— Проходь.
Степан кинув на неї нерозуміючий погляд.
— Щось сталося?
Мар’яна майнула рукою.
— Ну… так. Та ти ж проходь, не застигай на порозі.
Степан кинув на неї ще один нерозуміючий погляд і повільно увійшов до розкішної квартири, котру сама Мар’яна так любила й у котрій він був дуже рідким гостем. Вона зачинила двері й м’якою ходою кішки попрямувала за ним слідкома до вітальні, закоханими очима пестячи його високу, широкоплечу постать у темно-синьому костюмі та чорній шкірянці, ледь стримуючи гостре бажання простягнути руку та доторкнутися до нього…
Степан зупинився посеред вітальні й озирнувся.
— Мене, зізнатися, здивував твій дзвінок.
Вона повільно всміхнулася.
— Справді?
— Так. Єва казала мені про нещастя з Миколою, й коли потрібні гроші, то не соромся, Мар’яно, я надам потрібне, ти тільки скажи…
Жінка підійшла до нього ближче.
— Ні, гроші мені не потрібні, хоча й з мене здерли просто космічну суму, — промовила вона, пильно вдивляючись в очі Степана й помічаючи в них неспокійний вираз.
А гарні які були в нього очі — блакитні та глибокі — такі, від одного погляду котрих можна було забутися про саму себе. Вона надто довго, більше двадцяти років стримувала в собі почуття до нього, не бажаючи спочатку кохати бідного хлопця, потім боялася втратити свою незалежність, котру мала за Миколою, але зараз усвідомила, що то все було надуманими приводами, котрі виникали у неї від того страху незнайомого почуття — кохання. Але зараз, майже вільна від Миколи, вона зрозуміла, що просто втомилася супротивитися тому почуттю, яке весь цей час притихлим птахом дрімало поряд її серця.
Вона хотіла кохати цього чоловіка й бути коханою ним.
Зараз.
Негайно!
Мар’яна й незчулася, як опинилася поряд нього, як зробила ті декілька кроків, що відділяли її від нього, в пам’яті тільки закарбувалося відчуття м’якої на дотик його шкірянки під пальцями та запах — гострий та пронизливий запах його одеколону. Схвильована та засліплена його близькістю, Мар’яна мов утратила свідомість та ясність розуму, завжди раніш спокушувана чоловіками, вона зараз спокушала сама — спокушала того єдиного у цілому світі, хто володів її серцем уже багато років… Її струнке, звабливе тіло міцно притулилося до дужої постаті Степана, а м’які, ласкаві руки птахами злетіли догори, злетіли, аби обійняти його, такого близького…
— Стьопо…
Шепіт її темним оксамитом прошелестівся посеред тиші вітальні. Гарна, невимовно гарна й закохана, вона на жодну погану мить не сумнівалась у тім, що для нього буде за щастя її зізнання, й прошепотіла, мов у забутті, мов у солодкому та сліпучому маренні, що випускало на волю її почуття:
— Стьопо… Стьопо… я кохаю тебе…
Чоловік мов скам’янів.
— Мар’яно…
Вона щасливо розсміялася.
— Так, кохаю… Люблю, чуєш, до божевілля люблю, й уже давно.
Дивно, але руки Степана, що торкнулися рук Мар’яни, яка обіймала його, видалися тій пронизливо холодними, й торкнулися вони її не для ніжних, жаданих нею пестощів, а тільки для того, аби розірвати ті палкі, гарячі обійми. Крізь туман, що повільно розвіювався перед її очима, Мар’яна побачила близько, до неможливого близько перед собою очі Степана, ті кохані нею, незабутні очі, що не відпускали її своєю владою навіть у далеких пісках Йорданії, у палких обіймах Хасана аль-Садіба… Й очі ті були холодними. Очі, у котрих не було жодної краплини радощів від почутого зізнання, у котрих не було й сліду очікуваного нею щастя…
Вона відчула, як холодить щось біля серця.
— Стьопо… — промовила невпевнено.
Степан зітхнув і відірвав від себе її руки.
— Мар’яно, я не розумію, що з тобою трапилося…
Жінка поморщилася.
— Що зі мною трапилося? Стьопо, та чи ти й справді осліп чи тільки видаєш з себе сліпого, але я не вірю, що ти нічого не зрозумів… — Вона різко, ненатурально розреготалася. — Стьопо, Стьопочко, та ти отямся, прокинься, любий, міцно мною коханий! Я кохаю тебе, кохаю!
— Мар’яно…
— Ні, не заперечуй.
— Ти просто пережила потрясіння таке з Миколою…
Вродливе лице Мар’яни вмить зробилося жорстким.
