Елла присіла поряд, обійняла.
— Мамо, не треба так…
Єва відсторонилася.
— Не чіпай мене, Елло…
— Ти краще поплач, але не пий, — не відступалася Елла, наполегливо видираючи з пальців матері кляту чарку. — Поплач, тобі стане краще, але гарно поплач, від душі…
— Не стане, — розпачливо заперечила Єва, але все ж таки заскімлила, спочатку тихенько, а потім усе гучніше й притулившись до Елли. В якусь мить до вітальні зазирнув Малкович, поглянув на дружину тоскними очима й вийшов геть, не сказавши й слова.
Єва проплакалася ще майже дві години.
Подружнє життя Малковичів стрімко руйнувалося.
А у доньки їхньої, навпаки, усе в житті тільки починалося. Вона почала зустрічатися з Тимуром Карабіним, і з кожним днем усе більше закохувалася в нього, з радістю відчувала, що мама таки помилилася й серце у неї зовсім не холодне, воно просто ще не дочекалося тієї людини, котра викликала б у ньому те диво, те чаклунство — кохання.
Але тепер вона кохала.
Кохала вперше в житті — палко та пристрасно, й жила тим коханням, мов повітрям ним дихала, розуміючи, яким же блідим було її життя до зустрічі з Тимуром. Тепер вона так гарно розуміла й татка, що покохав іншу жінку, й розуміла й маму з її тими болісними ревнощами, розуміла, як то воно, очевидно, боляче — знати, що кохана тобою людина віддала своє серце комусь іншому. З жахом уявляла, що Тимур колись полюбить іншу, що очі його поглянуть ніжно й закохано на іншу жінку… Бідна мама, як вона все то витримувала? Іноді Еллі робилося ніяково за власне щастя, за те, що є такою щасливою у той час, коли мама так страждає, коли лише в горілці шукає собі хоч якої розради…
Татко ж усе більше часу пропадався на роботі, повертаючись додому досить пізно — тоді, коли мама зачинялася у власній кімнаті або посинала… їхній великий, розкішний будинок, з такою любов’ю мебльований мамою ексклюзивними меблями з Мілана, — він поступово перетворювався на щось, що нагадувало гуртожиток, а не на домівку, котра єднала рідних, люблячих людей. Елла завжди знала, наскільки мама полюбляє розкішне життя й якою була щасливою у цьому розкішному будинку, власними руками зробивши з нього ледь не палац. Зараз же мама почала змінюватися, дуже змінюватися. На жаль, розкішне життя та цей будинок — воно ніщо не зробило її щасливою, і вона почала стрімко руйнуватися — руйнуватися спочатку зсередини, однак поступово руйнація та почала торкатися її й зовні. Колись така доглянута та лискуча дружина Малковича, Єва поступово, починаючи з малого, стала пропускатися візитів до салону краси, вдома облишила робити макіяж… І день за днем перетворювалася з викоханої красуні на звичайну жінку, далеку від природної краси, з опухлим лицем…
Навесні Малкович вирішив відправити дружину на лікування від алкогольної залежності в закриту елітну клініку в Чехії.
Єва у відповідь відмовилася їхати й пригрозилася покінчити життя самогубством, коли чоловік силоміць спробує зачинити її до клініки.
Малкович зітхав.
— Єво, ти ж хвора…
Дружина почала лютуватися.
— Не смій робити з мене хвору, чуєш, не смій! Ніяка я не алкоголічка, а те, що дозволю собі коли чарчину, — то це все твоя провина.
Іноді життя — таке налагоджене та розмірене, здатне в одну мить зруйнуватися. Зруйнувалося життя й у родині Малковичів. І Степан розумів, що руйнує його він сам — руйнує у прагненні стати щасливим, доскочити свого нарешті щастя поряд коханої людини… Яке ж воно іноді буває важке, неймовірно важке — людське життя, й навіть маючи значні статки, люди не завжди можуть бути щасливими простим щастям.
Елла вже майже рік працювала в компанії батька. Єдина спадкоємиця, гордість та радість Степана Малковича, вона швидко опанувала справи, така ж розумна, як і батько, вона володіла декільками мовами, й серед них була й арабська, чому вона, після знайомства з Тимуром, лиш раділа, що колись закортіло їй вивчити саме цю мову.
На початку весни Тимур запросив її до Йорданії.
Знайомитися з його мамою.
У той вечір Елла повернулася додому навіть пізніше від батька, котрий тепер ніколи не з’являвся у будинку в Пущі-Водиці раніш дев’ятої вечора. Замислено сидів сам за вечерею, роздратовано пережовуючи смажене м’ясо, коли до їдальні впурхнула радісна, сяюча Елла.
