Погляд незнайомця, наполегливий та пронизливий, знову торкнувся її лиця, й Елла чомусь відразу забула про маму та її плачі. Плачі не стільки за покійним дядьком Миколою, а за втраченим почуттям батька. А незнайомець усе дивився, чомусь полишуючи її тим поглядом спокою, й вона не знала, хто він, але здогадувалася по смаглявій його шкірі, що був він іноземцем, бо їх, іноземців, тут вистачало…
Священик щось виголосив гарним оксамитовим голосом, і присутні почали прощатися з покійним…
Почав падатися дрібний сніжок, й Елла, вхоплена холодною, майже крижаною рукою тітки Мар’яни, у якусь мить опинилася поряд дорогої, лискучої домовини дядька Миколи й… темноокого незнайомця. Чорні очі опинилися так близько, поглянули так пронизливо, що Елла відчула дивну, незнайому слабкість… Одна лиш мить, одна лиш коротка мить, і це дивне відчуття… Нахилилася прощатися з дядьком, ледь вбачаючи перед собою його спокійне, застигле бліде лице, захоплена надзвичайним хвилюванням…
Поминали Миколу Роєва в дорогому ресторані, тітка Мар’яна не пожаліла — стіл нагадував радше весільний, ніж поминальний, і знову Елла, мов за волею потаємної руки, опинилася за столом навпроти того дивного незнайомця. Чорні, пильні очі знову не полишували її у спокої, уп’явшись у лице наполегливим поглядом, мов вимагаючи чогось — а чого саме, вона того не могла ніяк зрозуміти. Тільки відчувала себе трішки дивно… Лише мати, хильнувши зайвого, відволікала увагу від незнайомця, непевними, різкуватими рухами нахиляючись надто близько й шепочучи в саме вухо тим задушливим, плаксивим голосом, котрого Елла так не любила:
— Еллочко, ти дивися, ти пильно дивися, вона має бути тут, я не повірю, що тут немає…
Елла важко зітхнула.
— Мамо, будь ласка, не починай…
Єва кинула на неї ображений погляд.
— Ти така ж безсерда, як і твій батько, недарма так на нього схожа. Й ти холодна, Елло, дуже холодна, хоч ти й моя дитина, та я вражаюся тому, яке холодна серце ти маєш… Тому й не покохала ти нікого ще, бо є такою ж мармуровою зсередини, як твій батько та Мар’яна… Ти ж не розумієш, геть не розумієш того, що я відчуваю зараз, що відчуваю я останнім часом, при погляді на кожну жінку ледь не божеволіючи від думки, що може саме її покохав твій батько. — Засоловілі, п’януваті очі матері сторожко оббігли швидким поглядом довгий стіл, за котрим сиділи як знайомі, так і незнайомі Еллі люди. І вона здригнулася, забачивши той негарний, хворобливий лиск, що майнув у материнських очах. — Вона тут, я це відчуваю. Вона тут, та брудна тварюка, котра намислилася вкрасти в мене Стьопу, — забубоніла мати тим ненависним Еллі п’януватим голосом, й вона заплющила на мить очі.
Гірка, болюча реальність.
Мати почала спиватися.
Елла знала, надто добре знала, коли все те почалося, коли почала вона все частіш вчувати від мами запах — бридкий сморід хоч не якої там дорогої та прозорої, а все ж таки горілки. Після того вечора, коли мама з якогось дива наскочилася на татка з обвинуваченням у тім, що він її зраджує… А тато, її любий, дорогий татко, замість того, щоби все заперечувати, поглянув на маму спокійно та твердо, й тихо промовив: «Зради я не маю, але іншу кохаю».
І було ніяково та неприємно почути ту розмову — вона почувалася так, мов торкнулася чогось забороненого, такого, що було належно лише батькам. Вона не засуджувала, безтямно люблячи татка, за те його нове кохання й безмежно жалкувала маму… але не розуміла її. Не розуміла, можливо, тому, що й справді ще не кохала. Ну ось не торкалося ще її серця те почуття… Ні, хлопці їй траплялися, з деякими пов’язували й певні стосунки, але то було так — аби відчепитися від матері, щоби та не скубла її наполяганнями сходити на побачення з сином чергової приятельки. Й вона ходила на ті пусті, непотрібні побачення, не хвилюючись і не закохуючись — вона просто робила приємне мамі… А власне ж її серце мовчало. Наслухавшись задушливих материнських розмов про те, як сильно мама любить татка, більш двадцяти років так сильно кохає, Елла починала відчувати себе якоюсь неповноцінною за цю вперту мовчанку серця власного. Почавши випивати, мама, й до цього дещо різкувата на язика, у тім хмільнім стані все частіш закидала Еллу докорами в холодності її.
