Фатіна глибоко заковтнула в себе повітря, аби тільки не розплакатися. Вона ще з самого дитинства не полюбляла рюмсати, зневажала сестер за безкінечні сльози. Сльози — то ознака слабкості, а вона ж усе життя, ледь не від народження, прагнула бути сильною, такою, щоби ніяка слабкість та біль не могли її торкнутися. Раніше бути сильною вдавалося так легко, некохаюче серце й не відало слабкості, але зараз… Зараз вона зробилася слабкою, слабкою перед Муратом, здолана своїм почуттям до нього, й усе частіш заздрила Хасану, тому його холодному, звірячому серцю, котре, не кохаючи, полишало його сильною людиною. Вона теж хотіла повернути собі колишню силу, але зробити цього не була спроможною. Отрута кохання до Мурата вже надто глибоко всоталася що в серце її, а що в єство, й вона вже була просто неспроможною вилікуватися від свого хворіння ним. Від того, що було для неї одночасно й щастям сокровенним, й загибеллю — кохання. А коли вона хвора, безнадійно хвора й не має надії вилікуватися, то полишається їй лиш одне — боротися за Мурата. Боротися так, як навчав її колись Хасан, — за жорстокими та вовчими законами. Ні, вона в цьому полишиться сильною й уб’є кожну, котра насмілиться спробувати постати між нею та Муратом. Він її чоловік і полишиться ним до кінця, не розділений ні з ким — ні з тією Лейлою, ні з будь-ким іншим.
Трішки заспокоївшись, Фатіна повільно звелася на ноги, пройшла до своєї кімнати, покривившись тільки, коли зачула верескливий голос Лейли, котра щебетала про щось Мурату у своїй кімнаті. Руки її не дрижали, а лице зоставалося спокійним та холодним, коли діставала вона з шафи непримітну сіру коробчину з дешевого картону. У надрах її, посеред дрібничок — старих ґудзиків та зламаних сережок, на дні причаївся невеличкий шприц із прозорою золотавою рідиною. Фатіна обережно взяла його до рук і пильно поглянула. Усього декілька крапель цієї рідини досить, аби Лейла відчула себе зле, й вона придбала цей засіб через день після того, як стало відомо, що маленька дівка має під серцем дитя Мурата. Але все зволікала, та зараз зволікати не збиралася — час Лейли прийшов. Декілька зайвих крапель, й у Лейли почнеться сильна кровотеча, а потім настане й смерть.
Фатіна всміхнулася.
Маленька коханка Мурата дуже полюбляє айву, поїдає ту ледь не десятками за день, і зараз на кухні стоїть таця, на котрій уже лежить помита айва… Зоставалася дрібничка — непомітно вколоти один з плодів і все. Уже до першої зорі Лейла відчує себе зле, геть не підозрюючи, що й вона, й дитина її просто приречені. Через деякий час вона втратить дитину й помре сама. Фатіна легенько перенизала плечима. Що ж, таке трапляється, і Лейла не перша й не остання, і Мурат має змиритися з думкою про те, що Аллах не благословить його ставати батьком. Зрештою, не в дітях же тих щастя, головне, що в нього буде вона — безмежно кохаюча його жінка, котра ніколи його не полишить і зробить усе, аби тільки він не покинув її.
Заховавши шприц у непомітну кишеню в сукні, Фатіна тінню смертоносною вислизнула зі своїх покоїв — тиха та майже заспокоєна — й понесла до кухні з собою безжальну смерть.
Повні вуста її вдоволено посміхалися.
Вона нікому не віддасть Мурата.
Нікому!
Ніколи!
***
Автівка таксі повільно від’їздила за місто — незвичне, чуже галасливе місто, й Елла непомітно поморщилася, побачивши перед собою безкрає море жовтуватих пісків пустелі. Амман їй чомусь не сподобався, незважаючи навіть на те, що Тимур усе торохтів, яке то надзвичайне місто. Він усе вимальовував, яке то гарне місто, як він його любить і вона неодмінно полюбить, щойно побачить. Та не так сталося, як гадалося. Еллі місто не сподобалося відразу, й вона тільки вимушено всміхалася у відповідь на захоплені вигуки Тимура. Дивно, вона ж так хотіла сюди потрапити — а не встигла опинитися, як зажадала повернення назад, до рідного Києва, нехай там і запанує спекотне літо після весни з мокрим снігом та багнюкою під ногами — усе одно. Але вона мовчала, мовчала, бо прагнула зробити приємне Тимуру, котрий так хотів познайомити її зі своєю мамою. Добре, що хоч майбутня свекруха мешкала за містом, подалі від того галасливого й чужого Аммана.
