Лара позиркнула на неї якось незрозуміло.
— Ревнуєш? А не треба, повір мені, він зовсім не вартий того, хоч я тебе й розумію. Сама ледь не збожеволіла, коли він привіз мене сюди, кинув до камери й з реготанням сповістив, що я тепер є рабинею його господаря й дуже скоро мене за мою вроду вигідно продадуть якомусь багатенькому арабу… А я ж не вірила, не вірила до тих пір, поки мене й справді не продали. Бачила би ти тільки, Елло, те опудало, котре мене придбало… Невеличкого зросточка, товсте та лисе — а яке старе, яке огидне, — та мене ледь не знудило, коли я вперше його побачила, але заплатив він за мене дуже гарні гроші… Й саме тоді я й повірила в те, що Андрій мене зрадив, що то все не сон, а він дійсно продав мене… Й усю свою злість на Андрія я почала виливати на того нещасного араба з Кувейту, що купив мене, приїхавши до Аммана. — На вродливому лиці Лари з’явився жорсткий вираз. — Карав мене за ображеного араба сам Андрій, на той час уже ненависний Абу… Бив безжально, але вміло, не чіпаючи лиця, витискаючи крізь зціплені зуби, що за такі справи мене треба вбити, але я коштувала дуже великих грошей — лише ці природні руді патлі чого вартували… Для залякування та всмирення він на моїх же очах забив власноруч якусь нещасну, показавши, на що спроможний. — Вона гостро поглянула на Еллу. — Повір, саме тієї миті, коли я побачила, як він убиває ту нещасну дівчину, я й вилікувалася остаточно від свого кохання… раз і назавжди. Тепер же я ненавиджу цю людину, ненавиджу так само сильно, як колись кохала. Надто коротка відстань між цими двома почуттями — я це зрозуміла з власного досвіду… Через два місяці мене продали ще котромусь товстуну, набагато молодшому від першого, але не менш огидному… Цього б я вже не подужала — там така була бугаїна. Він ґвалтував мене майже тиждень, поки я не набридла йому й він не придбав собі ще якусь нещасну. Про мене на деякий час забулися, й тоді я вирішила втекти — і мені це вдалося, хоча було й важко. Я декілька днів проблукала незнайомим містом, геть не уявляючи, що ж мені робити, як вирватися з цього пекла — я ж мови не знала, грошей не мала… Голодна, я щось знаходила на смітниках… А через декілька днів випадково натрапила на Абу… Мене знову повернули сюди, й Абу вже не бив мене — ні, він просто тихо пригрозився, що наступного разу просто вб’є мене за втечу. Я так зрозуміла, що тепер мене планують продати десь до Еміратів, наче вже й покупець вишукався.
Лара знову замовкла, замисливо споглядаючи на стіну навпроти, й Елла з полегшенням заплющила очі. Ця розповідь… вона чомусь мало торкнулася її зараз… можливо, в інший час вона б більш до серця взяла все це… А зараз же не сприймала, власний біль заступав усе. Можливо, з часом він відступиться, але замало в те віри… зараз здавалося, що той біль назавжди залишиться в серці цим темним укривалом, тупим, незнайомим почуттям, що розтинало її майже годину. Чуже горе, воно зараз тільки поверхово торкнулося серця. Полону Елла все ще не надто боялася… Вірила в татову допомогу. А ось хто допоможе їй забути зраду Тимура?
4.
Фатіна завмерла біля дверей, тривожними очима вдивляючись у високу постать Мурата, котрий повільно зайшов до вітальні й утомлено опустився на один із диванчиків. Вона намагалася не звертати уваги на вираз болю в його темних очах, відчуваючи тільки власну зловтіху.
П’ята дитина його загинула.
Разом з матір’ю померла.
Вдоволено всміхнувшись у напівтемряві своєї схованки, Фатіна обережно, повільно втягнула в себе побільш повітря й зробила повільний крок уперед. Декілька хвилин тому вона телефонувала до лікарні й із завмиранням серця чекала відповіді від неприємної медпрацівниці. Й ледь не розреготалася голосно та полегшено в слухавку, коли почула таку жадану відповідь об тім, що Лейла померла від значної кровотечі, котру не вдавалося зупинити, втративши дитину. Вона перемогла її — ту нахабну, злидарну дівку, котра націлилася відняти у неї Мурата, підсунувши тому свого байстрюка.
Мурат підняв на неї застиглий погляд.
