Елла опустила очі, котрі почали повільно набрякатися слізьми, відчувши раптом гостре бажання сісти назад до таксі й повернутися до Аммана, а потім додому, але Тимур знову ухопив її за руку й грубо потягнув до будинку. Елла була в цю мить настільки приголомшеною, що й не супротивилася, йшла за ним заслаблими ногами, з тупим острахом десь усередині глибоко споглядаючи на похмурі тіні мовчазних охоронців. Двір — якщо не враховувати тих погрозливих постатей — був порожнім, але в будинку, котрий виявився на диво прохолодним, людей було багацько. Все такі ж мовчазні та похмурі тіні сновигали повз них у коридорі, поки Тимур тягнув Еллу за собою, не промовляючи до неї жодного слова.
Зупинився він тільки у великій залі з басейном посередині, на низеньких диванчиках у котрій сиділо четверо чи п’ятеро чоловіків — Елла не второпала, скільки саме.
— Тимуре…
Він грубо штовхнув її вперед.
— Проходь і не соромся, люба, — запросив він її без тіні гостинності у голосі, але Елла не могла й кроку зробити вперед, стояла на тому місці, куди він її штовхнув, і отетеріло дивилася на тих чоловіків, котрі не зводили з неї очей… Вона не розуміла, геть не розуміла, ні хто ці люди, ні що трапилося раптом із її Тимуром, що за сила перемінила її коханого на цього незнайомого чоловіка…
Вона озирнулася на нього.
— Тимуре, я не розумію…
— А що ж тут не розуміти? Ти ж, люба, наче не дурна, мала би вже здогадатися, що ніякої моєї мами тут немає. Як немає й Тимура Карабіна, того солодкого, закоханого хлопця, в існування примарливе котрого ти так швидко й необачно повірилася…
— Ти не Тимур?
— Ні, мене звуть Абу, і це все, що тобі варто знати.
— А що ти тут робиш?
— Та, Елло, це ж очевидно. Ти, розніжена таткова доня, тепер полонянка, й вихід у тебе з цього дому безумовно буде лише один — у рабство покупцеві.
Елла відчула, як холоне в неї всередині. Слухала Тимура й не могла повіритися, що вуста його зараз промовляють правду… Ті вуста, що цілували її, що пестили її лице, вуста й волосся, вимовляючи лише ніжні слова. Як могло трапитися так, що ці вуста вимовили таку страшну жорстокість… Ні, вона все ж таки спить — і муторний сон продовжує володарювати над нею. Непомітно затиснувши ніжну шкіру на оголеній руці, Елла все ж таки не прокинулася, з нудотною ясністю зрозумівши — все це не сон, а реальність.
Вона похитнулася, відчувши, як запаморочилося в голові.
— Господи…
Тимур-Абу вишкірив білі зуби.
— Співчуваю, — промовив він без тіні співчуття у голосі й про щось швидко заговорив до чоловіків, котрі з неприємною цікавістю роздивлялися закам’янілу Еллу. Почувся регіт — настільки грубий та неприємний, — що лиш від нього могло зробитися зле… Але вона намагалася не слухати того реготання, вона навіть не ворушилася, не дослухаючись до швидких слів вдоволеного собою Тимура… ні, Абу. Цей чоловік, що стояв зараз поряд неї, уже ніяк не був Тимуром — тим Тимуром, далеким та втраченим назавжди, котрий умівся так ніжно зізнаватися в коханні, котрий обіцяв їй таке близьке щастя… Ні, цей незнайомець вдоволено пояснював, як легко вдалося йому виманити з Києва доньку Малковича…
Еллу раптом мов вогнем обпекло. Татко!
— Послухайте, — затинаючись від хвилювання, почала вона, обірвавши завзяту промову Абу. — Мій батько… він же дуже, дуже заможна людина, і він заплатить вам будь-які гроші, тільки відпустіть мене назад до Києва…
Абу реготнув.
— Дуже спокуслива пропонова, люба, дуже. Можливо, ми так би й вчинили, але… — він якось швидко майнув рукою. — Нам надійшов наказ відправити тебе у рабство, то так і буде, запевняю тебе.
Елла здригнулася.
— Наказ? Від кого?
— Від замовника твого полону, але хто він, то вже полишиться моєю маленькою таємницею, — майже весело промовив Абу, й щось у голосі його змусило Еллу здригнутися вдруге — можливо, то вона зачула приховану, невимовлену погрозу. Подумала про смартфон, котрий лежав у неї в торбочці й про котрий не згадував Абу… Але він, мов вивчившись за цей час читатися її думок, простягнув руку.
