінчинківною до Львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швейцарії, в справжню Європу, а не на «європейський смітник», як тоді називано на Великій Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців».
Богатый помещик Евгений Чикаленко был экономически абсолютно независим. Он мог сколько угодно фрондировать против Российской империи, но царское правительство свято блюло его экономические интересы как российского дворянина. Владелец Перешор не беспокоился о карьере, не заискивал перед сильными мира сего и не гнул ни перед кем спину. И таких украинцев, как он, в России было много: Терещенки, Тарновские, Скоропадские, сотни родов малороссийского дворянства, крестьяне, богатеющие от тучной земли бывшей Гетманщины и Новороссии.
Совсем другая ситуация была в Галиции. Земля тут принадлежала польским дворянам, торговля — еврейским финансистам, а власть — австрийским чиновникам. Уже тогда Галичина в миниатюре переживала то, что сегодня, как рак, съедает всю Украину — ею управляла Европа напрямую, при этом сотни тысяч галичан убегали в эмиграцию, не зная, чем прокормят семьи. Драпали вплоть до Канады и США. Это и предопределило те черты галичанства, которые зорко подметил Чикаленко: «Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріальними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як «стоїть» матеріально, хто як «ситуований», яка в його «реальність», тобто власність, маєток».
Самому Чикаленко его меценатство приносило только убытки. Новая газета — «Рада», которую он взялся финансировать на паях с Василием Симиренко, оказалась бездонной прорвой, поглощавшей ежегодно десятки тысяч рублей. И 20 августа 1910 года Чикаленко записывает в дневнике: «Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах, і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі «Раду», але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети… Я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року».
Газета «Рада». И ее, и «Громадську думку»
не понимали украинцыПриходилось искать спонсоров и сеять, как выражался Чикаленко, «бактерию украинства» среди соседей. Некоторые проявляли интерес, но не слишком активный. Распропагандировав богатого таращанского помещика Ивана Яневского, отец которого стал миллионером из простых крестьян на торговле скотом, Чикаленко записывает в дневнике 27 августа 1909 года: «Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів… Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене. Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати… Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню. Побачим.
Але в розмові з ним я й словом не натякнув, що сподіваюся від нього запомоги на «Раду», щоб не залякати і не відштовхнути його з першого ж знайомства. Нехай пізніше, коли познайомимося ближче».
«Бактерия украинства», несмотря на все финансовые вливания в нее, пошла в рост только в годы Первой мировой войны. Чудовищная ошибка трех империй — Австро-Венгерской, Российской и Германской — положила конец экономическому росту и процветанию. Фронты и миллионы человеческих жертв вызвали разочарование в традиционной монархической власти. Только на этой почве трупного разложения (что делать, если это так!) взошли цветы различных национализмов — чешского, польского и, естественно, украинского. Но мечты, ставшие реальностью, не очень радовали мецената. В первый же день 1919 года, когда петлюровская Директория радостно встречает в захваченном у гетмана Скоропадского Киеве Новый год, в дневнике Чикаленко появляется такая запись: «Сьогодні один студент, що служить в вартовому відділі, оповідав про «контрасти» Винниченка в житті. На варті в палаці вони голодні, холодні бачать, як Директорії готуються всякі розкішні страви, подаються вина в такій кількості, що член Директорії Андріївський щодня такий п'яний, що ледве на ногах держиться, очевидно, такі «контрасти» не піднімають авторитету власті. Не дурно один жид казав в редакції «Нової Ради»: «Недавно за Петлюрою шел весь народ, а теперь и десяток душ гимназистов не пойдет!».
Уже в эмиграции в 1921 году в Бадене Чикаленко грустно констатировал: «Я теж гадаю, що Петлюрі не пощастить збудувати держави, коли він схоче і після визволення України стояти на її чолі. Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало на протязі нашої історії… Нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. Я гадаю, що у Петлюри стане й розуму, й патріотизму на те, щоб, довівши Україну до Установчих Зборів, запропонувати їм запросити якогось англійського чи шведського, чи, може, й німецького королевича, який прийшов би з своєю гвардією міністрами… і збудував би нам державу. Без королевича якогось хоч «віда дурацького» ми держави не збудуємо, — це для мене тепер ясно».
Таков был печальный итог великого сеятеля «бактерии украинства» — Евгения Харлампиевича Чикаленко. Он умер в Праге в 1929 году. В крайней бедности. Полностью разорившись на азартном увлечении своей жизни. Но я не стал бы бросать в него камень. Точно так же и даже еще хуже кончили тысячи других помещиков, не имевших никаких хобби, кроме псовой охоты. Революция отобрала у них все. А после Чикаленко все-таки остались мемуары и два тома талантливейших дневников с честным свидетельством плодов его селекционной деятельности: «Бачив масу українців, і багато між ними «гадких утьонков», що я висидів в «Раді» і за діяння яких тепер доводиться червоніти».
Увы, проглотив в детстве залпом гоголевскую повесть, Чикаленко не понял главной мысли ее автора — Тарас Бульба и его соратники были, прежде всего, русскими людьми. Недаром ведь Гоголь вложил в уста своего старого казацкого полковника великую фразу: «У последнего подлюки, каков он ни есть, есть и у того, братцы, крупица русского чувства».
Не те яйца высиживал Чикаленко. Не ту «бактерию» сеял. Да и нужно ли сеять бактерию, когда есть зерна?
Как Лазарь Моисеевич с Израилем Юделевичем Украину украинизировали
У нас обожают говорить о «русификации», насаждавшейся царской Россией и СССР. Но очень не любят вспоминать о насильственной украинизации 20-х годов, проведенной советской властью. Историки хорошо знают о ней все. Но на официальном уровне в нашей «свободной» стране их не слышат.
Специально возьму для примера очень известную книгу «Украина: история» канадского профессора Ореста Субтельного. В начале 90-х она была бестселлером Выдержала несколько изданий огромными тиражами Так что, найти ее и проверить мои слова — проще простого. Достаточно заглянуть в любую библиотеку или на книжный рынок «Петровка».
