Десь під вікном загавкав собака.
Елла скочила з ліжка, охоплена раптовим страхом, що господар нацькував свого собаку на незнайомця. Страх той виявився настільки сильним та пронизливим, що вона деякий час мов і не дихала, дослухаючись… дослухаючись і боячись почути… почути що? Страшний крик людини, котру живцем шматують собачі ікла?
Елла здригнулася.
Мамочко рідна, куди ж вона потрапила?
Надалі як не дослухалася, а крику не почула, собака ще погавкав, та й затих, і вона знову прилягла на ліжко, заплющила очі й спробувала ні про що вже не думати: ні про собаку того клятого, ні про господаря його, обіймів котрого накуштувалася сьогодні до нудоти, ні про незнайомця з пронизуючим поглядом, ні навіть про Тимура… Хотілося спокою, спокою й забуття, щоби оце заплющити очі й усе зникло.
Але забуття не приходило, втікалося вперто, кидаючи Еллу в холодні обійми страху та відчаю. Вирячивши очі в білу стелю чужого дому, вона лежала, скрутившись, на низькому ліжку, не бажаючи плакати й ковтаючи сльози, й час від часу повторюючи тоскно й ледь чутно:
— Татку, врятуй мене! Таточку!
5.
Україна
— Хасане? — мелодійний голос Мар’яни долинув за декілька тисяч кілометрів, і вона повільно всміхнулася, зачувши у слухавці глибокий голос свого колишнього коханця.
— Привіт, Мар’яно. Як справи?
— Чудово! А як моя небога?
Мар’яна напружилася, коли в телефоні на декілька хвилин запанувала тиша, а потім Хасан відгукнувся якось насмішкувато й так, що жінці його відповідь і його голос не сподобалися.
— Теж чудово.
— Чудово? Хасане, ти щось плутаєш — як може вона почуватися чудово в полоні — нещасна й перестрашена…
Хасан гмикнув.
— Ну, всяке трапляється.
— Чекай, вона що, геть не приреченою почувається й не наляканою?
Хасан знову гмикнув.
— Я цим не цікавився, і якщо сказати відверто, мені це глибоко байдуже. А ти, люба Мар’яно, не попередила мене, що маєш таку вродливу небогу, вродливішу навіть від тебе…
Мар’яна нахмурилася, слухаючи ці слова. Неприємні для неї… Ніколи ж не полюбляла небоги, а ці слова Хасана, вони викликали в ній таку неприязнь до небоги. Але вона стримала себе від різкої відповіді, тільки поцікавилася холодко:
— То ти її бачив?
— Уяви собі, не втримався від спокуси.
— І що?
Чоловік помовчав мить.
— Ти про що?
— Любий, я про нашу домовленість.
Хасан знову помовчав, потім повільно протягнув:
— Мар’яно, ти ж добре мене знаєш, аби допуститися думки об тім, що я міг пропустити повз себе таку красуню, про котру Абу сказав, що вона є надзвичайною.
Мар’яна роздратовано зітхнула.
— Хасане, це означає, що ти забув нашу домовленість?
Він коротко реготнув у слухавку.
— Можливо.
Мар’яна з силою вп’ялася пальцями у телефон, жалкуючи з того, що він зараз так далеко від неї й вона не має змоги дотягнутися пальцями своїми з довгими нігтями до тієї самовдоволеної смаглявої пики, що має нахабство не лиш обманювати її, а ще й насміхатися.
— Хасане, — вона наказувала собі полишатися спокійною, не забувши про те, як не полюбляє цей жорстокий йорданець жіночих істерик. — Ми ж з тобою домовилися, й ти зі мною погодився. Моя небога мала потрапити від тебе в справжнє пекло, й бажано, аби подалі від Аммана та Йорданії, якщо Степан надумає податися шукати доньку…
Хасан засміявся.
— Невже ти гадаєш, що я боюся твого родича?
Щось у голосі його, ледь чутне та помітне, змусило Мар’яну напружитися й похолонути від страху.
— Хасане, ти ж не станеш його чіпати…
— Побачимо!
— Хасане! — Мар’яна усвідомлювала, що в голосі з’явилася істеричність, але вже не могла себе стримати. Вона починала боятися, справді боятися за Степана, бо… бо все ще продовжувала його кохати. Так, вона була ображеною на нього, вона злувалася на нього за його байдужість, але ж самому йому зла ніяк не бажала. То з його донькою могло трапитися все, що завгодно, аби завдати йому болю, та й тільки, й вона б навіть не захвилювалася. Але Степан… Згадавши жорстокість Хасана, вона раптом пожалкувала, що відправила небогу в лабети саме цієї людини. Вона ж мала подумати об тім, що Степан може кинутися на пошуки доньки й почне копати оте Хасанове кодло… Що ж робити? Їй забило подих.
