Зовсім нічого.
Позашляховик раптом загальмував.
Елла повільно розплющила очі.
Автівка завмерла перед високими кованого заліза ворітьми, котрі повільно розсувалися в боки, відкриваючи погляду великий зелений двір. Позашляховик в’їхав до двору обережно, зупинився.
Абу поглянув на Еллу, й вона зрозуміла, що та ілюзія присутності колишнього Тимура була лиш примарою, й не більше. Холодні, пусті й безжальні очі обпекли недобрим поглядом.
— Не думай мені псувати господарю настрій!
Елла змовчала.
Абу боляче вхопив її за руку й примусив поглянути в свої, вже ненависні їй очі.
— Ти зрозуміла?
Елла продовжувала вперто мовчати.
Він затиснув її руку з такою силою, що в Елли виступилися сльози від болю, але вигляду вона не подала.
— Відпусти мене, покидьку! І ти, і твій дорогоцінний господар — ви обоє потрапите до в’язниці, як тільки татко мене відшукає, а він відшукає, можеш не сумніватися!
Абу голосно розреготався.
— Ой, мені вже страшно!
— Тато знайде мене!
— На твоєму місці я б не був у цім таким упевненим, люба. Мій господар не така людина, аби когось боятися, особливо якогось там бізнесмена з якогось там задрипаного Києва. Нехай тільки спробує потикнутися — відправиться годувати рибок на дно Червоного моря. — Він неприємно всміхнувся. — Ясно, що разом з тобою.
Елла здригнулася.
— Ти не людина!
Абу гмикнув.
— Можливо. — Він відчинив дверцята автівки. — Добре, досить базікати. Господар чекає, а він не полюбляє чекати.
Абу вибрався з машини сам і витягнув з неї за руку Еллу. Вона роззирнулася, помітивши розкішний двоповерховий будинок у східному стилі, білі стіни котрого гарно обрамляло зелене листя великих пальм… Двір був ошатним та великим, засадженим квітами та деревами, усюди поважно проходжалися павичі.
До них підійшов літній прислужник.
— Господар чекає біля басейну.
Абу кивнув.
— Дякую. — Він смикнув Еллу. — Ходімо.
За будинком розкинувся величезний басейн, наповнений прозорою, сріблястою водою, з викладеним мозаїкою дном. Елла кинула на той басейн байдужий, неуважний погляд, геть не підозрюючи того, що саме тут, у цьому басейні, розпочався роман її тітки Мар’яни й того смаглявого чоловіка, котрий сидів за білим столиком біля басейну, тримаючи руку на голові великого чорного собаки.
При наближенні Елли пес загарчав.
Йорданець погладив собаку.
— Заберіть його, — кинув він владно одному з прислужників, і чоловік повів собаку геть, низько вклонившись.
Абу підштовхнув Еллу вперед.
— Господарю…
Владний йорданець майнув рукою.
— Іди геть!
Абу низько вклонився й тихо пішов, полишивши Еллу одну перед уважним та зацікавленим поглядом свого господаря. Декілька хвилин йорданець мовчки пильно її роздивлявся, ледь помітно зіщуливши свої темні, пронизливі очі, й Елла холодко позиркувала на нього, намагаючись не виказати свого страху. А страх був, він таки нарешті прокинувся в ній, витискаючи стражденні думки про оманливе кохання Тимура. Вона нерухомо стояла перед цією незнайомою людиною й знала, що перебуває повністю в його владі, й бачила, як темні очі його починають горіти — горіти пристрастю… Він мав владу зробити все: зґвалтувати її, забити до напівпритомності й навіть убити, наказавши заховати її бездиханне тіло в безкраїх пісках. Усе її життя було в тих смаглявих довгих руках, що були прикрашені двома золотими печатками та міцно затискали підлокітники крісла.
Нарешті він заговорив:
— Я чув, що ви володієте арабською?
Елла промовчала.
Йорданець зіщулився.
— Ви знасте, хто я такий?
Вона вирішила відповісти, заперечливо хитнувши головою.
— Ні.
Він усміхнувся.
— Звісно, звідки ж вам — іноземці — щось знати про мене й мою любу країну. До речі, а вам подобається Йорданія?
Елла здригнулася.
— Я її ненавиджу!
— Яка ви! Не надто воно чемно, так вороже ставитися до країни, котра вас люб’язно приймає…
Елла сіпнулася.