— О, татку, ти вже вдома? — запиталася вона весело й, упавши на сусідній стілець, поцупила в нього шматочок соковитої, ніжної індички, щасливо сяйнувши блакитними очима.
Малкович уважно поглянув на доньку.
— Ти сьогодні щось надзвичайно радісна…
Елла трішки винувато позиркнула на батька.
— Вибач, я б не мала так поводитися… Але, тату, розумієш, Тимур запросив мене до Аммана, знайомитися з мамою. Він їй так багато розповідав за мене!
Малкович зітхнув.
— Люба…
Елла поморщилася.
— Тату, тільки не починай. Я геть не розумію, чому ти так налаштований проти Тимура. З першого ж дня знайомства він тобі не сподобався, я ж бачу… — Вона помовчала, а тоді засяяла. — Чи, може, ти просто ревнуєш, га, тату?
Малкович кислувато усміхнувся.
— Можливо.
— Т-татку!
Малкович похитав головою.
— Тобі мене не зрозуміти, зірочко. Тільки коли спливе час і в тебе народиться дитя, й воно закохається раптом, тоді ти мене зрозумієш, а зараз… Не засуджуй мене суворо, але цей твій Тимур…
Елла посміхнулася.
— Тату, він хоче одружитися зі мною й везе знайомити з мамою. Й… я кохаю його, тату.
Малкович погладив її руку.
— Розумію.
Вони помовчали, але Елла відчувала, що батько все ж не перемінився у своїм упередженні супроти Тимура. Але вона мовчала, не знаючи, як переконати його у тім, що він помиляється й Тимур гарна людина. Але знала й те, що тато не ставатиме на заваді її щастя, ото побурмотить, та й погодиться з тим, що вона буде щасливою поряд Тимура.
Десь нагорі почувся дзвін розбитого скла й гнівливий вереск Єви.
Елла підхопилася.
— Мама…
Степан ухопив її за руку.
— Не треба, зіронько. Вона зараз лютує, тому що я таки домовився з клінікою й післязавтра ми вилітаємо до Чехії. — Він помовчав, вдивляючись у спохмурніле лице Елли, зітхнув і продовжив: — Так буде краще, люба, зрозумій.
— Так, тату.
Степан ще помовчав, дещо розгублено роздивляючись охолонуле вже м’ясо на своїй тарілці, промовив повільно:
— Ти, може, й засуджуєш мене, зіронько, за маму засуджуєш. Так, засуджуй, я це заслугував… Те, що відбувається, — у тому лише моя провина, я від цього не відхрещуюся, але… Ти сама закохана, ти маєш тепер мене зрозуміти. Закохавшись у іншу жінку, я дещо навіть наївно гадав, що твоя мати зрозуміє мене й відпустить, бажаючи мені щастя.
Елла похитала головою.
— Вона надто сильно кохає тебе.
— Це кохання для мене тепер мов прокляття, — сумно відгукнувся Малкович, і мов на підтвердження цих його слів десь на другому поверсі знову пролунав дзвін розбитого скла.
День від’їзду матері до клініки виявився чи не одним з найважчих у житті Елли. Єва до останнього відмовлялася їхати на лікування, наполягаючи з відчайною впертістю на тім, що не має вона ніякої залежності, а просто випиває час від часу, а випити має право, бо все життя її руйнується. Поїхати ж її до клініки, та й то з великими труднощами, вмовив її батько Захар Прилука, можливо, тому, що з дитинства звикла вона таки прислухатися до батька, послухалася й цього разу.
Елла проводила матір у Бориспіль.
— Бувай, люба, — дещо сухо промовила Єва, зазираючи до очей доньки, котрі й зараз, під час цього сумного прощання, випромінювали щастя закоханої жінки. — Й хоч раз у житті, доню, послухайся матері… не кохай надто сильно, а кохай так, аби завжди полишалася в тебе можливість піти вільно. Не кохай так, як я кохаю твого батька, — більше від життя, бо таке кохання дуже, дуже болісне, люба.
Елла промовчала, тільки поцілувала матір у прохолодну щоку й з дивним відчуттям спостерігала за тим, як іде вона з батьком геть — невисокого зросту, у дорогій шкірянці вершкового кольору, в черевичках на підборах. Нова, незвична якась мама з недбало причесаним світлим волоссям, вона видавалася такою хворобливо худою, такою нещасною, що в Елли пронизливо защемілося серце. Чому мама так страждала?
