– Як у Бундесі, – зітхнула Ліля. – Почті так само.
Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам’яті.
– У Польші тоже так нічо, – запевнила Марлена. – Там триста на місяць получають.
– І ти получала? – не без сумніву спитала Ліля.
– А то нє, – твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. – Деколи, правда, й менше.
– А ти там тоже танцювала? – продовжила облаштування своєї пастки Ліля.
– А то нє, – повторила улюблену відповідь Марлена. – Класний такий бар, валютний. Так і називався по-їхньому – Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.
– А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? – клацнула зубами Лілина пастка.
– Руслан? – перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.
– Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, – уточнила Ліля позіхаючи.
– Пиздить він багато, – знайшлася з відповіддю Марлена. – Ти шо, йому віриш? Він же придурок!
– Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, – арґументувала Ліля.
– Велике діло тачки міняти, – парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. – Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.
Ліля ще раз по-котячому потяглася і сіла на ліжку.
– Пані Валевська? – спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.
– Есті Лаудер, – сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.
– Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. – Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. – Есті Лаудер у нас в основному палений, – додала ніби між іншим.
– А я не в нас брала, – полізла у зверхність Марлена. – Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.
– Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно, як бабки по-лучати, – повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів’я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. – Лиш би платили нормально.
– У тебе складка на животі, – зауважила Марлена. – Прес би підкачати.
– На любітєля, – махнула рукою Ліля.
– Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, – не відставала спрагла реваншу Марлена.
– А мені по барабану, – ледь закипіла Ліля. – Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.
– Дурна, – знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. – Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, – сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.
– Велике діло, – не здалася Ліля, рішуче вставши з ліжка і рвучко застібаючи бюстгальтер. – Ти Леську з тридцять другої групи в училищі помниш? Крашена така, нічо особенне! Так вона тепер в Італії, в цій, ну такий город з водою тіпа як Вєнєция, знаєш? У неї там тіпа мєсто в платному туалеті – просто сидіти весь день. І получає нормально, а ше вроді мужика найшла, якогось армяна чи грека чи тіпа цього. І вміти нічо не вміла, даже на сцені роздітися…
– Платний туалет? І просто сидіти? – Марлена аж трохи призупинила намазування губів.
– І просто сидіти! – продовжила атаку Ліля, за давнім звичаєм усіх прародичок узявшись руками в боки. – Ну, там тіпа порядок піддержувати, жетони продавати…
– Всьо равно це робота, – хитнула головою вперта Марлена.
– А в нас не робота? Нє, ну ти скажи – в нас не робота? – Ліля стріпнула біленою гривкою, не відпускаючи власних боків з власних же рук. – Танці називаються! Бальні танці! Не бальні, а їбальні! Знаєм їхні танці – кожному тільки полапати на халяву, а якшо то і трахнути надурняк! І всьо бабло кидалам, а нам… Знаєш, скільки нам дістається?
– А то нє, – сказала Марлена.
– Нічого ти не знаєш, гуцулка дурна, – заперечила Лі-ля. – Нам шість з половиною процентів дістається, поняла? Шесть целих, п’ять десятих!
– Сама ти гуцулка, – не втрималася Марлена, жбурляючи в Лілю порожньою, на жаль, косметичкою. – Гуцулка Ксеня! – додала вона, щоб допекти остаточно.
Однак Ліля на це лише показала їй середнього пальця – жестом, якого навчилася від знайомого Паші з податкової – і зникла за дверима лазнички.
– Зуби почисть! – крикнула їй услід Марлена.
Вона не бачила ще раз показаного з-за дверей середнього пальця, зате почула, як в унітаз було гучно спущено воду.
Юна Коломея Воронич, чи, коли завгодно, просто Коля, вже давно відчувала сильний голод, тож так і не дочекавшися жодного знаку уваги чи бодай пробудження з кімнати старих, рушила назустріч власній пригоді самостійно. На щастя, пошуки кухні не тривали занадто довго – прошмигнувши повз двері з написом ДЕФЛОРАЦІЙНА і майже не звернувши уваги на інші двері з написом LASCIATE OGNI ESPERANZA, вона таки опинилася в наріжній комірчині, де відразу кинулася до поїджених шашелем старих креденсів. Коля подумала, що найбільше їй зараз хочеться сирника – і тут-таки знайшла його. Сирник був достатньо свіжий, хтось уже відрізав від нього кілька шматків, проте більша частина ще залишалася на тарелі неторкнутою. Крім того, Колі хотілося молока, але в цій частині її бажання було вислухано з неуважністю, тож довелося задовільнитися слоїком темно-зеленого ялицевого меду, що само по собі теж виглядало незле.
Коля присіла до столика перед вікном і, відламуючи кусень по кусневі від сирника, вмочала їх просто в медовий слоїк. При цьому вона дивилася на гори за вікном, на мокру від танучого снігу траву, на вітер, що майже без упину борсався в ялівцевих кущах. День був сонячний, а сирник з медом дуже смачний. Коля намагалася не плямкати, хоч була страх яка голодна і їй нестерпно цього хотілося. «Сирник, – думала вона. – Сирник це класно, це просто кайфово!»
Однак політ її думки було перервано безцеремонною появою в комірчині старого опецькуватого добродія Доктора. Він зайшов досередини, протираючи свої міжвоєнні окуляри і щасливо мружачись від сонячного світла.
– Яка краса! – сказав Доктор. – Шанування любій молодій панні. Добрий сирник?
Коля саме наповнила рот солодко-щільною масою, тож зуміла відреагувати лише невиразним «угу».
– Ранок і молодість, – не відступив Доктор, умощуючись поруч за столиком. – Усе, чим дихає правдива поезія. У вашому віці (він сказав моводість і вічі, але було ясно, що насправді віці і молодість), у вашому віці поезія визначає кожний душевний відрух. Ви любите поезію?
– Так, – відповіла Коля, проковтнувши.
– Так! – переконано кивнув головою Доктор. – Той період, яким ви зараз, люба панно, маєте щастя втішатися, один молодий поет колись назвав привітанням життя. Ви, звичайно, знаєте, якого поета я маю на увазі?
Доктор поглянув на Колю дещо поверх окулярів, як доброзичливий екзаменатор на іспиті.
– Так, – відповіла Коля не цілком упевнено.
– Я знав, я знав, що ви знаєте! – щиро зрадів Доктор. – На жаль, останнім часом наша молодіж не дуже орієнтується в цих постатях. Але ви не така, я переконаний. Їжте, прошу вас, їжте далі, сирник очевидно дуже смачний, не кажучи про цей чудовий гірський мед! (Він сказав гіршький, але Коля все одно продовжила їсти, щоправда, тепер уже дещо ніби примусово).
– Богдан-Ігор Антонич, – заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, – був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля – так він сам сказав про себе, і краще за нього не скажеш.
Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово «похмілля» у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:
– Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. «Ще мій сміх молодий і душа ще зелена», – так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?