— Фатіно…
Вона кинулася до нього, опустилася поряд на коліна.
— Мій любий… та на тобі ж лиця немає…
Мурат глибоко зітхнув.
— Моя дитина померла…
Фатіна голосно охнула.
— А Лейла?
— Лейла теж померла.
— О Аллах! — вдавано вражено видихнула Фатіна, слідкуючи зосереджено, аби радість із приводу смерті Лейли та її байстрюка не прорвалася з неї, не сковзнула тінню в очах її, бо надто сильною була та радість, бо надто владно переповнювала зараз усе її єство. Ні, вона має пам’ятати уроки Хасана й поки загнати ту радість у саму глибінь свого серця й блискуче зіграти співчутливу дружину, котра готова підтримати…
Мурат кинув на неї короткий погляд.
— Чим же прогнівив я так Аллаха, що той постійно карає мене, відбираючи в мене дітей? Я не казав тобі раніш, Фатіно, але ще з дитинства, один син у батьків, я мріяв об тім, що сам матиму велику родину й дітей у мене буде багато… Наївна, не зовсім сучасна мрія… Я так сподівався, що Аміна, донька багатодітних батьків, допоможе мені здійснити ту мрію, але…
Він замовк, не доказав того, які сподівання покладав на саму Фатіну, але вона все ж відчула мовчазне дорікання… Вона від усього серця проклинала цю його пришелепувату мрію, це його бажання мати тих клятих дітей. Він же сильний, самодостатній чоловік, володіє великими статками та компанією — й ще переймається такими дрібницями, як відсутність дітей. І яким не схожим був на свого дядька Хасана, котрий, маючи п’ятьох дітей, полишався до них геть байдужим… Якби ж то вона могла народити йому хоча б одну дитину… Звісно, можна буде спробувати лікуватися, але вона віднайшла інший засіб. І він мав допомогти — мав допомогти прив’язати до неї Мурата.
Вона поцілувала його великі долоні.
— Не кажи так, мій любий! Щоб ти — та прогнівив Аллаха? Ти — найкращий з людей…
Мурат похитав головою.
— Фатіно…
— Ні, я правду кажу. Для мене ти був, є й будеш найкращим з людей, і я поділяю з тобою цей біль. Дозволь мені втішити тебе, мій любий… Я хочу подарувати тобі дитя…
В темних очах Мурата відобразилася недовіра.
— Фатіно…
Вона знову поцілувала його долоню.
— Прошу тебе, повір мені… Я так кохаю тебе, любий, і так хочу зробити тебе щасливим. Я весь цей час не була спроможною подарувати тобі цієї радості, але дозволь мені спробувати…
Мурат усміхнувся.
— Фатіно…
Вона наблизила до нього своє вродливе лице, вуста її повні опинилися так близько поряд його твердих чоловічих вуст… потім повільно, трішки несміливо, аби він не відштовхнув її, поцілувала…
Мурат її не відштовхнув.
Поцілував у відповідь, можливо, трішки прохолодно поцілував, але для Фатіни цілунок був знаком того, що вона перемагає в нім примару Лейли. Ні, він не кохав, геть не кохав ту злидню, він просто вхопився за неї, як за можливу матір своїх майбутніх дітей.
О, Аллах, дякую тобі!
Як боялася вона того, що Мурат таки покохав ту дівку, але ні, не кохав, бо не цілував би інакше він зараз її — Фатіну, кохаючи Лейлу, тіло котрої ще не встиглося й охолонути. Не за нею його скорбота — а за своєю дитиною, котра не встиглася народитися. В якусь мить Мурат відхилився.
— Фатіно…
Жінка обхопила тонкими долонями його владне лице.
— Ні, любий, нічого не кажи… Дозволь мені тебе втішити…
Вона знову поцілувала його — так, як давно вже не цілувала, відсторонена від нього Лейлою, ображена на нього за появу тої дівки… Потім звелася на ноги, така впевнена у власній вроді, бо й справді була вродливою, дуже вродливою… Легка золотава сукня ніжними обіймами обгортала її струнке, звабливе тіло. Вона легенько потягнула за собою Мурата, розуміючи — коли він піде за нею, то вона преможе. Мурат повагався всього якусь мить, а потім повільно звівся на ноги… Високий, гарний та мужній… Як любила його зараз Фатіна, любила з неймовірною силою…
Щасливий сміх рвався з неї, просився на волю, але вона лиш слабко усміхнулася до Мурата й повела до своїх покоїв…