Елла тільки мовчала, терпіла. Й не кохала.
Серце вперто мовчало.
Й ось озвалося у відповідь на пильний погляд незнайомця.
Поморщившись, Елла кинула швидкий та обережний погляд через стіл, уже без подиву майже натикнувшись на ті чорні, пильні очі, котрі непокоїли її все сильніш.
Цього разу незнайомець ледь помітно усміхнувся до неї.
Вона відвернулася, наполохана, удавши, що не помітила усміху.
Єва нахилилася до неї знову, обдарувавши стійким горілчаним запахом.
— Елло, доню, поглянь на оту білявку, котра розмовляє з Мар’яною. Тобі не здається, що вона занадто пожадібно позиркує на твого батька?
Елла зітхнула.
— Ні, мамо, не здається.
Єва обдарувала її розчарованим поглядом.
— Знову захищаєш його?
— Мамо…
— Ти завжди була любою татовою донечкою, — з гіркотою у голосі промовила Єва, й Елла раптом з незрозумілим роздратуванням усвідомила, що більш просто не витримає подібної розмови, цих звинувачень. Вона просто звелася на ноги й пішла геть — добре, що Єва, заґавившись підозрілою білявкою, уже не звертала уваги на доньку.
Темноокий незнайомець вийшов слідкома.
Він віднайшов Еллу майже на самому виході з ресторану, біля великого панорамного вікна, що дивилося прозорим склом своїм на засніжену, галасливу київську вулицю. Вона замисливо дивилася у те вікно, намагаючись відігнати від себе образу на маму, намагаючись забути те, в чому так різко було її звинувачено. Невже вона й справді має таке серце, про яке казала мама, — холодне й неспроможне покохати? Сумно, дуже сумно чути таке від рідної матері, але ще сумніше знати, що слова ці є правдою й у тебе справді холодне серце…
— Вибачте, з вами все гаразд?
Глибокий та трішки хрипкий голос пролунав за спиною Елли несподівано, обриваючи невеселі думки… Вона стрімко, навіть занадто стрімко обернулася, з завмиранням серця побачивши прямо перед собою того чоловіка… Чорні очі вже знайомим пильним поглядом пронизували її, здавалося, що наскрізь, і Київ за вікном зникав зі свідомості, й Елла, можливо, з несподіванки чи незрозумілого страху, озвалася різкувато.
— Що вам потрібно?
Чорні очі звузилися.
— Вибачте, якщо образив, але ви вийшли з зали такою блідою…
Вона відразу засоромилася власної різкоти.
— Ні, це ви мені вибачте… Просто я трішки посварилася з матір’ю й тому не маю настрою…
Чорні очі продовжували уважно її вивчати.
— Розумію, — промовив незнайомець повільно й замовк.
Елла теж мовчала, збентежена й зніяковіла, розгублена. Чому цей незнайомий чоловік так дивно діяв на неї, чому хвилювала сама його присутність? І хто ж він — смаглявий та темноволосий, а втім, розмовляє українською майже бездоганно, з ледь відчутним акцентом…
Якоїсь миті вона не витримала, запиталася коротко:
— Ви знайомий мого дядька Миколи?
Чорні очі сумно зіщулилися.
— Можна й так сказати… Він товаришував близько з моїми батьками, а я за мамою є йорданцем…
— Зрозуміло.
— Вам неприємно, що я наполовину є йорданцем?
Елла поглянула здивовано.
— Ні, що ви. Просто дядько так довго прожив у Йорданії.
Чоловік простягнув їй широку долоню.
— Але ж ми з вами ще не познайомилися… Тимур Карабін, мешкаю й працюю в Харкові. А ви ж родичка померлого…
— Так. Його дружина — моя рідна тітка…
Так вони й познайомилися — Елла Малкович і Тимур Карабін, і вже наступного дня він запросив її на побачення. А з поминок тих вона повернулася додому, мов у тумані, уже геть не звертаючи уваги на п’яне бубоніння мами.
Удома, зачинившись у власній кімнаті, довго роздивлялася себе у дзеркало… Тато завжди казав, що вона у нього дуже гарна, називав зірочкою своєю ясною, але Елла словам тим якось особливо й не довірялася. А зараз і справді бачила у дзеркалі красуню — майже незнайому та сяючу… А сяючу ж від чого? Невже від щастя, від щастя зустрічі з Тимуром… І почувалася так дивно, так незвично, що ладною була весь світ обгорнути, й під владою того дивного почуття пішла втішати маму, котра самотньо стигла у кріслі у вітальні, майже потонувши своїм маленьким, худорлявим тілом у його пухких нутрощах. Вона плакала й смоктала чергову чарчину…