— Мене не приймали люб’язно, мене взяли в полон…
— А для вас це так принизливо?
— Це принизливо для кожної людини.
Йорданець нічого не відказав, тільки посміхнувся незрозуміло, продовжуючи вивчати її пильними, палаючими очима. Погляд той був для Елли неприємним настільки, що вона ледь стримувала себе, аби полишитися на місці… Хоча й утікати їй не було куди — влада цього неприємного йорданця над нею була повною й беззаперечною. Вільна, сучасна людина — вона тепер була належною йому, була його рабинею, мов у темну давнину…
Йорданець відкинувся на спинку крісла.
— Ви надзвичайно вродлива жінка. Вам це відомо?
Елла нічого не сказала.
Тоді він повільно, лінькувато навіть звівся на ноги, й вона побачила, що він був досить високого зросту. Сильний, полишений зайвого жиру чоловік у світло-сірому костюмі з льону почав насуватися на неї так само лінькувато й повільно, нагадуючи хижака, а ще щось зміїне. Палаючі очі його теж наближалися, й погляд — такий близький та наполегливий — робився все більш пильним, більш пронизуючим… Він зупинився дуже близько, недозволенно близько, й на спробу Елли відсахнутися від тої близькості, уникнути її, відреагував стрімко. Засмагла рука, прикрашена печаткою з темним діамантом, ухопила її за волосся, міцно затискаючи й примушуючи її полишатися на місці. Елла все ж спробувала було відступитися, але він боляче смикнув її за волосся до себе.
— Ви боїтеся мене? — запитався наче й м’яко, та Еллу морозом обсипало від тієї м’якості.
Як страшний сон бачила вона зовсім поряд себе чуже, холодне лице незнайомого чоловіка, котрий, затискаючи міцною рукою її волосся, примушував залишатися поряд нього й з огидою відчувати дотик його бридкого тіла… Погляд його палаючих очей наполегливо впивався в її очі, а тонкі вуста зміїла незрозуміла усмішка.
Елла все ж зробила нову спробу вивільнитися.
— Відпустіть мене!
Йорданець нахилився ще ближче.
— Ні, — видихнув він ледь чутно, й Елла закам’яніла, відчувши на вустах своїх його гарячкуватий подих. Тонкі, насмішливі ті вуста все наближалися, вона вже розуміла, що він має намір її поцілувати, й у неї просто не було можливості уникнути того поцілунку. — Ти така вродлива, навіть вродливіша від неї, — прошепотів він, нахиляючи голову.
Елла відсахнулася, але її втримала його рука.
— Від кого? — запиталася, але він не звернув уваги на те її тихе запитання.
Ненависні, тонкі вуста наблизилися стрімко, й заціпеніла Елла тільки того й змогла, що зробити крок назад… потім ще один, але то не врятувало її від дотику його, від поцілунку того небажаного й огидного… Вона напружилася всім тілом, застигла поряд — холодна й перестрашена, — й тільки душа її, завмираючи, благала Небо про порятунок.
Й порятунок несподівано прийшов.
Тишу двору раптом порушили голоси й погрозливе собаче гарчання. Чоловік поряд Елли враз напружився й підняв голову, поглянувши кудись їй за спину. Вона помітила, як спохмурніло його смагляве, уже немолоде лице, а очі, у котрих мить тому яскраво жеврілася пристрасть, — вони в одну коротку мить зробилися дуже холодними, якщо не сказати, крижаними. Рука, котра продовжувала втримувати її за волосся, напружилася, затискаючись у кулак, і Елла відчула біль, але промовчала.
А потім йорданець просто відкинув її, як ганчірку, від себе.
— Мурат! — промовив він холодко, й очі його вп’ялися безжальним поглядом у когось, хто стояв за спиною Елли.
Тремтяча від страху, усе ще відчуваючи на своїх вустах небажану владу вуст йорданця, вона все ж наважилася озирнутися й поглянути на того, хто позбавив її того поцілунку.
Біля самого басейну, широко розставивши ноги, стояв молодий високий чоловік у двійці світло-сірого кольору. Його чорні, пронизливі очі вдивлялися в так званого господаря з незрозумілим, але далеким від доброзичності виразом, і ворожнеча між цими двома завислася в повітрі.
Гість погрозливо зіщулився.
