Півроку тому в житті Мурата з’явилася Лейла.
На мить заплющивши очі, Фатіна спробувала заспокоїтися, відкинути від себе ту хвилю ненависті до нахабного, пихатого дівчиська, котре запанувало в домі, але не змогла. Вона ненавиділа, ненавиділа глибоко й сильно, так, як ще ніколи у своєму житті. Й це почуття викликала звичайна, подібна до неї дівчина, що зростала на вулицях Багдада, котру Мурат привіз з однієї зі своїх поїздок до Іраку в нафтових справах. Він просто оселив Лейлу в домі, не вдаючись до зайвих пояснень, й Фатіна з жахом переживала кожну ніч, котру Мурат проводив в обіймах тої Лейли, мов забувши про неї — свою молоду дружину. Вона спробувала було з ним поговорити, та він і на мову не дався, прохолодно нагадавши про те, що вона забуває своє місце жінки — Аміна ж того місця ніколи не забувала й завжди була справжньою східною жінкою, звиклою до покори.
Фатіна, зціпивши зуби, теж мала звикатися до тієї покори, налитими ненавистю очима спостерігаючи, як та дівка розпускає перед нею облізлого свого, брудного хвоста, хизуючись тим, що дуже сильно подобається Мурату. А потім трапилося те, чого Фатіна ніяк не очікувала, — кляте дівчисько завагітніло й зробилося просто нестерпним, похваляючись тим, що тепер Мурат неодмінно з нею одружиться, хоча б заради дитяти, котрого він бажає вже не перший рік й котрого не спромоглася йому народити Аміна…
Фатіна поморщилася, мов від болю.
Уже рік минув, як вона була дружиною Мурата й увесь цей час мріяла, жадала подарувати йому дитя, й не тому, що сама вже так тягнулася до материнства — діти завжди полишали її байдужою. Ні, у народженні Мурату дитини вона вбачала надійний засіб міцно прив’язати його до себе. Але й цього зробити не могла… А все провина Рашида, котрий колись наказав їй позбавитися його власної небажаної дитини… Тож тепер вона не могла завагітніти, як не намагалася. Самій то їй байдуже було, але Мурат…
Думки Фатіни обірвав звук розчинених дверей.
— Ти знову вдарила Фірюзу? — залунав пронизливий, ненависний голосочок, і Фатіна поморщилася, кинула останній погляд на пустку піщаної дороги й тільки потім — повільно, занадто, образливо повільно — обернула своє вродливе лице від вікна.
Лейла стояла на порозі її кімнати з пихатим виразом справжньої господині будинку.
Фатіна кинула на неї ворожий погляд.
— Здається, я не дозволяла тобі заходити, не постукавшись.
Банькуваті очиська Лейли сяйнули.
— А я не дозволяла бити мою служницю!
— А хто ти тут така?
— Я? Господиня!
— Господиня тут я!
Лейла голосно розреготалася.
— Ялова господиня! Ха, недовго тобі полишилося дерти свого носа догори, Фатіно. Та й хто б пишався, а тільки не ти, бо я за десяток кілометрів відчуваю таких, як ти, — злиднів з бідних кварталів великих міст, котрі видають з себе ледь не королівських нащадків чи родичок султанів. Але вже скоро все переміниться, коли я подарую Мурату сина…
— Чи не надто ти розмріялася?
— Я ношу сина!
— Справді?
— То ти заздриш мені, — вигукнула Лейла й кинулася геть із покоїв Фатіни, і та встигла кинути похмурий погляд на ще досить невеликий живіт Лейли, у котрім зріла дитина Мурата.
Хвиля вже звичної ненависті накотилася на Фатіну з новою силою, з такою, що вона ледь не кинулася за зухвалим дівчиськом, аби… Аби що? Темні, недобрі думки визрівалися в ній уже не перший день і не першу безсонливу ніч. Навчалася в Хасана безжально й жорстоко вбивати людей, жалю ніколи й ні до кого не мала й не перший раз мислила про те, що цю черевату прийшов час усунути. Й зараз — у цю хвилину — вона вже була ладною кинутися слідкома й просто придушити ту нахабу власними руками, сильними та звиклими дарувати смерть. Фатіна вже й зробила декілька кроків до дверей, але примусила себе зупинитися.
Не можна.
Не можна діяти так відверто.
Згадався Хасан, котрий навчав її бути завжди хитрішою від тих, хто оточує, й діяти обережно. О, вона вб’є, вона неодмінно вб’є цю брудну дівку, але так, що жодна жива душа не запідозрить її у цім убивстві. В боротьбі за місце поряд Мурата вона завжди буде безжальною та жорстокою суперницею, здатною на все, й навіть на вбивство, котре за час служби у Хасана звикла вважати досить буденною справою.