Тимур весело про щось гомонів, обіймаючи однією рукою Еллу, й вона намагалася його слухати, не звертати уваги на глибоку, млосну й неясну тривогу, котра почала підійматися десь у глибині її серця в ту саму мить, як ступилася вона на розпечену сонцем йорданську землю. Тільки розгублено поглянула вліво, коли Тимур вказав на обриси котрогось міста за вікном, й полегшено зітхнула, коли автівка зупинилася перед високими воротами з лискучої на сонці сталі, котрі майже відразу почали розсуватися у протилежних напрямках, відкриваючи великий двір.
Таксі повільно заїхало до двору.
Елла поглянула на двоповерховий будинок з білої глини, що стояв у глибині двору, потім обернулася до Тимура, спробувала посміхнутися.
— То це тут живе твоя мама?
Тимур кинув на неї дещо дивний погляд.
— Так, люба, — відповів він весело й відчинив дверцята автівки. — Ну, ходімо, на нас уже чекають.
Елла знову відчула той приплив тривоги, котрий зіпсував їй настрій по прибутті до Аммана, але, зітхнувши, покірливо вийшла з прохолодного нутра автівки. Тимур стояв, чекаючи на неї… Вона усміхнулася до нього, звела очі… й тільки тоді побачила озброєних людей, що стояли у дворі.
Відчула, як умить чомусь похолонуло біля серця.
— Тимуре, — почала дещо розгублено, поглянувши на коханого, й так і застигла, мов укопана в нагріту бруківку. З лиця Тимура — її любого, коханого Тимура — дивилися зараз на неї холодні, ледь не ворожі очі незнайомця. Мов то й не він — той, хто стояв зараз поряд, хто ще декілька хвилин тому весело гомонів до неї в салоні автівки. Зараз поруч стояла наче незнайома, чужа людина…
За спиною Елли з оглушливим брязкотом зачинилися ворота.
Вона від звуку того ледь не знепритомніла.
— Тимуре…
Він мовчки дивився на неї — цей холодний, майже ворожий незнайомець з лицем Тимура, та навіть і лице видавалося тепер іншим, не тим — ніжним та люблячим, до котрого вона вже так звиклася за час їхнього знайомства й котре любила, уперше в житті любила з навіть завеликою силою молодого серця. А зараз… Дивилася на нього, нічого не розуміючи, відчуваючи себе так, мов усе це не є реальністю, а лише її поганим, страхітливим сном, котрий зникне, розтане, мов поранковий туман, варто тільки прокинутися… Але вона не прокидалася. Хвилини важко миналися, крапаючи у наповнений жаром полудень, й Елла мов очманіла — нерухома та пригнічена, мовчки тільки дивилася на Тимура, безуспішно намагаючись збагнути все — цих озброєних людей, цю переміну в Тимурі.
Він першим порушив мовчанку між ними.
— Ходімо.
Й Елла мов прокинулася.
— Тимуре, я не розумію, що тут відбувається? Хто ці озброєні люди? Й навіщо вони тут?
Чоловік гмикнув.
— Це охоронці. Тут не надто безпечні краї.
Елла кинула на нього ще один несміливий погляд, до болю бажаючи побачити перед собою того — колишнього її Тимура, з жагою віруючи в те, що очі незнайомця, ті холодні й безжальні, на його коханому лиці їй тільки примарилися, що то вона просто ще не звикла до спекотної Йорданії після дощового та прохолодного березня в Києві… Але ж ні, незнайомець той клятий нікуди не подівся, він продовжував дивитися на неї — чужий та ворожий, і Елла просто не розуміла, не могла збагнути, чому він ураз так перемінився? Сонце напікало в голову й заважало мислити, й думки неквапливо ворушилися в голові… А може, це все тому, що в нього сувора мати й він не хоче виказати себе перед нею слабким, але ж з його розповідей було зрозуміло, що мама в нього просто янгол — така вже вона добра та сердечна…
Тимур сіпнув її за руку.
— Ну, ходімо, чого заклякла?
Елла висмикнула в нього руку.
— Тимуре, я не розумію…
Він у відповідь вишкірив зуби.
— Зараз зрозумієш. Ну ж бо, рухайся, поки ми не посмажилися на сонці, й не позиркуй так.