— Микола… Повір мені, Стьопо, те, що трапилося з Миколою, викликало в мене не потрясіння, а тільки радість. Він помре, лікарі дають йому дуже мало шансів на життя з його хворим серцем… Ні, він будь-що помре, і я нарешті таки звільнюся від нього…
Степан поморщився.
— Мар’яно, ну що ти оце говориш?
— Правду. Тільки правду. — Блакитні очі Мар’яни пронизливим та наполегливим поглядом вп’ялися в здивоване лице Степана, а пухкі вуста покривив не зовсім зрозумілий, гіркуватий усміх. — Годі, я й так довго мовчала, довго приховувала від світу та від самої себе все те, чим повнилося моє серце всі ці роки. Я ховала в собі кохання до тебе, зрозумій, Стьопо, я всі ці роки кохала тебе, ще з того першого вечора знайомства, я вже тоді полюбила тебе, але боялася, боялася свого почуття, я більше двадцяти років боялася тебе кохати… Але тепер досить, досить для мене того вже страху… — Гарні руки Мар’яни знову потягнулися до Степана, аби обійняти його, аби подарувати йому неповторне відчуття свого кохання… Й мов холодом усю обпекло, коли він знову відірвав від себе її лагідні руки…
— Мар’яно, не треба…
Вона відповілася розгубленим поглядом.
— Стьопо, я ж кохаю…
— Мар’яно, годі. Не треба більш нічого казати, повір, я почув уже достатньо. — Його пальці не відпускали її рук, не давали обійняти знову, і Мар’яна застигла, зневірливо вдивляючись у спокійне й байдуже лице Степана. Байдуже… Вона не могла, просто не могла повірити в те, що він не кохає, не кохає… — Я не знаю, що на тебе сьогодні наскочилося, але ж я… я не люблю тебе й ніколи не любив.
Мар’яна струсонула гривою густого золотавого волосся.
— Так полюбиш…
Степан похитав головою.
— Мар’яно, я кохаю іншу…
Вона у відповідь тільки розреготалася.
— Іншу? Господи, Стьопо, та невже ж ти гадаєш, що я повірю у те, що ти кохаєш іншу? Мою недалеку, негарну сестру? Ні, я ніколи в це не повірюся, й не проси. Я…
— Мар’яно, я не згадував про Єву. Я кохаю зовсім іншу жінку, — промовив Степан неголосно та спокійно, але так, що Мар’яна вже без зайвих слів зрозуміла — то є правда.
Степан справді кохає іншу, ту невідому їй, незнайому щасливицю, котра володіє найціннішим скарбом у світі — серцем Степана. Й чи гарна вона, чи ні — дідько її знає, але… Господи! Руки Мар’яни, мов крила підбитої птахи, упали вниз, уже не підтримані руками Степана, впали й, мов чужі, повислися поряд гарного, стрункого тіла, котре ще хвилину тому все випромінювало спокусу та привабливість, а зараз мов закам’яніло, застигло мармуровою статуєю, прикрашеною хвилями рожевого м’якого шовку. Великі блакитні очі продовжували зневірливо вдивлятися в лице Степана, котрий уже мовчав і не промовляв жодного слова, тільки дивився з незрозумілим виразом. Могла би ж припастися до нього знову, припастися так несподівано, як декілька хвилин тому, могла почати вмовляти, могла спокушати… Але щось втримало її від усього того… можливо, вираз байдужості в його блакитних, таких близьких і далеких очах… А можливо, то були вроджені гордощі, те в ній, що не бажало принижуватися…
Тільки коли він сіпнувся йти геть від неї, мов ожилася, простогнала тоскно:
— Стьопо…
Степан зупинився, обернувся.
— Мар’яно, мені шкода, але…
Її блакитні очі западалися.
— Та чим же я гірша від неї? — вигукнула вона з болем, що рвався прямо з серця — з серця примхливого, самозакоханого та жорстокого до інших. — Невже вона вродливіша за мене?
Степан зітхнув.
— Коли кохаєш, врода не є головним, — промовив він тихо й пішов, просто пішов, майже нечутно зачинивши за собою двері, полишивши Мар’яну посеред пустки та тиші її розкішної квартири. Полишив гарну, неймовірно гарну та самотню… Гострий, незнайомий біль торкався серця чи не вперше в житті, й хоч у голові ще продовжували сновигати думки зневіри в почуте від Степана, та серце вже знало — то все є правда. Правда? Так, правда! Правда в тім, що вона, така гарна та чудова, не потрібна йому, не кохана ним, і як то не боляче, як не прикро — та кохає він іншу.