Мурат приїхав тільки під вечір.
Фатіна, повернувшись до свого чатування поряд вікна, уже подумала було, що не приїде він у той день, коли піщана дорога, що поволі набувала червонуватого забарвлення від сонця, яке почало сідатися, закурявилася, сповіщаючи про наближення автівки. За мить Фатіна впізнала сріблястий позашляховик, що швидко наближався до воріт, і відчула, як захвилювалося серце.
Мурат!
Маючи, як завжди, бездоганний вигляд, вона ледь помітно тремтячою рукою провела по гладкому волоссю й поспіхом вийшла зі своїх покоїв, намагаючись перехопити увагу Мурата, перш ніж на нього наскочить Лейла зі своїм пузом.
Мурат саме входив до великої, прямокутної форми вітальні, посередині котрої був розташований невеликий басейн для охолодження повітря й довкола котрого стояло чотири присадкуватих диванчики, коли йому назустріч випливла Фатіна. Висока, самовпевнена та гарна, в шовковій сукні золотавого кольору, вона засяяла, розквітла чарівною усмішкою до високого, чорнявого чоловіка у діловому костюмі.
— Мурате, ти повернувся!
Мурат аль-Садіб, тридцятишестирічний йорданець з вродливим, смаглявим лицем, що мало дещо різкуваті риси та довгасту форму, поглянув на неї чорними, пильними очима й ледь помітно посміхнувся. Фатіна внутрішньо похолонула, не взрівши в очах коханих надто великих радощів після чотирьох днів розлуки, але вигляду не подала, прилинула до нього, поцілувала ніжно.
— Я скучила, Мурате!
Він обійняв її швидко й прохолодно.
— Усе гаразд?
Фатіна усміхнулася.
— Так, усе гаразд.
Мурат послабив вузол краватки.
— А як Лейла? З нею все гаразд? — запитався він замислено, підходячи до одного з диванів і втомлено на нього опускаючись. — Я телефонував їй, і вона видалася мені якоюсь дивною, мов стримувала сльози чи біль.
Фатіна застигла, на мить заплющивши очі, аби Мурат не вгледів у них того полум’я ненависті, що спалахнуло після цих його слів. Як кортіло кинути зараз чоловіку в очі, що вона була би тільки радою та щасливою, коли б та дівка та її приблуда подохли б зараз, негайно ж, звільнивши світ від своєї брудної присутності. Але ж ні, вона має бути сильнішою від тої дівки, котрій і жити полишилося вже недовго. Опанувавши себе, Фатіна сіла поряд Мурата.
— Та хіба ж я знаю, любий, що коїться з цією Лейлою? Тобі ж відомо, що ми з нею не надто товаришуємо. Вона ж ревнує тебе до мене, тому й ворогує…
Мурат промовчав, ледь помітно поморщившись. Фатіна вже встигнула вивчити його негативне ставлення до жіночих чвар — як справжній східний чоловік, він не надто долучався їхніх жіночих справ. Й ніколи не був з нею відвертим, і Фатіна не знала навіть, які відчуття викликає сама вона в нього, які почуття має він до неї, не кажучи вже про його ставлення до Лейли. О, як же Фатіну цікавило, які почуття він має до тої дівки — кохає чи просто відчуває пристрасть до того гарненького личка та стрункого тіла.
Мурат поглянув на неї запитливо.
— То Лейла почувається гарно?
Фатіна повільно перенизала плечима.
— Я б так не сказала… Розумієш, вона ж мені ніколи не зізнається, я ж для неї ворог.
— Розумію. Я дуже хвилююся за дитину, Фатіно. Я маю вп’яте стати батьком, і ти навіть не уявляєш, наскільки мені буде боляче, коли й ця дитина помре, як помирали до цього наші з Аміною діти.
Фатіна напружилася.
— То ти через бажання стати батьком привів Лейлу в наш дім? — запитала вона, не втримавшись.
Мурат підвівся.
— Я не хочу про це говорити, — відгукнувся він холодно й скинув краватку роздратованим порухом. — Піду привітаюся з Лейлою.
Й вийшов, полишивши Фатіну нерухомо сидіти на диванчику. Застиглу й ображену, з невидючим поглядом чорних очей, що вирячилися на сріблясту поверхню води у басейні. Вона ж так чекала, так чекала на нього, ледь очі не видивилася, виглядаючи повернення, так скучила за ним, а він… Він навіть не поцілував її, не посміхнувся лагідно, тільки того, що обійняв прохолодно й відразу ж почав цікавитися Лейлою, а нею… Про її самопочуття навіть і куценьким словом не запитався…