— Твою торбочку, люба.
Елла зробила крок назад.
— Тимуре…
— Замовкни! Знала би ти, як набридло мені за весь цей час з тобою панькатися. Все, паняночко, солодке життя закінчилося й поряд немає любого татка, що виконує кожну примху. Це життя, а життя — воно суворе, й ти його майже не знала, захищена татусем від усього поганого. Зірочка його ясная… — Абу з огидою плюнув собі під ноги. — Знала би ти, як ненавиджу я вас — ось таких, народжених у розкошах, що змалечку все мають. А я нічого не мав, дитиною подихав з голоду, й нікому — навіть рідній матері — не було до мене справи. Подохнув би — тільки б зітхнула полегшено! Та що тобі відомо про таке життя, таткова зірочко? Але ми тебе ось тепер трішки пригасимо й подивимося, як ти посяєш, притиснута якимсь жирним арабом-господарем.
Елла — надто вражена почутим, його швидкими та злими словами — зовсім не супротивилася, коли він роздратованим порухом вихопив з її рук невеличку шкіряну торбочку вершкового кольору, так само байдуже та покірно пішла вона й за одним з присутніх чоловіків, коли той штовхнув її до дверей. Ішла й уже нічого не помічала перед собою, й тільки слова — жорстокі слова Тимура — продовжували лунати у свідомості.
Він ненавидить її!
Ненавидить!
Увесь цей час, коли серце її відкривалося коханню, розквітало ним, — він ненавидів її. Ненавидів, так щиро, так переконливо вдаючи з себе закоханого! Господи, та як можна буде повіритися комусь після такого? Невже Абу має рацію й вона справді не знає життя, зрісши за широкою, надійною спиною люблячого тата, й тільки здалеку й бачила його — те життя, не зіштовхуючись майже ніколи.
Та гнівлива його, палка оповідь мов обірвала котрусь із невидимих струн, що підтримували в Еллі життя, й вона стрімко та безнадійно обірвалася. Від слів тих зробилося боляче, настільки боляче, мов ударив її він, і вона ледь втрималася на ногах від того болю, повільно пересуваючи ними по довгих коридорах і ледь поспіваючись за огрядним незнайомцем у довгій сорочці та широких сірих штанях.
Нарешті він зупинився.
Озирнувшись на неї, він повільно відчинив двері, непримітні з вигляду, та залізні.
Грубо кинув арабською:
— Заходь.
Елла навіть не поворушилася.
Чоловік кинув на неї гнівливий погляд витрішкуватих темних очей.
— Що, вуха позакладало? — гарикнув, та Елла навіть не здригнулася, поморщилася тільки від огиди, коли коротка, густо поросла чорним кучерявим волоссям рука потягнулася до неї, аби ухопити міцно та штовхнути в напівтемряву за дверима. Незатишно пролунав за спиною брязкіт дверей, що зачинялися оглушливо, й вона деякий час простояла нерухомо, майже нічого не помічаючи. Голос, котрий долинув десь ізнизу, був настільки безбарвним та несподіваним, що Елла ледь утрималася на ногах від страху.
— Ще одна нещасна?
Напівтемрява заважала роздивитися того, хто говорив, але голос був жіночим. Втім, сприйняла його трішки байдужливо… Слова Тимура, котрий виявився безжальним Абу, продовжували лунати в свідомості, продовжували безжально шкрябати серце, примушуючи його кровити від болю — того немилосердного, незнайомого болю, що шматував уперше в житті. Вона й не думала до цього, що це так боляче — відчувати, як вмирається в тобі вбита любов…
— Ти що, глуха чи накурена? — знову пролунав той безбарвний голос, і тільки тоді Елла побачила біля стіни декілька ліжок — вузьких та незручних. З одного з них зводилася висока тонка постать… Тепер Елла добре її бачила: висока, худорлява до кістлявості жінка років під тридцять зі скрученим у неохайний вузол темним волоссям, округлим, досить привабливим лицем, тільки втомленим якимсь, наче виснаженим і сірим… Підійшовши до Елли ближче, вона з надією зазирнула їй у вічі тьмяними, трішки дивними очима, красу котрих дещо псували темні кола довкруж… — А може… може, в тебе й для мене щось знайдеться?
Елла поглянула на неї нерозуміюче.
