Професор посміхаючись дивився на Колю, від чого тій навіть гірський мед зробився гірким медом. Вона гарячково думала, що б на це сказати, бо їй стало трохи шкода старого гобіта, тож вона врешті запитала:
– Може, хочете трохи сирника? Тут його ще багато…
– О дякую сердечно, – змахнув руками Доктор, – мені не можна солодкого. Цукриця, знаєте. Колись я любив солодке, особливо маківники моєї тети. Але подивіться туди, за вікно. Що за прекрасні гори! Яке сонце! Гори і сонце – дві речі, котрі нам подаровано для повнокровного втішання короткотривалою екзистенцією. В горах, де ближче сонця, – так це сформулював поет Антонич. І ще він сказав: весна – неначе карусель!
Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.
– Цікаво й те, – заявив по хвилині, – які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли-небудь рахували до дванадцяти?
Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:
– Рахувала.
– Чудово! – замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. – Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.
Коля подумала «ага, зараз» і сказала все, що спало на думку:
– Ну, перший обруч – це напевно… пояс невинності на дівчатах.
Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.
– Чудово! – знову застрибав китайським божком Доктор. – А другий обруч?
– А другий… Другий – це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.
– Феноменально! Третій, четвертий? – заохочував далі Доктор.
Коля напружилась і сказала:
– Я мушу ще подумати.
– То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, – потер руки професор. – Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого – це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав метóди, але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого – просто дивіться і тіштеся!..
Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося – майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.
– Чи, скажімо, запахи, – вгадав її глюк професор. – Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто – як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет – «п’янке». Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?
– Правда, – сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.
– Або, скажімо, звуки, – ледь закотив очі професор. – Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, помекування овець і дзвіночки на коровах – ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?
– Люблю, – сказала Коля. – Деяких.
– Треба всіх птахів любити, – м’яко зауважив Доктор. – А яких птахів ви любите найбільше?
– Орлів, – сказала Коля, хвилину подумавши, щоб не образити старого нечемною відповіддю. Хоч їй дуже кортіло сказати «пінґвінів».
– Пінґвінів поет Антонич також згадує, – потрапив в унісон професор. – Здається, у вірші «Полярія», хоч може й ні. «Полярія» або «Арктика». Ви не пам’ятаєте? Пінґвінів чи тюленів?
– Забула, – винувато знизала плечима Коля.
«Треба розпитатися в Пепи за цього Антонича», – подумала вона. Зазвичай вона піддавалася маминим настановам, уголос називаючи вітчима татом. Але в душі зберігала за собою свободу: жодне-бо інше ім’я так разюче не пасувало до цього шубравця, як його власне прізвище. Пепа.
Професор дивився на неї посміхаючись. Вона кілька разів відводила очі, але раптом вирішила не здаватись і зиркнула в його окуляри сміливим і довгим, аж трохи нахабним поглядом – тим, що іноді тренувала з подружкою перед вечірнім виходом до міста. Про гобітів їй було відомо, що вони трохи боягузливі. Після нестерпно розтягнутих у вічність десяти секунд професор закліпав і знітився, його посмішка ледь затремтіла, скривилася, й він капітулював. Колі навіть здалося, що він ледь зашарівся.
«Смішний дідок», – подумала вона.
За вікном усе було так само красиво, з тією різницею, що постать на схилі була вже значно ближче, і Коля могла би побитись об заклад, що то йшов австрійський знайомий її мами з чимось жовтим і білим у руках. (Карл-Йозеф саме повертався з ранкової розвідки, несучи букет ще вологих крокусів – угадайте для кого).
– Ну так, – гмикнув нарешті Доктор, ковзнувши засоромленим таємним поглядом по Колиних відкритих ногах і не зовсім зґрабно підводячися з-за столу. – Дякую, люба панно, за чудове товариство. Мені було вельми цікаво поговорити з вами.
– Прошу, – сказала Коля не цілком доречно.
Професор так само незґрабно вклонився і, ще більш непевний себе, ніби потрапивши в мішок власного одягу, трохи задом, а трохи боком проліз у двері.
– Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, – запевнив її вже з коридору.
– Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! – відказала на це Коля, і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом. – Ходять тут усякі пришелепки, – додала вона незлостиво.
Після чого з неї вирвалося щось уже цілком неочікуване:
– А третій обруч – це обійми мого далекого милого…
Аж після цього вона почула на ґанку важку саламандрову ходу переповненого весною і крокусами Цумбруннена.
6
Чутки про наближення до Львова Богдана-Ігоря Антонича вперше заволодівають увагою місцевого середовища, здається, ще 1928 року – тобто фактично за рік перед тим, як поет справді поселяється в цьому урочищі скам’янілих левів. У такій грі на випередження немає нічого надзвичайного – Антонича у Львові передчували, містові на той час несамовито бракувало схожої постаті, а тим часом з Перемишля, Сянока і Дрогобича вже систематично надходили тривожно-приголомшливі звістки про щоразу нові ескапади цього enfante terrible галицької альтернативної сцени. У відомому листі Бруно Шульца до Антуанети Шпандауер, датованому березнем власне 28-го, знаходимо, наприклад, цілком виразний пасаж про те, що «Дрогобич уже здригнувся неодноразово від його [Антонича] диких витівок. По всіх найвартніших уваги салонах пліткують лише про нього і про його недавній перформенс з відрубаною свинячою головою та настромленою на палю Малґоською. <…> Попри всі дивацтва, він залишається явищем, доволі чистим у ліричному самовислові. І, як на свої неповні дев’ятнадцять, подає надії цілими оберемками трохи продряглих на цій щоденній провінційній сльоті екзотичних квітів.<…> Не далі як учора ми з ним влаштували дещо химерну забаву в «Червоній лампі», рішуче проіґнорувавши містечкові уявлення про порядність і – що головне – різко несхвальне бурчання моєї риґористки Адельки. Не хочу вдаватися в подробиці – Ви, ласкава пані, й самі невдовзі про все дізнаєтеся зі скандальної хроніки. Вистачить хіба лише натякнути, що балетне трико цього разу сиділо на мені як влите, а брязкіт кайданів і свист канчука не міг не спричинити цілком акмеїстичного виверження. І от прошу – сьогодні ціле містечко збульверсоване, а цей так званий establishment просто-таки обсирається від лютого безсилля».