— Хасане… я гадаю, гадаю… що краще буде повернути мою небогу назад, не треба її нікуди продавати…
Чоловік голосно розреготався.
— Ти непослідовна, люба моя, дуже непослідовна. Телефонуєш мені, вмовляєш допомогти вивезти небогу в полон, й не в простий полон, а кинути до якогось брудного притону, перетворити молоде життя на справжнє пекло, змусити її страждати… А зараз ти раптом перемінюєш своє рішення.
Мар’яна прокашлялася.
— Ну… у нас, жінок, іноді трапляються примхи.
— Не заперечую.
Мар’яна відчула надію.
— То… то ти повернеш Еллу?
— Ні, — не замислюючись, швидко відповів чоловік.
— Хасане…
— Послухай, Мар’яно, ти ж надто добре мене знаєш, аби продовжувати цю безглузду розмову. Твоя небога надто цінне для мене придбання, аби я відмовився від неї. О, ця дівчина, сама того не підозрюючи, дасть мені багато…
Мар’яна поморщилася.
— Хасане, чи ти, бува, не закохався?
— Ні, це почуття не для мене. Справа в іншому.
— У чому?
— Тобі про це знати необов’язково.
Мар’яна глибоко втягнула в себе повітря, намагаючись заспокоїтися й спробувати вмовити цього хижака, цю небезпечну й безжальну зміюку пустелі, коханкою котрого вона пробула не один рік.
— Добре, любий, не будемо сваритися. Хоч ти й обманув мене, не здавши Еллу десь до притону Каїра чи Ер-Ріяда, гаразд, можеш залишити дівчину собі й робити з нею все, що тобі завгодно. Та хоч убий її — мені то байдуже. — Вона помовчала трішки невпевнено. — Але Степана не чіпай, Хасане!
— Тільки якщо він не стане мені заважати.
Мар’яна пополотніла.
— Хасане!
Але він просто від’єднався, й скільки Мар’яна потім не намагалася до нього додзвонитися, більш не відповідав на її дзвінки. Нарешті їй то набридло, вона відкинула від себе телефон і заметалася квартирою, мов зачинена у клітці левиця. Зараз вона вже жалкувала об тім, що розпочала всю цю справу з помстою. Вона знала, що Степан повернувся сьогодні в Київ і вже мав отримати повідомлення про полон доньки. Вона мала з цього радіти, й вона раділа, але… Прокляття, яка ж там могла бути радість, коли в серце почав стрімко вкрадатися страх за нього, за Степана, й що тепер було їй робити, вона того геть не знала…
Раптом задзвонив телефон.
Мар’яна відразу відчула, що це Степан.
— Не Хасан це, ні, — проказала сама собі. Й не помилилася.
— Стьопо, ти вже повернувся…
Але він обірвав її вдавано спокійну мову різко й нетерпляче:
— Ти вдома?
— Так. Але…
— Я зараз буду, — кинув Степан коротко й від’єднався, не встигнула Мар’яна й слова сказати. Вона якусь мить стояла нерухомо посеред вітальні, а потім кинулася одночасно підфарбовуватися, розчесувати волосся й переодягатися в сукню — й все це нервово, тремтячими руками.
Степан подзвонив у двері за п’ять хвилин. Мар’яна відчинила, начепивши на вуста посмішку.
— Привіт! Як… — Веселі слова завмерли на її вустах, коли вона побачила перед собою лице Степана — почорнілого й якось різко, враз постарілого років на десять-п’ятнадцять. Він важко, мов людина, що вже в літах, увійшов до їі квартири, видаючись ледь не незнайомцем, і Мар’яна тільки тоді згадала, що має ж вдавати, що їй ще геть нічого не відомо. — Стьопо, Господи, що трапилося?
Степан на мить заплющив очі.
— Еллу викрали…
Мар’яна голосно ахнула.
— Ти що… Як?
Степан кинув на неї похмурий погляд.
— Я змарнував зайвих два дні, намагаючись умовити Єву не впадатися в дитинство й лікуватися. Твоя сестра й справді здитиніла, заявивши, що не зостанеться, якщо я поїду. Довелося полишитися на ті декілька днів… А там же таке місце, що мобільний зв’язок геть поганий, і я не міг ніяк усе додзвонитися до Елли в Йорданію. Твої батьки зараз у Канаді… Але мене тягнуло, знала би ти, як мене тягнуло до Києва, я мов відчував щось… І я ще з Борисполя почав постійно телефонувати Еллі, але мені все бовкало, що з нею немає зв’язку. Приїхав додому — а там лист.
